— Добрий день, тут Олексій живе?
— Так… А ви з якого питання?
— Ви його мама?
— Я?! Дружина! Дівчино, ви що хотіли?
— Він зараз у лікарні, і я не знаю про його стан, мені нічого не кажуть — не можна. Тільки родичам. — верхня губа незнайомки затремтіла. — Можна мені увійти.
— Ну, заходь. Не розумію, а чому ти цікавишся здоров’ям мого чоловіка, ти взагалі хто? — Люся вказала рукою в бік кухні. — Туди заходь.
Дівчина присіла на край кухонного куточка, дістала хустку з кишені і витерла піт з чола.
Господиня почала метушитися біля плити, чекаючи, коли гостя почне говорити.
— Може, тобі водички?
— Ні… Так, якщо можна.
— Так і будеш мовчати? Ти посидіти до мене прийшла чи як?
— Олексій обіцяв на мені одружитися, — зробивши невелику паузу, додала, — восени!
— А ну якщо одружитися, — Люся мила каструлю, — це змінює справу, та тільки у нас мати дві дружини заборонено законом.
— Я не жартувати прийшла.
— А я і не жартую, у мене немає почуття гумору.
— Ви розумієте, він восени на мені одружиться. Ось тільки з вами розлучиться і тоді…
— Хм… А чого зараз приперлася? Восени тоді і приходь. Як тебе звати?
— Анна.
— А я Люся! Анно, а чого ж не влітку? Он з-під пуза у тебе ніг не видно. Його робота?
— Так, як бачите, ми з Олексієм чекаємо дитину. Він сказав, що після вашого дня народження подасть на розлучення?
— Ага, тепер зрозуміло. Ось Льоша, ну не змінюється людина.
— Ви про що? Я вас не розумію.
— Зате я тебе відразу зрозуміла. Звідки ти приїхала?
— Я з селища. На заводі працювала.
— Приїхала значить місто підкорювати. А Льоша мій дитячий крик не переносить. Коли в пологовий, скоро?
— Через два місяці.
— Уу, ось він і ухиляється, хоче свою нервову систему поберегти. Он у нас, коли перший на світ з’явився, так він жити до батьків перебрався, на роботу не висипався, а робота у нього…, боки можна відлежати.
— Так ви мені скажете, як він себе почуває?
— Чого ж не сказати?! Стабільно важко. Та не лякайся, а то очі он на лоб полізли. Жити буде.
— Що ж мені робити?
— А звідки я знаю, що тобі робити?! Ти, коли з ним стрибала, мене не питала: «Що мені робити?»
— Я на третьому курсі в інституті вчуся заочно. У мене вдома мама і брати ще маленькі. Мені нікуди йти. І Олексій казав, що ви давно живете як чужі люди. Він просто через дітей з вами живе.
— Так?! — Люся відчувала, що її терпіння добігає кінця. — Ти мені номер телефону і адресу свою залиш, я з тобою зв’яжуся!
— У якому сенсі?!
— Як його випишуть, подзвоню, щоб забирала.
— Куди?
— До мами своєї і братиків.
— У неї немає місця.
— Ну а зараз ти ж десь живеш?
— В гуртожитку.
— Ось туди вам і дорога. Ти на мою квартиру не націлюйся. Вона мені від бабусі моєї дісталася, так що при розлученні не підлягає розподілу. Ну чого моргаєш? Немає у нього ніяких прав на мій кут.
— Даремно ви так, ми кохаємо одне одного.
— Ну тоді в курені й проживете. А зараз іди вже, поки я добра. Вихід пам’ятаєш де? Тоді дорогу показувати не буду. — Люся кинула в раковину каструлю, яку мало не протерла до дірок, поки з гостею розмовляла.
Три дні Людмила не спала і не їла, як потрапив її благовірний в аварію. Спочатку прогнози були невтішні, але Олексій пішов на поправку.
Втомилася Люда за ці дні, які чоловік перебував між світами, сил немає. Подзвонили, сказали, що перевели в палату і тепер доглядати дружині доведеться.
А тут ця дівиця щк намалювалася, за житловою площею мисливиця. Ох, і накрутила б волосики ріденькі вона на свою ручку і зі сходів спустила б з п’ятого поверху, та втомилася морально і фізично.
Йде Люся голову похилила, думи думає. Хочеш не хочеш, а сходити треба. Так, зараз вона його в мить на ноги поставить, так «догляне», що мало не здасться. День народження він їй не хотів псувати.
Сидить Анна на лавочці біля під’їзду.
— Тітонько Люся, тітонько Люся.
— Ось невгамовна. Чого чекаєш? Я тобі хіба не все сказала?
— А ви не до Олексія?
— Так,і що?
— Візьміть мене з собою.
Нічого не відповіла Люся. Йдуть — мовчать. В автобусі Анна поруч сіла. Люся відвернулася до вікна, ніби не знає її.
Людмила провела дівчину до Олексія як племінницю.
— Ти тут почекай. Я перша сходжу. — скомандувала дружина дівчині і увійшла в палату.
Лежить Олексій один. Сусідів поки не підселили.
Увійшла дружина. Подивилася пильно, Льошка від її погляду прокинувся, посміхнувся, та тільки Людмилі невесело, кішки на душі скребуть.
А він дивиться на неї такими щенячими оченятами. Весь у саднах, синцях, нога в гіпсі.
— Привіт, Олексій.
— Люся, як же добре, що ти прийшла. Я тебе так чекав.
— Чекав він! Та хто б сумнівався?!
Дружина з сумки дістає домашню їжу і ставить на тумбочку біля ліжка. Щоки, вуха у неї горять, в піт кинуло.
— Картопля гаряча з котлетами, як ти любиш. Їж, поки не охолола, — тремтячим голосом каже вона.
— Люся, чого така червона? Випадково не захворіла?
— Ні, ще гірше! Я ж тебе з армії дочекалася. Батьків не послухала і вискочила за тебе. А пам’ятаєш, як на одних макаронах сиділи? А синів наших, а ночі безсонні… Що ж ти, Льоша, все забув?
— Хіба таке забудеш? Люся, ну що ти? Знайшла час і місце згадувати. Все пережили.
— Все, та не все, Олексію. — до горла у Людмили підступив ком.
— Люся, ну ти чого?
— А того, Олексію. Не очікувала я від тебе такого. Ти мені так боляче зробив.
— Люся, вибач дурня. Я не спеціально. Не винен. Я тихо їхав, ось тобі хрест.
— Як же ти міг, Льоша? — закачала Люда головою.
— Люся, іншу машину купимо, тільки на ноги встану.
— Тьху ти, думаєш я через машину? — закинула в тумбочку пакет з апельсинами.
— А через що? Через те, що ледь сам «не накрився»? Неважливо виглядаю?
— А ти з приводу зовнішнього вигляду свого не переживай. До весілля, знаєш, все заживе, тобто до осені як новенький будеш.
— Люся, ти про що?
— Ні про що, а про кого! Про Анну, не знаю, як її по батькові і прізвище не запитала.
— Яку Анну? — здивувався пацієнт.
— А ту, Олексію, що дитину від тебе чекає.
— Яку дитину? Люся, ти головою вдарилася?
— Я вдарилася? Він знайшов собі молоденьку, дитину їй зробив, а я ненормальна? — нарешті Люся дала волю почуттям і розридалася.
— Люся, давай лікаря покличемо? Я зрозумів — це все нерви. — Олексій спробував підвестися на ліктях.
— У мене нерви? А я її з собою привела. Зараз покличу Анну, твою безсоромницю. Вона ще в моїй квартирі з тобою жити збирається, після того, як ти зі мною розлучишся восени, після мого дня народження.
У Олексія волосся на голові заворушилося, а очі вилізли з орбіт. Він від останніх слів дружини втратив дар мови.
— Що, спійманий на гарячому? — Люда підхопилася зі стільця. Відчинивши двері, крикнула в коридор. — Анно, заходь!
У палату увійшла дівчина. Вона, випнувши живіт і тримаючись за поперек, оглянула приміщення. Її погляд зупинився на Льоші. Анна змінилася в обличчі.
— А де мій Олексій?
— А це хто?
— Тітонько Людо, ви зараз посміятися вирішили? Цей лисий чоловік не мій Льошка.
— У сенсі не твій?
— Мій молодий і красивий. Ось у мене є фото. — Анна дістала з розстебнутої куртки телефон. — Це ми з ним.
— Значить, ти не до того Олексія прийшла? — посміхнулася Люся.
Дивлячись на обличчя чоловіка, якого мало не спіткав інфаркт, Людмила розреготалася, а потім впала на вільне ліжко, тримаючись за живіт і заливаючись сльозами від сміху, реготала кілька хвилин.
— Куди ж ти? — зупинила Люся дівчину, яка потрапила в незручну ситуацію. — Розповідай все по порядку.
І з’ясувала Люся, як до них дівчина потрапила. Це її Льошка неправильну адресу назвав. І хто б міг подумати, що там теж Олексій живе.
Людмила підключила всі свої знайомства і таки розшукали потрібного Олексія.
Він не потрапляв до жодної лікарні. Друга попросив Анну повідомити, що він у важкому стані після ДТП, хотів від неї позбутися. І звичайно розлучатися не збирався ні восени, ні взимку.
Раз вже звела доля, значить недарма. Люся добра жінка. Не залишилася байдужою до життя обдуреної Анни. І з житлом допомогла, і з пологового будинку забрала нову знайому, і стягнути аліменти з винуватця, щоб іншим разом не кортіло дівчат ображати.
Недбайливий батько у вихованні сина не бере участі, але аліменти платить справно. Він знає, якщо що Люся знає, де його шукати. Вона ж прекрасно пам’ятає, хто навмання назвав її адресу і не хоче уявляти, що якби не розібравшись, вигнала б свого улюбленого Льошку з дому.
Добре, що Анну взяла з собою до лікарні. Анна вдячна Людмилі, свою рятівницю називає: «мама Люся, мій янгол-охоронець!»
А коли син Анни підріс, Люся познайомила її з хорошим чоловіком зі свого оточення, посватала і на весіллі повеселилася.
Ось так мама Люся і сама щастя не втратила, і інших ощасливила.
Спеціально для сайту Stories
