Останнім часом мати Іри стала просто нестерпною. Вони жили з вітчимом. Старший брат Ірини давно втік з дому і повертатися не збирався.
Найдивніше в цій історії, що вітчим ставився до дітей однаково. Іру та її брата любив так само, як і свою дочку. Різниць між ними не робив.
Тільки ось матір старших дітей не любила. Їхній батько пішов засвіти, коли народилася Іра. Поїхав до своїх батьків з радісною подією, відволікся і не помітив поворот. Машина перевернулася і зіткнулася з деревом.
Вони жили бідно, поки не з’явився вітчим. Ірі тоді було чотири роки.
З його появою життя налагодилося, в будинку з’явився затишок. Вітчим смачно готував, сам цим іноді займався. Іра любила дивитися, як він смажить котлети або м’ясо. У такі моменти він завжди запитував її:
— Іринко, макарони чи картопля?
— Макарони. — відповідала тоді маленька Іринка.
— Макарони для Іринки, — весело говорив вітчим, передражнюючи її.
Потім народилася сестра. Вона була інвалідом і часто хворіла, мама всю увагу присвятила їй. Вітчим багато працював, потрібні були гроші на лікування дочки.
Іра з братом були залишені самі собі. Всі домашні обов’язки плавно перейшли на Іру з братом. Мати часто їх лаяла. Вони не встигали вчитися і все робити по дому.
Господарство було велике: кури, качки, коза, поросята. За всіма треба прибирати, всіх годувати. А ще город і картопля в полі за будинком. Мати майже нічого не робила.
Брат Іри після армії не повернувся додому. Влаштувався на заводі в місті, де проходив службу. Там і одружився.
Все господарство лягло на плечі Іри. Мати весь час була незадоволена. Іра не встигала.
— Навіщо тобі навчання? Роботи в будинку повно, а вона вчиться. Підлогу в клубі мити підеш, я домовлюся. А потім може ще робота підвернеться.
Якраз це і почув вітчим. Хотів з дружиною поговорити, але вона відразу закричала. Плюнув і пішов, але про падчерку не забув. Вибрав момент, коли матері не було вдома.
— Ти, Іринко, матір не слухай. Вчитися тобі треба. Інакше вона тебе тут змучить. Я б теж давно втік, та дочку шкода і тебе. Твоїй сестрі недовго залишилося. Лікарі місяць дали. Мучиться бідна, шкода мені її. І так і так шкода, — у батька навернулися сльози.
— А ти вчися. Ось гроші на перший час, сховай. Я потім ще тобі дам.
— Дякую, татку. — Іра вже не вперше його так називала.
— Може макаронів мені в старості даси тарілку.
— Звичайно дам.
Іра відразу після школи поїхала в місто. Вступила до коледжа і зітхнула з полегшенням. Їй дали гуртожиток і навіть стипендію. Є на що жити.
Вітчим з’явився через два місяці. Розповів про відхід сестри. Мати заборонила Ірі приїжджати на похорон.
«Втекла, не послухалася матері, все, нехай як хоче, так і живе». Брата теж не сповістила, втік вже давно. Вітчим поїхав від неї. Пожив перший час після відходу дочки, думав за дружиною догляне, хто знає, що може статися.
А вона його вигнала. Йти нікуди. Будинок його матері був проданий на лікування дочки.
— Ти, Іринко, вчися. Я гроші буду висилати, листи писати. На заробітки їду. Ти мені як дочка. Та що я кажу, звичайно дочка.
Іра вчилася, працювала. Заочно закінчила інститут. Вийшла заміж за військового. Батьків у нього не було. Вітчим Іри і брат приїжджали на весілля, а мати так і не приїхала.
— Ну тепер ти в надійних руках.
Минали роки, діти Іри виросли. Вітчим постійно спілкувався з ними по телефону.
Матері Іра дзвонила і навіть їздила в гості. Але залишатися там надовго не могла. Господарства у матері давно вже не було. Не було і городу. Та й тоді затія з господарством була вітчима, щоб не голодувати. Тому що всі гроші йшли на лікування дочки.
Мати так і залишилася жити в селі. Хворіла, але не скаржилася. А на дітей все бурчала. Син не з’являється, а дочка і зовсім її зрадила. Так було раз за разом.
Будинок старів, мати теж, якщо можна так сказати. Знайшла її сусідка, коли не побачила вранці світло в будинку.
— Зовсім ще не стара була, занедбала себе. Злість її з’їла, — сказала сусідка.
Матір поховали поруч з молодшою дочкою і першим чоловіком. На похорон народу прийшло мало: син, Ірина, вітчим і кілька сусідок. Не любили її в селі. Дітей її жаліли, а її не любили.
Вітчим приїхав підтримати дітей і допомогти.
— Ну ось, тату, тепер ми самі з тобою. Тільки ти далеко живеш. Переїжджай до нас.
— Та навіщо я вам на старості років.
— А як же тарілка макаронів?
— І правда. Ви ж там самі живете, переїжджайте до нас, — у мене нікого немає, я сирота. А ви мені як рідні стали, — підтримав Іру чоловік.
— Я подумаю. А що з будинком матері?
— Ще не вирішили. Брату він не потрібен. Він відразу відмовився. А ми навіть не знаємо. Він і не вартий нічого.
— А якщо я тут буду жити? Ви не проти?
— Та тут же все занедбано. Як тут жити?
— У мене є думка.
— Ну ми не проти. Але може краще у нас?
— Побачимо. Я все владнаю і повернуся.
Вітчим повернувся через два місяці.
— Ну що, не передумали з будинком?
— Ні. Пізніше дарчу напишу на тебе. Брат відразу відмову написав.
— Та не треба нічого оформляти. Виженеш — піду в будинок престарілих.
— Та що ти таке говориш, тату. Ми ж тебе любимо. Живи хоч сто років.
Вітчим відремонтував будинок, привів все до ладу. Новий паркан поставив. У сусіда цуценя взяв.
Ірина з чоловіком часто приїжджали, допомагали.
— Як у тебе затишно стало, добре.
— У нас. Це і ваш будинок.
— Тату, ми тут м’яса привезли, посмажиш? У тебе так смачно виходить.
— А з чим? З картоплею чи макаронами.
— З макаронами.
Ірина обійняла батька. Ось він найрідніша людина. Ніхто нікуди його не вижене.
Спеціально для сайту Stories
