Він з’явився в моєму житті, коли я вже майже десять років була розлучена і в мене майже доросла дочка. За цей час були знайомства та швидкоплинні зустрічі, але серйозних стосунків я не хотіла.
Я все боялася помилитися, як вийшло з колишнім чоловіком, якого я дуже кохала. Так було доти, поки він не почав надавати мені знаки уваги і я зрозуміла, що теж закохалася.
Він симпатичний, серйозний, із почуттям гумору, до того ж мій колега, з одним лише недоліком – він одружений. Він ставав все наполегливішим. Я знала, що довго не зможу чинити опір.
Хотілося забути про його родину, обійняти і більше ніколи не відпускати. Вже й колеги почали шепотітися за моєю спиною, але я не звертала уваги, доки одна зі співробітниць сказала, що треба поговорити.
Коли в обідню перерву ми пили з нею каву, вона сказала, що дружина цього чоловіка її подруга, і попросила не лізти в їх сім’ю, бо в них діти. Я мало не згоріла від сорому. Сказала, що у нас нічого не було, і не може бути.
Вона не повірила, але промовчала. Додому я прийшла розбита, а тут ще проблеми із 16-річною донькою, перехідний вік, дивні компанії. Мама почала дорікати, що я не займаюся вихованням доньки і нічого не бачу крім свого кохання.
Для мене стала несподіванкою така заява. Я спитала маму, звідки у неї такі відомості, на що вона відповіла: «я ж не сліпа». Я розуміла, що не може бути серйозних стосунків, він не піде з сім’ї і тоді я прийняла рішення звільнитися.
Було шкода йти з колективу, кидати роботу, яку я знала. Коли сказала про це, побачила, що всі навіть якось зраділи, що я йду і проблема вирішиться сама собою.
Він постійно дзвонив, пропонував повернутися, казав, що це не вихід, але я поки що стійко тримаюся. Вже знайшла роботу, почала трохи відволікатися, чи надовго, не знаю.
