Старенький насилу підвівся з ліжка і, тримаючись за стіну, пішов до сусідньої кімнати. У світлі нічної лампи, підсліпуватими очима подивився на свою дружину, що лежала:
«Не ворушиться! Чи жива? – опустився на коліна. – Начебто дихає».
Встав і повільно поплентався на кухню. Випив кефір, сходив у туалет. І пішов у свою кімнату.
Ліг на ліжко. Не спиться:
«Нам з Оленою по дев’яносто років. Скільки прожили?! Скоро на той світ, а поруч нікого немає. Дочка, Наталя пішла з життя, шістдесяти їй ще не було. Є онука, Оксана, так вона в Німеччині живе вже років двадцять. Про дідуся з бабусею і не згадує. У неї вже й діти, напевно, великі».
Не помітив, як заснув.
Прокинувся від дотику руки:
– Костя, ти живий? – пролунав ледь чутний голос.
Відкрив очі. Над ним нахилилася дружина.
– Ти що, Олена?
– Дивлюся: не ворушишся. Злякалася.
– Живий ще! Іди, спи!
Пролунали шаркаючі кроки. Клацнув вимикач на кухні.
Олена Іванівна попила води, сходила в туалет і попрямувала до своєї кімнати. Лягла на ліжко:
«Ось так, колись прокинуся, а він неживий. Що буду робити? А може сама раніше піду. Костя вже й наші похорони замовив. Ось вже ніколи не подумала б, що свої похорони можна організувати. З іншого боку, добре.
Хто нас поховає? Онучка про нас зовсім забула. Сусідка Поліна тільки й заходить. У неї є ключ від нашої квартири. Дід їй по п’ять тисяч з нашої пенсії віддає. Вона і продукти купує, і ліки в аптеці. Куди нам гроші подіти? Та й з четвертого поверху ми вже самостійно не спустимося».
Костянтин Леонідович відкрив очі. У вікно заглядало сонце. Вийшов на балкон. Побачив зелену верхівку черемхи. На обличчі з’явилася посмішка:
«Ось і до літа дожили!»
Пішов провідати дружину. Та задумливо сиділа на ліжку.
– Оленка, досить сумувати! Ходімо, щось покажу.
– Ой, зовсім сил немає! – старенька насилу підвелася з ліжка. – Що ти там надумав?
– Ходімо, ходімо!
Підтримуючи за плечі, довів до балкона.
– Дивися, черемха зелена! А ти казала: не доживемо до літа. Дожили!
– Ой, і правда! І сонечко світить.
Вони сіли на лавочку на балконі.
– А пам’ятаєш, як я тебе в кіно запросив. Ще тоді в школі. Того дня черемха теж зеленню вкрилася.
– Хіба таке забудеш? Скільки років з тих пір минуло?
– Сімдесят з гаком… Сімдесят п’ять.
Довго сиділи, молодість згадували. Багато чого на старості років забувається, іноді навіть те, що вчора робив, а молодість, вона ніколи не забудеться.
– Ой, заговорилися ми! – здригнулася дружина. – А ще не снідали.
– Олена, ти хороший чай завари! Набридла вже ця трава.
– Так нам не можна.
– Хоч ріденький і цукру по ложечці додай.
Костянтин Леонідович пив цей слабо заварений чай, запиваючи ним невеликий бутерброд з сиром і згадував ті часи, коли на сніданок чай був міцний і солодкий. Та ще з пиріжками або беляшами. Зайшла сусідка. Схвально посміхнулася:
– Як у вас справи.
– Які можуть бути справи у дев’яносторічних? – пожартував дід.
– Ну, якщо жартуєте, значить все нормально. Вам що купити?
– Поліна, купи, м’яса! – попросив Костянтин Леонідович.
– Так вам же не можна!
– Куряче можна.
– Гаразд, куплю. Зварю вам суп з локшиною!
– І пігулки ще!
– Олена Іванівна, я ж вам недавно купувала.
– Вже закінчилися.
– Може лікаря викликати?
– Ні,ось лікаря не треба.
Сусідка прибрала зі столу, помила посуд. І пішла.
– Олена, ходімо на балкон, – запропонував чоловік. – На сонечку погріємося.
Сусідка вже прийшла з магазину. Вийшла на балкон:
– Що, за сонечком скучили?
– Добре тут, Поліна! – посміхнулася Олена Іванівна.
– Гаразд, зараз вам сюди кашу принесу. І почну суп на обід готувати.
– Хороша жінка, – подивився їй услід. – Що б ми без неї робили?
– А ти їй всього п’ять тисяч на місяць платиш.
– Олена, ми ж на неї квартиру записали, і нотаріус нам завірив.
– Вона цього не знає.
Вони так і просиділи на балконі до обіду. А на обід був курячий суп. Смачний з дрібно нарізаним м’ясом і розім’ятою картоплею:
– Я завжди такий Наталці готувала, коли вони маленька була, – згадала Олена Іванівна.
– А нам на старості років чужі люди готують, – важко зітхнув чоловік.
– Мабуть, Костя, така наша доля. Підемо ми з тобою і ніхто навіть не заплаче.
– Все, Олена, не будемо сумувати. Пішли поспимо трохи!
– Костя, не дарма кажуть: «Старий, що малий». Все у нас, як у дітей: суп протертий, сон-година, полуденок.
Подрімав Костянтин Леонідович трохи і встав, щось не спиться. Погода, чи що змінюється? Зайшов на кухню. На столі дві склянки з соком, дбайливо приготовані Поліною.
Взяв обидві в руки і обережно, щоб не розлити, пішов до кімнати дружини. Та сиділа на ліжку і задумливо дивилася у вікно:
– Що ти, Оленка, засумувала? – посміхнувся чоловік. – Тримай сок!
Та взяла і зробила ковток:
– Ти теж не можеш заснути?
– Погода винна, тиск скаче.
– Ось і я з ранку, щось погано себе почуваю, – Олена Іванівна, якось приречено похитала головою. – Відчуваю, що мені на цьому світі жити залишилося зовсім небагато. Ти мене поховай по-хорошому.
– Олена, ти дурниці говориш. Як я без тебе жити буду?
– Хтось із нас все одно раніше піде.
– Досить! Ходімо на балкон!
Просиділи до вечора. Поліна приготувала сирники. Поїли і сіли дивитися телевізор. Вони щовечора перед сном його дивилися. Сюжет нових фільмів до них доходив насилу. Тому дивилися старі комедії та мультики.
Сьогодні подивилися лише один мультик. Олена Іванівна встала з дивана:
– Піду спати. Щось втомилася.
– Добре, я теж вже зараз піду.
– Дай-но я на тебе подивлюся гарненько! – раптом попросила дружина.
Вони довго дивилися один на одного. Напевно, згадували свою молодість, коли у них все було попереду.
– Ходімо, проведу тебе до твого ліжка.
Олена Іванівна взяла свого чоловіка під пахву, і вони повільно пішли.
Він дбайливо вкрив свою дружину ковдрою і попрямував до своєї кімнати.
Щось дуже важко було у нього на серці. Довго не міг заснути.
Йому здалося, що він зовсім не спав. Але електронний годинник показував другу годину ночі. Встав і попрямував до кімнати дружини.
Вона лежала з відкритими очима і дивилася в стелю:
– Олена!
Взяв її за руку. Рука була холодною.
– Олена, ти що! Олена!
І раптом йому самому стало бракувати повітря. Він насилу дійшов до своєї кімнати. Дістав підготовлені документи, поклав на стіл.
Повернувся до дружини. Довго дивився на її обличчя. Потім ліг поруч і закрив очі. Побачив свою Олену, молоду і красиву, як сімдесят п’ять років тому. Вона йшла кудись до світла, що виднілося вдалині. Він кинувся до неї, наздогнав, взяв за руку…
Вранці Поліна зайшла в спальню. Вони лежали поруч. На їхніх обличчях застигли однаково щасливі посмішки.
Прийшовши до тями, жінка зателефонувала в швидку допомогу.
Приїхавший лікар подивився на них, здивовано похитав головою:
– Разом пішли. Мабуть, сильно кохали одне одного.
Їх забрали. А Поліна знесилено опустилася на стілець, що стояв біля столу. І тут побачила договір про поховання і… заповіт на її ім’я.
Вона опустила голову на руки і заплакала.
Поліна довго сиділа нерухомо. У квартирі стояла тиша — така, якої вона ще ніколи тут не чула.
Вона повільно підійшла до балкона і відчинила двері.
На гілках черемхи колихалося молоде листя, і теплий вітер тихо шарудів ним.
Поліна раптом згадала, як вчора вони сиділи тут удвох, усміхалися сонцю і говорили про молодість.
— До літа дожили… — тихо прошепотіла вона.
Спеціально для сайту Stories
