Максим зупинив машину, не доїжджаючи до будинку кілька кварталів. Вийшов і пішки дійшов до набережної. День видався важкий, на роботі все йшло навперейми, запланована раніше зустріч пішла не за планом, мало не зірвалася, довелося на ходу все міняти.
Він вирішив відволіктися, тим більше погода стояла хороша. Погляд повільно поточної річки заспокоював. Захід сонця ласкаво пригрівало. По набережній гуляли парочки закоханих, походжали під руку люди похилого віку, батьки везли в візках сплячих малюків.
Молоді дівчата кидали на Максима цікаві, манливі погляди. Ще б пак, симпатичний молодий чоловік, та ще один. Він відводив від них свій погляд, наче вони його не цікавлять. А що, може, й справді, познайомитися з якоюсь? Скільки можна бути одному? Раніше вони із дружиною теж так гуляли.
Ларису він кохав. Весела, кокетлива, вона сподобалася йому одразу. За півроку після знайомства зіграли весілля. Перші місяці жили добре, а потім Ларису наче підмінили – то не так, це не так. Часто сварилися, мирилися, але образи накопичувалися. З кожною сваркою миритися ставало дедалі важче.
Стосунки стали, як натягнута струна. Після сварок кілька днів не розмовляли. Потім, звісно, мирилися. Ненадовго. Через два тижні після чергового примирення Лариса дізналася, що чекає на дитину. Зазвичай жінки радіють такій події, але не Лариса.
Вона розплакалася, сказала, що дитина в її плани не входила, що вона позбудеться її. Це Максим у всьому винен. Скористався перемир’ям. Але позбутися дитини все ж таки побоялася, вирішила народжувати. Злякалася, що потім не зможе більше завагітніти. Вона стала ще примхливішою.
Посилала Максима вночі за оселедцем. З будь-якого приводу плакала. Максим кохав дружину, терпів, але всьому є межа, навіть терпіння. Він сподівався, що Лариса народить і все налагодиться. Відомо ж, що вагітні примхливі та плаксиви.
Коли в пологовому будинку Максим узяв на руки маленький невагомий скруток, він не міг відірвати очей від милого личка сплячої доньки. Зворушувався, дивлячись, як вона корчить личко уві сні, але радість появи світ дитини скоро змінилася розпачом.
Дівчинка була неспокійна, спала лише на руках. Варто було її покласти в ліжечко, як вона починала кричати. Нічого не помагало. Півночі Максим ходив квартирою з нею на руках, півночі Лариса. Обидва не висипалися, падали з ніг. Сил не було навіть лаятись. Лариса перетворилася на тінь.
Максим тримався на межі можливого, на роботі засинав сидячи за столом. Потім дівчинка трохи підросла і почала спати. У сім’ї поновилися сварки. Максимові вони страшенно набридли. Він став затримуватись на роботі. Додому йти зовсім не хотілося.
Іноді після роботи їхав до батьків, але ті відсилали його додому, до дружини та дитини. Мовляв, Ларисі потрібна підтримка та допомога, ти маєш бути поряд з нею. І він їхав додому, а там на нього чекала розгнівана Лариса. У друзів теж були дружини та діти, але вони так не сварилися.
Дівчинка підросла і вже намагалася ходити, з кожним днем вона все більше була схожа на Максима. Це теж злило Ларису. Вона виношувала її дев’ять місяців, народжувала, а донька неначе й не її, нічого не взяла від матері, а Максим думав, що хоч би впевнений, що його дочка.
Якось у запалі чергової сварки Лариса звинуватила Максима у зрадах. Він постійно затримується на роботі. А що вона ще могла подумати? Він намагався довести, що нікого в нього немає, і ніколи не було, попри сварки, все ще кохає Ларису, але вона нічого не хотіла чути.
– А знаєш, я тебе ніколи не кохала, – раптом сказала вона.
– Навіщо ж ти вийшла за мене заміж? – щиро здивувався Максим.
– Думала, зможу тебе покохати, забути його, – зізналася Лариса і все розповіла.
Її перше кохання поїхало за кордон, обіцяв повернутися. Цілий рік від нього не було звісток, телефон не відповів, а тут з’явився Максим. Мамі Лариси він сподобався, і вона вмовляла дочку погодитись вийти за нього заміж, а потім несподівано повернувся той, інший…
Чоловік заважав Ларисі, і вона зганяла на ньому злість. Зрештою, Максим усе зрозумів. Ось звідки були її причіпки, сварки та сльози. Добре, хоч дівчинка його копія, немає сумнівів, що то його дочка. Він раптом помітив те, чого не помічав раніше – Лариса користується косметикою, зробила модну стрижку.
– Я не можу без нього жити. Я йду від тебе, – сказала Лариса.
– А як же я? – розгубився Максим. Він не міг повірити.
– Ти зустрінеш теж когось. Вибач, але так жити далі я не можу. Постарайся зрозуміти, вона маленька і легко звикне до іншого батька.
– Але її батько я, – обурився Максим.
– У тебе будуть інші діти, – відмахнулась Лариса.
– Ти все за мене вирішила? – він уперше кричав на дружину, а вона сиділа притихла, опустивши голову.
Максим пішов, грюкнувши дверима, а коли повернувся, Лариси вдома не було. Вона забрала одяг, доньку та пішла. Навіть записки не залишила. Максим гарчав від безсилля, кидався по квартирі і вив. Вона не кохала його, але він кохав.
Він поїхав до тещі, сподіваючись, що дружина там, але її й там не було. Мати пообіцяла, як тільки Лариса з’явиться, вона дасть знати. Лариса зателефонувала сама. Просила не ображатись на неї, пробачити. Минуло півроку, а біль так і не вщух.
Тепер він збігав з дому не через сварки, а від туги та самотності. Якось, прогулюючись набережною, він побачив дівчину. Вона стояла біля спуску до води і дивилася на протилежний берег. Виглядало це загадково та романтично.
– Ассоль чекає на свого Грея? – запитав Максим, порівнявшись з нею. Прозвучало це пішло і безглуздо. На відповідь він особливо не розраховував, але дівчина обернулася до нього і посміхнулася, сказала, що нікого вона не чекає, а милується гарним видом.
Він запропонував милуватися разом. З того часу вони часто гуляли разом набережною. Максим розповів, що його дружина втекла від нього, забрала дочку. З цього і почався їхній роман. З Танею йому було спокійно. Поруч із нею Максим відпочивав душею.
Вона була незалежною, не вередувала, не пред’являла йому жодних претензій. З нею Максим поступово почав забувати Ларису. Незабаром вона переїхала до нього. Таня повністю влаштовувала Максима. Ось тільки готувати вона не любила. Навіщо, якщо є кафе та піцерії?
Вона любила компанії, весело проводити час, а Максим у колі її друзів почував себе старим. І невдовзі почав відпускати Таню на галасливі вечірки одну. Одного з таких нудних і самотніх вечорів, коли Тані вдома не було, йому зателефонувала мама Лариси.
– Привіт, Максиме. В нас біда, – було чути, що вона плаче, раз у раз сморкається. – Лариси не стало. Як я вмовляла її не вірити цьому пройдисвіту. Жила б із тобою, нічого не сталося б.
Максим не міг повірити. Лариси більше нема!
– А Вірочка? – спитав він.
– Вона в мене. Як поліція приїхала, то мені зателефонували, я забрала її. Ось тому й дзвоню. Ти батько, у мене її, швидше за все, забере опіка, до дитячого будинку відправлять, але якщо з’явиться батько, тобто ти, то дівчинку залишать тобі.
Максим мовчав та переварював інформацію. Лариси нема, але є донька. Він не бачив її кілька місяців. Діти у такому віці швидко все забувають. Вона не пам’ятає його. І що він з нею робитиме? Лариса була гарною, трепетною матір’ю. Чоловіка не кохала, а дочку любила, Максима не підпускала до неї.
– Максиме, що ти мовчиш? Тобі треба сходити та заявити права на Вареньку. Інакше… – жінка заплакала, а Максим скривився.
Тані поки що не став нічого говорити. Вночі підбирав потрібні слова для майбутнього пояснення. Такі речі потрібно вирішувати на тверезу голову. Тож скаже їй уранці.
– Таня, нам треба поговорити, – почав він обережно.
– Прямо зараз? Голова розколюється, – простогнала Таня.
– Нам доведеться забрати дочку. Лариси більше немає, – нарешті промовив Максим.
– Твоя дочка? Я ж сказала, що не люблю дітей. Тим паче чужих, – Таня мучилася від головного болю та спраги, ледве розуміла, що він намагається їй сказати.
– Якщо ми не візьмемо її, дівчинку відправлять до дитбудинку. Тань, ти розумієш?
– Розумію. Ти їй тато, а я ніхто, – Таня, нарешті, розплющила очі.
– Але я не впораюсь з нею один. Таня, будь ласка, – від напруги лоб покрився потом. «А якщо вона не захоче прийняти Вірочку? Чи піде від нього? Дівчинці потрібна мама», – крутилося в його голові.
– Якщо я не візьму її до нас, то її відправлять до дитячого будинку, – знову повторив Максим.
– Взяти до нас? Це твоя дочка. Я тут до чого? – Таня навіть сіла на ліжку.
– Я думав, що ми…
– Ти батько, а я їй ніхто. Різницю відчуваєш? – Таня не приховувала своєї неприязні до дівчинки, яку навіть не бачила ніколи.
– Все буде як раніше, тільки з нами житиме моя дочка, – у розпачі повторив Максим.
– Ти вже все вирішив? Ти батько. Забирай дочку, та без мене. – Таня підвелася і пішла у ванну.
Через п’ять хвилин вона повернулася, почала одягатися і збирати свої речі. Максим не намагався утримати Таню. Вона пішла, а він поїхав по доньку. Двері відчинила мама Лариси. До неї тулилася маленька дівчинка. Вона притискала до грудей ляльку.
– Вірочка, ось і твій тато, – жінка підштовхнула дівчинку до Максима.
Маленька, світловолоса, вона пильно дивилася на нього, потім втекла.
– Нічого, боїться поки що, – заспокоїла жінка.
– Я сумніваюся, що в мене вийде… – Максим витер лоба тильною стороною долоні. – Це погана ідея. Я не знаю, що з нею робити.
– Вона любить сосиски з макаронами. Нічого, я допоможу, не кину вас. Вона дуже тямуща. Я зібралаїї речі, – жінка виставила вперед валізу. – А дружина згодна?
– Немає в мене дружини.
– Та як же? Лариса казала…
– Лариса виправдовувала себе, тож намовляла на мене. Була жінка, але пішла.
– Ну нічого, все буде добре. Якщо що, дзвони, я допоможу.
Дівчинка слухняно пішла з Максимом. Він привіз її додому, відчинив двері та завмер. У передпокої їх зустрічала Таня.
– Ти? – Видихнув він.
– Хто ж ще? Що застиг, немов привид побачив? Я подумала, що підло кидати тебе одного в такий момент. Все ж таки я жінка. Це Вірочка? – Таня присіла навпочіпки перед дівчинкою. – Яка в тебе гарна лялька, а я тобі купила ведмедика. Хочеш подивитися? – дівчинка кивнула і пішла за Танею до кімнати.
Максим видихнув і важко опустився на стілець. Ох, ці жінки. Говорять одне, роблять інше. Але він був щасливий, що Таня повернулася. За це він пробачив їй невміння готувати. Тепер все буде гаразд. Удвох з Танею вони обов’язково впораються та ще й бабуся допоможе….
