На годиннику було без чверті шість, коли Ірина Федорівна повернула ключ у замковій щілині й почала спускатися з п’ятого поверху.
Дорога вниз до першого поверху займала п’ятнадцять хвилин.
На лавочці біля під’їзду вже сиділа старенька. Зінаїда Іллівна – у зухвалому червоному береті й пальто тридцятирічної давнини – тримала в руках в’язання і швидко-швидко перебирала спицями. Здається, вона в’язала шарф, такий самий червоний, як і її головний убір.
– Вітаю! – привітала Ірину Федорівну подруга по під’їзду. На її тлі та мала непоказний вигляд – зелену хустку й утеплений картатий піджак.
– Доброго вечора, – видихнула Ірина Федорівна, шумно плюхнувшись на вільне місце на лавці. – Які новини?
Сусідка залюбки прибрала в бувалу плетену сумку в’язання й одразу ж відзвітувала:
– Маринка з першого поверху знову якогось чоловіка притягнула, Петрович із четвертого сходив по пляшку. Двірник Василь листя змів із доріжки… Поки все.
Сусідка замовкла, покосившись на вхід у під’їзд.
– Ну добре… Я ж ненадовго виповзла. За півгодини серіал мій почнеться, та й Борис із роботи приїде, – з тугою зітхнула Ірина Федорівна. – Тобі ось добре, діти окремо живуть.
– Тааак, – протягнула старенька, поправивши сиве волосся, що вибилося з-під берета.
– Ще й допомагають, мабуть? – ледь приховуючи заздрість, уточнила Ірина Федорівна.
– А то, – усміхнулася подруга. – Тетянка вчора тільки сто доларів вислала. Що їм там, у цій Америці, гроші хіба. Усе кличе мене до себе, на онуків подивитися.
– А ти що?
– Я-то? Ні, кажу. Ну куди в моєму віці летіти? Ще й тиск цей… Борис-то в тебе як?
Жінка зітхнула:
– Живе…
– Лампочку-то хоч вкрутив? – сусідка по під’їзду підняла брови й уважно подивилася на Ірину Федорівну.
– Ну, – зам’ялася Ірина Федорівна. – Людина взагалі-то втомлюється, працює. Я вже й не прошу зайвий раз.
Син Борис переїхав жити до мами два тижні тому. Його вигнала дружина, незважаючи на наявність двох малолітніх дітей. І адже, головне, була б причина. Ну, подумаєш, коханку завів, міркувала Ірина Федорівна.
Радіти б, дружині, що Борька успіхом користується, а живе з нею, міллю бляклою.
Невістка, по правді, ніколи не подобалася жінці. І що син у ній тільки знайшов – світленька, з великим носом і, до купи, короткими ногами. І діти в неї вийшли такі самі: страшні, не в Бориса.
Ірина Федорівна навіть уникала зайвий раз зустрічатися з невісткою і дітлахами. Так і називала онуків – діти Даринки.
Загалом, коли син з’явився серед ночі з одним пакетом у руках, вона просто не змогла його не впустити.
Спочатку Ірина Федорівна трохи засмутилася – як же так, сім’я в сина руйнується. А потім одразу ж зраділа. Нарешті, позбувся своєї молі.
Сама вона вже п’ять років як жила одна, і по господарству не вистачало чоловічої руки.
Ірина Федорівна вже розпланувала, що Борис прикрутить їй змішувач і підлатає старенькі антресолі. А потім, дивись, і шпалери в передпокої переклеїть.
Але не тут-то було.
Борис навіть і не думав допомагати матері. Він повернувся в рідну домівку, де йому було добре і затишно, де проблеми вирішувалися самі собою.
– Мамо, сорочку мені попрасуй, га? І штани. Тільки не як минулого разу, речі все-таки дорогі, – знімаючи шкарпетки і за звичкою закидаючи їх під кухонний стіл. – Можеш мені м’яса побільше покласти?
Ірина Федорівна мовчки кивала і накладала гуляш у миску.
Син жив із нею всього два тижні, а вона вже добряче втомилася від щоденного прання і прасування. І ще готування. Одна вона могла повечеряти склянкою кефіру, але синові потрібен був повноцінний прийом їжі. Бажано з двох страв.
У душі вона вже почала подумувати, як було б добре, якби Борис помирився зі своєю Дариною і повернувся в сім’ю.
– Мамо, тут така справа. Треба поговорити, – несподівано зробивши серйозне обличчя, заявив син, не забуваючи жувати гуляш. – Я хочу жінку привести.
– Куди? – злякалася мати й інстинктивно схопилася за серце.
– Сюди,куди ще, – вискалився Борис.
Ірина Федорівна осіла на табурет. Від заяви улюбленого сина в неї навіть потемніло в очах.
– Зачекай, синку. У нас же однокімнатна, куди ти зібрався… Тобто як – привести? А Дарина? А діти? -Від хвилювання вона навіть почала заїкатися.
Але Борис, здається, непогано підготувався до питань, і в нього вже було готове рішення.
– Загалом, я що подумав. Квартиру ж у частках оформлено, половина моя. Ну, що ти здивовано так дивишся? Дарина на розлучення подала, чого мені чекати. Тим паче про Яну все одно вже всі в курсі. А їй іти нікуди.
Від такої заяви Ірина Федорівна ледь не впала зі стільця. Як розлучення? Чому? Вона була впевнена, що невістка готова на все, тільки б повернути Бориса. І взагалі, невже все так серйозно?
Нова дама серця прибула вже наступного дня. Вона була зовсім не схожа на мовчазну і лагідну невістку. Яскрава, струнка і дуже гучна. Жінка одразу заявила, що вона не збирається влаштовувати особисте життя в одній кімнаті зі старенькою і поставила ультиматум. Або господиня повинна переїхати на кухню, або вона йде з квартири.
– Ну, мамо, – заносячи в кухню розкладачку, занився Борис. – Не дивись на мене так. Тобі ж самій незручно буде з нами жити в одній кімнаті. І взагалі, нормальні батьки дітям квартири віддають.
– Може все-таки з Дариною помиришся? Хочеш, я їй подзвоню?
Тепер вона була готова взяти назад усі свої слова, якими свого часу ображала невістку. Дарина здавалася їй просто ідеальною порівняно з новою пасією сина. Тим паче, у неї була своя трикімнатна квартира, подарована ще до весілля батьками.
– Ти що? Мамо, ти ж завжди була проти Даринки. Ми, може, взагалі через тебе сварилися завжди. Ти ж зі своїми моралями… Гаразд, забудь. Зараз хоча б не заважай.
Ірині Федорівні тільки й залишалося, що прикусити язика. Але ж це правда, що сказав їй син. Усі сім років сімейного життя сина вона постійно намагалася пояснити молодим, як правильно жити.
Вчила Дарину готувати, хоча та – кухар за освітою. Пояснювала, як правильно виховувати дітей. Борис був пізньою і єдиною дитиною Ірини Федорівни, і вона завжди намагалася дати йому найкраще. У підсумку, ця гіперопіка і вийшла боком.
Слідом за Іриною Федорівною на кухню переїхали ручна швейна машинка і великий фікус. Нова молода господиня вже щосили переставляла меблі у квартирі, і, здається, це був тільки початок.
– Ти жартуєш? Борис ще й жінку притягнув? – здивувалася Зінаїда Іллівна. – А він зняти квартиру для своїх розваг не хоче? Ти мене вибач, але, по-моєму, це занадто.
– Та ти що! – відмахнулася Ірина Федорівна. – Яка квартира, у нього ж грошей зовсім немає. Навіть на продукти.
Сусідка здивовано хрюкнула.
– На продукти немає, а на жінку є. Мати, ти очі-то відкрий. Зовсім тебе, чи що, материнська любов з пантелику збила? – як із плеча, рубала правду Зіна.
– Вони тебе так і в під’їзд виселять. Будуть раз на місяць пускати, щоб ти тільки продукти приносила.
– Скажеш… – невпевнено промичала Ірина Федорівна. – Рідна кров, куди я його подіну.
– Тобі взагалі не треба було його пускати, – впевнено зауважила Зінаїда Іллівна. – Помикався б, та й повернувся до Даринки. І чого вона тобі не подобається, нормальна ж жінка. Тепер ось діти без батька ростуть… який-не-який, тато він їм.
Насправді сусідка сказала вголос усе те, про що Ірина Федорівна навіть боялася думати, і всіма силами відштовхувала від себе ці думки.
Але ж тепер виселити зі своєї власної квартири цю веселу парочку – Бориса і його нову жінку – було майже нереально.
Вони щодня слухали до півночі музику і голосно кричали ночами, від цього у літньої жінки піднімався тиск, і вона не могла заснути до самого ранку. Ну, а вишенькою на торті стало те, що син уже зібрався прописати Яну у них у квартирі.
…Наполегливий дзвінок у двері розбудив Ірину Федорівну. Перші секунди вона навіть не могла збагнути, чому вона спить на своєму дивані, а не на кухні. Жінка глянула на підлогу – фікус стояв на звичному місці. Якщо про Бориса це був тільки сон, то напрочуд реалістичний.
– Хто там?
– Мамо, це я, Борис, – за дверима пролунав знайомий до болю голос сина. – Відкрий, ми з Даринкою посварилися, вона мене вигнала.
Жінка відчинила двері. Перед нею і справді стояв пониклий Борис, із невеликим пакетом у руках.
– Боже, що сталося… Скільки часу?
– Десь дві години, – промямлив Борис. – Можна я в тебе переночую? Мені більше нікуди податися. Я тільки на одну ніч, а завтра що-небудь придумаю.
Ірина Федорівна на секунду зам’ялася. Якесь відчуття дежавю нахлинуло буквально на мить.
– Знаєш, синку. Іди-но додому… Палицями тебе одружуватися ніхто не заганяв, сам вибрав цю жінку в дружини. Сім’ю і дітей зробив, а як проблеми з’явилися – до мами під спідницю? Не пущу, вибач.
Жінка зачинила двері і, забарившись, набрала номер невістки.
– Дарино. Ви посварилися, чи що? Та приходив зараз, не пустила я його. Додому відправила, тож чекай. Буде наїжджати – дзвони, я йому жваво мізки вправлю. Не переживай, я на твоєму боці. Усе-таки, жіноча солідарність у нас із тобою має бути. І ти це… Вибач, донечко, якщо образила.