– Які родичі? – розгубилася Люба. – Мамо, ти щось знаєш? Ми когось чекаємо? А чому мені нічого не сказала?
– Ні, звичайно! Я всіх попередила – до нас ні ногою, нам самим тісно, – з подивом відповіла Надія Романівна.
– Ну ви там самі розберіться, без мене. Мені в нічну зміну час виходити, а в квартирі повно чужих речей. Забирайте вже! – перервала їх молода жінка з сусідньої квартири.
– А може, це помилка? – припустила Люба. – Ну тобто це не до нас приїхали, так?
– Ніякої помилки! Ви ж Паламарчуки? Ну ось. Вони так і сказали: ми до Паламарчуків, в 15 квартиру. Речі до вечора залишимо.
– Ну давайте, що ж робити, – невдоволено відповіла Надія Романівна. – Розберемося, хто це до нас без попередження завітав.
З ліфта в цей час вийшли чоловік Люби з сином. Поставивши машину на парковку і забравши сумки з продуктами, вони піднялися додому.
– О, а що тут відбувається? – не менше за дружину і тещу здивувався Михайло, побачивши валізи на сходовій клітці. – Хтось їде чи тільки приїхав?
– Та ось, виявляється, гості до нас завітали, а ми з мамою навіть не знаємо, хто це. Може, тобі щось відомо? – запитала у чоловіка Люба.
– Ні. Я нікого не кликав. Може, ти, Андрюшко? – сміючись, запитав Михайло у п’ятнадцятирічного сина.
– Ти що, батьку? Мені б і на думку таке не спало.
Увечері, як тільки господарі квартири повечеряли і вже прибрали зі столу, у двері подзвонили.
– Віра? Віктор? І Валерка з вами? – здивувалася Надія Романівна, побачивши в дверях своїх колишніх сусідів по під’їзду.
– Так, це ми! Привіт, моя дорога подруго! – обійнявши розгублену жінку, сказала несподівана гостя. – Ось нарешті вирішили вас відвідати, та й на море покупатися заразом. Дуже зручно, коли в приморському місті живуть твої друзі!
П’ять років тому Люба і Михайло продали свою і тещину квартири і переїхали жити до моря. Тоді у десятирічного сина Андрія лікарі виявили хворобу легенів і порекомендували йому морське повітря.
Вони прийшли до цього рішення якось відразу, особливо навіть не роздумуючи. І теща була не проти. Тим більше, що після заміжжя дочки вона давно вже жила одна.
Переїхавши в далеке чуже місто, Надія Романівна, на відміну від дітей і онука, адаптувалася набагато важче.
Вона довго тужила за своїм містечком, вулицею і будинком у два під’їзди, де пройшло все її свідоме життя.
Жінка часто спілкувалася з сусідами по телефону, дізнавалася новини, навіть листи писала сусідці Вірі, як у старі добрі часи. І з нетерпінням чекала від неї відповідь – як речовий привіт, звістку зі свого минулого, яку можна потримати в руках.
Одного разу Віра, маючи на руках адресу проживання Надії Романівни, охоче погодилася на пропозицію свого дорослого сина Валерія.
– Мамо, а що ми думаємо, куди поїхати? Не треба ніяких готелів. До тітки Наді поїдемо! У тебе ж є їхня адреса? Ну ось і все! Завалимося сюрпризом і поживемо у колишніх сусідів безкоштовно.
– Я їй подзвоню, попереджу, – Віра вже взяла телефон в руки.
– Ні! Мамо, ні! Ні в якому разі! Відмовлять, обов’язково знайдуть причину і відмовлять. А так – ми приїдемо, їм нікуди буде дітися. Приймуть! – запевнив матір Валерій.
– А якщо їх не буде вдома? – з сумнівом запитала Віра сина. – Раптом вони у від’їзді?
– Ось тоді і будемо вирішувати проблему. Ніколи не пізно викинути гроші за готель, але краще їх залишити собі, – резюмував розважливий молодий чоловік.
– А чому ви не попередили, нічого мені не сказали, що приїдете? – незадоволено вимовила Надія Романівна, переставши обійматися з подругою.
– Ну… – зам’ялася Віра.
– А ми телеграму вам надсилали. А зателефонувати не могли. Мама телефон загубила, а там всі номери. І ваш теж, тітонько Надя, – швидко знайшовся зухвалий хлопець.
– А ви хіба не отримували нашу телеграму? Ну треба ж! Ось бардак, а гроші які деруть при цьому.
Валерій навіть оком не моргнув, з ходу видаючи все, що спало на думку.
– Телеграму? – вимовила Надія Романівна, розгублено дивлячись на дочку і зятя. – Не було ніякої телеграми.
– Так, у нас квартира, хоч і трикімнатна, але місць для гостей в ній не передбачено. Ми, звичайно, допоможемо вам зараз і підберемо житло недороге десь поблизу, – чітко сказала Люба.
– А ми хотіли тут, у вас… З тобою поруч, Надю. Я так за тобою скучила. Нам стільки потрібно обговорити, – Віра навіть сльозу пустила при цих словах.
– Ні, ні, це неможливо! – продовжувала Люба.
– Любонька, та ми вам не будемо заважати. Приходити будемо тільки на ніч. Ось тут, на дивані у вітальні, і будемо спати. А Валера може на підлозі. Або на розкладачці. У вас є розкладачка? – не вгамовувалася Віра.
– Тут спить мама, – сухо відповіла вона гості.
– А я віддам їм своє спальне місце! Любо, Михайле, нехай вони у нас поживуть, га? – Надія Романівна благально подивилася на своїх.
– Я така рада їх бачити. Ну правда! Ніби додому повернулася.
– Ну, не знаю. Михайле, ти як? – почала здаватися Люба.- Тебе-то ми куди переселимо, мамо?
В результаті спритні гості все-таки залишилися в квартирі, вміло натиснувши на почуття літньої жінки. Надія Романівна була щиро рада цій зустрічі, Люба це бачила і здалася. А даремно!
На два тижні їхня квартира перетворилася на прохідний двір. Надії Романівні довелося переселитися в кімнату зятя і дочки, вигнавши звідти Михайла в кімнату до сина.
Гості тепер весь час перебували в просторій вітальні, де раніше завжди збиралася родина.
Вони заповнили собою весь простір. Постійно розкладений на половину вітальні диван, надувний матрац на підлозі, сумки і валізи, розкладені всюди речі гостей робили кімнату схожою на розорене смерчем житло.
– Любо, не вмикай кондиціонер. У мене вже спина віднімається. Мені протяги протипоказані, – незадоволено промовляла Віра.
– Ну спекотно ж! – обурювалася вона.
– Нічого. Сьогодні і море було прохолодне, так що я підмерзла, і мені ваш холод зовсім не потрібен.
Всупереч своїм обіцянкам приходити до квартири лише на ніч, нахабні гості перебували вдома більшу частину дня, йдучи на море лише на пару-трійку годин. Телевізор у вітальні не вимикався, а холодильник практично не закривався.
Вранці господарі запізнювалися на роботу, тому що довго не могли пробитися до ванної і туалету. Обидві кімнати були надовго зайняті гостями.
– Та скільки можна! – обурювався Михайло. – Я їх виселю!
– Не треба, Михайле. Прошу, потерпи. Вони вже скоро поїдуть, Віра сказала. А то повернуться додому і будуть там всім моїм знайомим розповідати, які ми негостинні, – просила його теща.
– Послухайте, а вам не все одно, що будуть говорити про вас люди в місті, в яке ви ніколи вже не повернетеся? – злився зять.
– Ні, Михайле, мені не все одно, – сумно подивившись на нього, відповіла Надія Романівна. – Вибачте, що так вийшло. Якби у мене була своя квартира, я б їх там прихистила.
– Брехня. Чому я повинен страждати? – не вгамовувався зять.
Гості жили як на курорті, нічого в квартирі не робили, продуктів майже не купували, їли те, що готувала Надія Романівна зі своєї пенсії. Пару разів купували щось – пачку чаю в пакетиках, тортик, сир і ковбаску до чаю.
Їдучи додому, гості поводилися так, ніби господарі не дуже постаралися, щоб догодити їм.
– Так, у вас, звичайно, не готель. Тісно, Валерка втомився валятися на підлозі, всі боки собі відлежав. Та й до моря йти пристойно. Жили ми і краще раніше, але, як то кажуть, спасибі і на цьому, – промовив Віктор, чоловік Віри.
– Так, Надю, ти вже не суди, ти-то молодець, старалася. Але дуже нам у вас не сподобалося.
Кондиціонер цей включений постійно, зять твій вічно незадоволений, зиркає так, ніби я у нього гроші вкрала. Незатишно нам було. Краще б ми в готель поселилися, – вторила чоловікові Віра.
– Ось наступного разу і оселіться. А на нас більше не розраховуйте. Я думала, що ви по-людськи приїхали, з душею. А ви обдурили нас, телефон-то твій нікуди не губився.
Адже я подзвонила тобі, і виклик пішов, і дзвінок був. Приїхали нахабно і їдете безсовісно! – ображено висловилася подрузі Надія Романівна, виганяючи гостей за поріг.
– Вибачте мене, Любо, Михайле. Я підвела вас цими гостями. Наступного разу мене не слухайте. Робіть як самі знаєте.
– Та вже. А все ваша сентиментальність. Все одно ж приїдуть і обіллють брудом і вас, і Любу, та й мене теж. Така людська сутність, – сказав зять.
Більше ніяких раптових гостей в їхній квартирі не було. А всі, хто роблять такі спроби, йдуть в найближчий готель. Відразу.
Спеціально для сайту Stories
