Той день був дуже теплим та тихим. Я йшла вулицею нашого районного містечка, мружачись від яскравих сонячних променів, на душі у мене було сумно і водночас радісно. Річ у тім, що за два місяці до того дня моя мама пішла у засвіти.
Це була дуже добра та ласкава людина, вона й жила, здавалося, тільки заради мене. Тата мого не стало, коли мені було всього три роки. Я трохи пам’ятаю його – тільки широкі плечі, на яких він мене катав і чомусь його величезні чоботи.
Мама більше не вийшла заміж, може, боялася, що її новий чоловік мене ображатиме, а може, просто більше не зустріла такого дбайливого та люблячого чоловіка, як наш тато. Моя мама була маленька, всього метра півтора на зріст, худенька, але її все наше селище поважало.
Мама працювала лікарем і з хворими була не лише уважна, а й строга, особливо якщо її призначення не хотіли виконувати. Я лікарем не стала, хоч і хотіла. Вивчилася лише на медсестру. І все через те, що не могла поїхати від мами надовго, вона вже тоді хворіла.
Тут я вийшла заміж, за свого однокласника, розлучилася з ним через чотири роки, бо він мені зрадив. І залишилися ми жити втрьох: я, моя мама та моя маленька донька Вікторія. Мама намагалася вмовити мене придивитися до інших чоловіків, але я навіть слухати її не стала.
Подивилася тільки на неї докірливо, вона зрозуміла мене і більше такої розмови у нас не було. Жили ми небагато, але дуже дружно, свята любили та готувалися до них завжди заздалегідь, будинок прикрашали, частування готували. Сусіди та друзі із задоволенням заходили до нас у гості.
Ми були раді всім. Потім Вікторія виросла, школу закінчила, технікум і вийшла заміж за Славка. Він у районному центрі жив, хороший хлопець, дуже добрий. Серйозний, але добрий, з Вікторії порошинки здував. Після весілля вони зняли будиночок у місті, стали жити самостійно.
Сварилися вони, звичайно, я помічала, що дочка іноді була засмучена, коли я до них приїжджала, але швидко мирилися. Потім Віка завагітніла. Мені іноді навіть смішно було спостерігати, як Славко пестив і оберігав її. Навіть чайник не давав піднімати, не те, що підлогу мити чи на городі поратися.
Він все робив сам. Коли моя мама померла Віці до пологів кілька місяців залишалася. Так донька плакала від горя, я навіть боялася, щоб не народила вона раніше часу. Обійшлося. Поховали маму гідно. Дякую зятю, всю важку роботу на себе взяв. І з документами, і з похованням.
Через місяць раптом, і розбіглися вони! Він до своїх батьків пішов, а Віка на таксі до мене приїхала зі всіма своїми речами. І нічого не розповіла. Зовсім нічого. Тільки плакала і мене обіймала. Я одного разу зібралася і поїхала до міста, начебто у справах, а сама зайшла до сватів.
Вони теж нічого не розуміли, сваха сльози витирала, а сват пихкав тільки, та хмурився. Тільки я дізналася, що Віка і Слава за щось образилися один на одного, а першим прощення попросити ні один ні другий не збиралися, горді. Зятя побачити у мене так і не вийшло.
Він поїхав у область по роботі, тож повернулася я додому ні з чим. Залишалося сподіватися, що їхнє кохання переможе і змусить все ж таки помиритися. І ось уночі у Вікі почалися перейми. Швидка приїхала досить швидко і доньку відвезли до районного пологового будинку.
На ранок народився Максим. Наш бутузик з рудими кучерями. Я, коли його побачила, навіть заплакала від щастя і дуже здивувалася, що Віка зовсім не радіє народженню сина.
– Донечко, не хвилюйся, помиритеся, – заспокоювала я її, коли прийшла до неї в палату, мене пропустили, як медпрацівника. – Прийде твій Славко, на сина подивиться і одразу розтане, хіба можна таке диво не полюбити?
– Мамо, чому Максимка рудий? – Зі сльозами в голосі запитала в мене дочка. – Я не руда і Славко темний. Як це? Він мені не повірить!
– Віко, та ти що? – ахнула я. – Та у нас у роду всі народжуються рудими: і я така народилася, і ти теж. Мій дід, Никифор, був рудий, конопатий і з шикарним чубом. Пам’ятаєш, я тобі фото показувала? – Я посміхнулася: – Ти не хвилюйся, у Максимки через пару місяців ці волоси витруться і буде він світленький, як ти, або темненький, як татко.
– Правда? – Засвітилися очі у Вікі. – А то… – тут вона опустила голову і замовкла, але швидко взяла себе в руки і вже з усмішкою почала гладити синочка по руденьких кучеряшках і весь час поглядала у вікно, явно сподіваючись, що Славко прийде їх провідати.
Але мій зять не приходив. Я також більше не пішла до нього додому, гордість не дозволила. Вирішила, що доля у нас така, самим своїх діток ростити. Нічого, впораємося. Віку і Максимку мали виписати наступного дня, коли я, провідавши їх, йшла вулицею і думал, що в нашому житті є все: щастя і біда, кохання і образа.
Ми маємо випробувати всі ці почуття, інакше просто не зрозуміємо до кінця, що ж таке – це життя, інакше ми не станемо повноцінними людьми. Я йшла, мружачись від сонця, з тугою в грудях згадуючи маму, що не дожила до зустрічі з правнуком і відразу посміхалася, уявляючи золоті кучерики онука.
Я так задумалася, що не помітила, як загорілося на світлофорі червоне світло і, не зменшуючи кроку, вискочила просто під машину, що летіла на швидкості.
– Раєчко, – почула я рідний голос, – доню, як же я по тобі скучила.
– Мамо? Ти як? Звідки? Ти ж… Можна я з тобою…— я дивилася в рідні очі і тонула в них, мені було так тепло і затишно, що хотілося прикрити повіки і заснути назавжди.
– Почекай, доню, – м’яко обійняла мене мама, – не час тобі ще йти, потрібна ти нашій дівчинці та малюку. Бачила я його: наш чоловічок, рудий, як дід Никифор. Передай Віці, що я її дуже люблю і пригляну за ними, допоможу, відведу лиха, наскільки зможу. А тепер йди, – мама мене легенько підштовхнула, – йди…
М’який туман, немов пухова ковдра, почав обволікати мене, я ніби злетіла, мене закрутило і тут я відчула різкий, жахливий біль, нестерпний, що змусив застогнати.
– Мамо, матусю, – почула я через шум у голові, – ти прокинулася! Лікар, де лікар? Мама прийшла до тями!
Я ледве розплющила очі і побачила білі лікарняні стіни та Віку. Вона сиділа біля мого ліжка, схвильована, з червоними від сліз очима.
– А де Максимко? – Прошепотіла я.
– Малюк з батьками Славка, ти не хвилюйся, вони добре за ним дивляться. Ми помирилися, мамо, – заговорила дочка дуже швидко, вона ніби боялася, що я знову знепритомнію і не почую такі важливі новини, – Славко, як дізнався, що з тобою сталося, одразу прибіг до нас.
Вибачення просив за те, що упирався, не приходив. Я відразу пробачила, теж не права була, могла б і перша з ним заговорити. Ось ми з ним дурні, правда? Посварилися через дурницю, наговорили один одному гидоту і образи включили.
Він теж тут, там, у коридорі стоїть, соромиться ще тебе, провину відчуває, що одразу до сина не прийшов. Між іншим, у них у роді теж руді були, тож я даремно хвилювалася.
Я слухала рідний голос Вікі і мені знову ставало добре, не важливо, що боліло все тіло, що мені треба було ще довго побути в лікарні. Я знала, що зможу одужати. Мені ще треба було допомагати дочці онука виховувати. Я була потрібна їм. Я дуже їх любила. І люблю. Тепер уже й дітей Максимки, своїх правнуків.
