Вітька кивнув друзям, і один з них акуратно поклав цуценя біля ніг Міті. Другий кивок – і всі відійшли назад. Стояли тільки Вітька і Мітя, один на один, а на асфальті лежало цуценя…
Мітька вже цілу годину нудьгував біля пісочниці. Він погрався з піском, гойдався на гойдалці, копав гниле яблуко, а мама все сиділа на лавці з якоюсь тіткою і не звертала уваги на Мітю. Так, гляне, мовляв, на місці і добре, і базікала…
Тітка нарешті встала з лавки, взяла в руки сумочку, а слідом за нею підвелася на ноги і мама.
– Мітя, я дуже швидко сходжу до Віри і повернуся. Будь, будь ласка, тут. Я прямо дуже швидко.
Мама з Вірою зникли в сусідньому під’їзді, а Міті стало не тільки нудно, але й самотньо.
Він почав дивитися по сторонах – он галка тягне зі смітника риб’ячу шкіру, з дальнього під’їзду вийшов старий і почав струшувати пил з килимка. Пил полетів хмарою, приховавши старого з поля зору.
А з-за рогу будинку почувся гогот і писк. Мітя зацікавлено прислухався і пішов на звуки, забувши мамине застереження…
Там, за рогом, стояв Вітька-Беззаконня. Так його називали у дворі за любов до хуліганства. А з ним поруч зграйка його друзяк.
У руках хлопчаки смикали цуценя, трясли його за вуха, заглядали під хвіст і обговорювали, що б такого придумати, щоб усі у дворі ахнули.
Цуценя тихо пищало, а коли хтось із хлопчаків боляче вщипнув його за м’яке місце, воно скрикнуло. Неслухи зареготали – зараз ще крутіше придумаємо!
Мітька негайно підбіг до них:
– Йому боляче! Відпустіть цуценя! – грізно вимовив малюк.
– Ха-ха, малятко, – один з хлопчиків відпустив ляпаса по лобі Міті. Той скривився, але стримався і не заплакав.
– Відпустіть, я вам сказав, – тупнув ніжкою хлопчик.
– Чуєш, малий, йди звідси, поки ми тобі не навішали, – нахилився над Мітею найвищий хлопчик.
Це був Рома-Жердь. Довгий, худий, він пишався тим, що в п’ятому класі його залишили на другий рік.
– Ні, – уперся Мітя. – Відпустіть, будь ласка, цуценя. Ви що, не бачите, йому ж боляче і страшно… – останні слова малюк майже прошепотів, втягуючи голову в плечі.
– А ти хто – його господар, чи що? – зареготали хлопці.
– Ні, але мені його шкода, – не здавався впертий Мітя.
– А ну, йди геть, поки не навішали! – пролунав голос з-за спини.
Мітя завмер. Вітька-Беззаконня стояв поруч, за його спиною. І погрожував. Мітя бачив одного разу, як Вітька образив сусідського хлопчика зі скрипкою. І розбив тому окуляри.
– Пішов, я сказав, – ліниво повторив ватажок зграї і сплюнув крізь зуби. Дальності цих плювків заздрили всі його поплічники.
– А давайте, я його куплю! – голос Міті пролунав дзвінко, і здається, зло.
– Утю-тю, у нас є гроші? – Вітька зробив козу з пальців і крутив її перед носом Міті.
– Є!
– І скільки? – коза все була перед носом.
– Тисяча. У мене є тисяча гривень! – майже прокричав Мітя.
– А не свистиш, пацан? А то … – і коза стала фігою. Фіга наблизилася до Мітіного носа.
– Не свистю … не свисну, – заплутався Мітя, звівши очі до перенісся.
Фіга була страшна, складена з брудних пальців, і пахла вона то ковбасою, то чебуреками.
– А звідки у такого сопливого хлопця тисяча гривень? – фіга повільно, в такт словам, погойдувалася біля носа.
– Мені бабуся подарувала на день народження. І я не сопливий – мені вже шість років, – так само повільно промовив Мітя.
– Ну дивись, хлопче, у тебе п’ять хвилин. Не принесеш гроші, і цуценяті хана, і тобі теж. Час пішов, – і Вітька-Беззаконня повернувся до хлопчаків.
Ті замовкли, ще ні в кого з них не було такого папірця. У них і гаряче на обід було не завжди, майже всі вони з неблагополучних, як то кажуть, сімей.
Мітька рвонув птахом, бігом на третій поверх.
«Добре, що мама затрималася у Віри», – думав він, влітаючи в квартиру.
Двері були відчинені, бабуся знову забула їх зачинити, і Міті пощастило – не треба було стукати.
Хлопчик схопив скарбничку і почав трясти її, в ній билися монетки і шаруділи папірці, але нічого не випало з щілини.
«Молоток, треба її молотком!» – збагнув Мітя і тихо пробрався на балкон.
У бабусі голосно розмовляв телевізор, а вона хропла, тримаючи в руках спиці з в’язанням…
«Уф, добре, що вона погано чує!»
На третій раз вдалося розколоти скарбничку. Товста білка розвалилася на шматки, і серед уламків потекли монетки, а в гущі лежало кілька папірців.
Мітя уважно розглянув кожен – він добре запам’ятав, як виглядала купюра. Стиснув її в кулаці і полетів вниз, у двір…
– Ну що, приніс? – не обертаючись, запитав Вітька. По обличчях друзів він зрозумів, що Мітя біжить до них.
– Приніс! – видихнув хлопчик.
– Ну давай, – і брудна долоня розчинилася перед Мітею.
– А ось тобі! – і біля розкритої долоні з’явилася маленька фіга. – Спочатку собаку мені, а потім отримаєш гроші.
Зграйка спочатку зареготала, але сміх швидко зник. Так зухвало поводитися з Вітькою ще ніхто не наважувався.
– Чуєш, – кулачок з купюрою сховався в кишеню. – Собаку давай!
Мітя був сміливий, як ніколи. Він любив дивитися фільми про розвідників.
– Дивись, Мітя, які вони сміливі, тримають слово і захищають слабких. Вони справжні чоловіки, – так говорив йому тато, обіймаючи сина за плечі.
І зараз Мітя відчував саме таким. Він дуже хотів захистити слабке цуценя і стати справжнім чоловіком. Як вони. І як тато…
Вітька кивнув друзям, і один з них акуратно поклав цуценя біля ніг Міті. Другий кивок – і всі відійшли назад. Стояли тільки Вітька-Беззаконня і Мітя, один на один, а на асфальті лежало цуценя. Воно притиснулося до щиколотки Міті.
Мітя мовчки простягнув кулак і розтиснув його. На долоні лежав папірець – тисяча гривень, які подарувала Міті бабуся.
Вітька мовчки взяв гроші і став щось складати. Кілька хвилин він крутив папірець і раптом з паперового прямокутника вийшла троянда. Трохи кострубата, але це справді була квітка.
Вітька простягнув квітку Міті і сказав:
– Мамі своїй віддай, ну або знову в скарбничку покладеш. Собака твій.
Він розвернувся і пішов повз хлопців. Ті тихенько потягнулися за ним. Такого його ще ніхто не бачив.
Вони відійшли метрів на двадцять, і Вітька обернувся:
– Слухай, сміливий! Якщо хтось тебе буде ображати, скажи, що Вітька-Беззаконня їм вріже. Ми тепер друзі з тобою, я знаю, ти – Мітя. Поважаю. Слово вмієш тримати.
Вони не помітили, що осторонь стоїть тато і спостерігає за тим, що відбувається. Його не бачили ні мама, ні Мітя, ні хлопці, що пішли. А ось він бачив все.
– Як купив? Що значить купив, на які гроші? – мама присіла навпочіпки і заглядала в очі синові.
– Я розбив скарбничку і купив собаку. Я вирішив – мені не потрібен велосипед, я не буду на нього збирати гроші. А цуценя вони ображали, – твердо відповідав Мітя. – І так, ось, це тобі, – він простягнув мамі трояндочку з купюри.
– Ти ж віддав гроші тим хлопцям, – не зрозуміла мама, дивлячись на квітку.
– Вітька-Беззаконня скрутив для тебе трояндочку і сказав, що поважає мене. Я ж не обдурив – захистив слабкого і приніс гроші. А він сказав, що ми тепер друзі.
Мама подивилася синові в очі і побачила чоловіка, що наближався до них. Тато поклав руку на плече сина.
– Ти молодець, синку. Так чинять справжні чоловіки! Бери свого нового друга і неси додому.
Ось так, друзі, кажуть, що дружбу не купити. Але іноді гроші можуть подарувати друга, зробити добру справу і зіграти вирішальну роль у назріваючому конфлікті.
Спеціально для сайту Stories
