– Вони кажуть, що шансів практично немає, але батько нізащо не погодиться відключити її. Якби ти тільки чула, що я наговорив їй в той останній день… Так соромно.
Максим сидів на старій іржавій гойдалці і трохи розгойдував себе ногами, відштовхуючись від землі.
Він опустив голову і не бачив нічого, крім своїх колін і сірого ґрунту, що ковзав туди-сюди. Поруч з ним сиділа подруга по двору Свєтка.
Вони добре дружили в глибокому дитинстві, але тепер, коли Максиму було вже чотирнадцять, він зв’язався з крутою компанією, а такі як Свєтка, дванадцятирічні непоказні каченята, продовжували шити лялькам сукні.
– Вона на тебе не сердиться, Максиме. Ти не винен у тому, що сталося. Це був нещасний випадок. Ти ні при чому.
Кап-кап-кап… Закапали на коліна гіркі і скупі сльози хлопчика. Щире співчуття здатне проломити двері в будь-якій стіні, особливо в такій тонкій, фанерній, збудованій нашвидкуруч, як у Максима…
Рівно два місяці тому його життя зупинилося, різко натиснувши на гальма. На початку квітня його мама поверталася з роботи. Руки її тримали кермо, а плечем вона притискала до вуха мобільний телефон.
Вона скаржилася сестрі на Максима, який вийшов з-під контролю, і на шкідливого начальника відділу, вона боялася, що її позбавлять премії через якийсь неправильно складений папірець, вона завжди була надмірно неспокійною і чутливою, його мама…
Останні хвилини її свідомого життя в деталях відновило слідство, завдяки показанням сестри. Її хвацько закрутило на обмерзлій ділянці, сестра чула скрип гальм і відчайдушний крик, потім був такий звук, ніби купа металу врізалася в дерево і все затихло.
Сестра “кликала” ще хвилину, але їй ніхто не відповідав і вона, зрештою, зателефонувала на єдиний номер служби порятунку.
Хребет мами дивом залишився цілим, але була серйозна травма голови, а її руки і ноги збирали заново по кісточках.
Коли Максима вперше пустили в палату до його мами, то він впізнав у ній тільки обриси губ і нігті з тьмяним відтінком лаванди – все інше було заковано в гіпс і бинти, а зімкнуті очі запливли сливовими синцями.
– Вона одужає? – запитав Максим у батька, не розуміючи всіх масштабів трагедії.
Батько виглядав так, ніби був під гіпнозом, він не голився вже десять днів і постійно перебував у якомусь лякаючому заціпенінні.
Йому коштувало величезних зусиль переключити себе в соціальний режим, щоб відреагувати на зовнішні подразники. Він тупо погладжував один з маминих нігтів з тьмяним відтінком лаванди.
– Не знаю, Максиме. Вона в комі.
– Вона спить?
– Ні, вона вимкнена, як лампочка. Уяви, висить лампочка в кімнаті під стелею, але кімната – це не звична кімната, а твій мозок і свідомість. Є ще вимикач, він завжди працював справно: ти вимикав його і спав, потім вмикав і не спав.
Але навіть коли ти спав, у твоїй голові горів нічник підсвідомості, тобто мозок продовжував працювати і тому ти бачив сни.
А тепер уяви, що в твоїй кімнаті, у твоїй голові, разом перегоріли всі дроти і вимикач більше не реагує, і нічник теж згас.
Те ж саме зараз з мамою – вона вимкнена, раз – і згасла, лежить з обрубаними дротами в повній темряві. Її організм не знає, як підключити маму назад до “електрики”. Ніхто не знає.
– І як же вона прокинеться? Якщо ніхто не знає…
– Не знаю. Але таке буває.
Максим і сам відчував себе інвалідом. Після тижня, проведеного вдома з батьком і бабусею, яка примчала до них першим поїздом, він насилу вливався в шкільне життя.
Компанія, яка так приваблювала його і служила приводом для численних сварок з мамою і батьком, перестала його так вабити. У тій компанії Максим багато чого встиг навчитися: поганим звичкам, грубіянити вчителям, бешкетувати і взагалі проявляти у всій красі свій юнацький максималізм.
Через два місяці він віддалився від усіх друзів, замкнувся у своєму горі і виходив у двір тільки для того, щоб зустріти старих, правильних знайомих.
Просто такі, як Свєтка, не стануть переконувати його, що потрібно перекинути чарочку, адже так стане легше. Такі, як Свєтка, візьмуть його за руку і теж заплачуть, і від тих сліз стиснеться серце Максима до нестерпного болю, а потім раптом відступить біль і захочеться прогулятися біля ставка, взявши з собою покривало і перекус.
І вони підуть зі Свєткою та іншими до ставка, розпалять багаття, кинуть у нього картоплю, а потім з’їдять її, посипавши приправою. Смачно!
Бабуся часто посилала Максима в магазин за продуктами. В один з таких днів він повертався з пакетом додому і за ним причепився бездомний собака.
Причому це була не якась випадкова створена Богом дворняга, а справжній спанієль з милими кучерявими вушками, дівчинка.
Собака була біло-коричневої масті. Від чола у неї йшла біла смуга, розширюючись по всьому переніссю, а сам носик і вуха були коричневими. По решті тіла теж йшли великі коричневі плями.
Максим дав їй половину сардельки, але вона не стала її їсти. Собака сіла і стала дивитися на Максима. Вона дивилася на нього так пронизливо, так розумно і сумно, з легким докором і надією на краще, що хлопчика раптом осяяло, пронизало струмом і тисячі мурашок пробігли по тілу.
Він присів на одне коліно перед бездомною собакою, заглянув за райдужну оболонку добрих собачих очей і запитав вражено:
– Мамо?
А що? А чому ні?! Адже скільки знято фантастичних фільмів про переселення душ в інші тіла?! Чому його мама не могла зробити так само?
Так, так! Її вибило з тіла, а поруч пробігала ця собака, а мама так любила їх з татом, що не захотіла відлітати на небо і вселилася в неї!
Вселилася, щоб завжди бути поруч, щоб втішати і підтримувати, незважаючи на те, що часом вони обоє поводилися з нею, як негідники.
– Мамо? Мамо, це ти?
Собака завиляла хвостом і скиглила, не до кінця зрозумівши, що від неї хочуть. Максим простягнув до неї руку, не відриваючи завороженого погляду від карих очей незнайомки.
Собака обнюхала кінчики його пальців – вони приємно пахли сардельками – і лизнула їх. Максим з побоюванням погладив спанієля, і собака подалася назустріч…
Хлопчик кинув пакет і став із захватом чухати її за кучерявими вухами, проводити по спині і боках, а собачка, висунувши рожевий язик, посміхалася і дивилася на нього з ніжною вдячністю.
Без особливих зусиль Максим заманив її до себе в квартиру. Про те, що це не проста собака, а мама, яка вселилася в тварину, він нікому говорити не став.
Бабуся і батько, бачачи, як щасливий хлопчик вперше після аварії, як він ожив і як щиро сміється з витівок миловидної собачки, одноголосно вирішили залишити її у себе.
– Але вона породиста, – засумнівалася бабуся, – могла просто загубитися… Господарі можуть знайтися…
– Ні, бабусю, я впевнений, що вона залишиться у нас назавжди. Емма, дівчинко, стрибай до мене на диван! Красуня, розумниця… – носом заривався Максим у чисту собачу шерсть. Він вимив її маминим шампунем.
– Чому Емма? – запитав батько.
– Мама казала, що в дитинстві дуже любила це ім’я, називала так усіх ляльок…
Батько проковтнув клубок, що підступив до горла. Собака і справді була чудовою, розумною і вихованою.
Максим і Емма стали нерозлучні. Вони спали разом, їли, Максим розмовляв з нею, як з людиною, пестив її, обіймав, цілував…
Емма, слухаючи його довгі промови, опускала мордочку на передні лапи і слухала його так уважно, ніби й справді розуміє.
Якщо Максим був зайнятий іншим, вона підповзала до нього ближче, клала голову на коліно і все дивилася, прищулюючи очі, на нового господаря, розумними і добрими очима.
Емма завжди була дуже слухняною, двічі повторювати не доводилося, але одного дня вона несподівано збунтувалася…
Раніше Максим ніколи не брав її з собою до лікарні, щоб провідати матір, а того дня вирішив прогулятися пішки разом з Еммою.
Він прив’язав її за перила перед входом, двері за ним майже зачинилися, як раптом у вузьку щілину шмигнула Емма!
Зірвавшись з повідця і закинувши язик на плече, Емма увірвалася у фойє лікарні, Максим з криками полетів за нею.
Адміністратор одразу накинулася на них з криками. Максим зробив безуспішну спробу зловити тварину, а та почала грати – вліво, вправо від нього стрибає!
Розлючена адміністраторка кинулася до них і у Максима від вигляду цієї грізної дами в голові щось клацнуло – він закричав:
– Емма, за мною! – і полетів на четвертий поверх, перестрибуючи по три сходинки, а слідом за ними утворилася жалюгідна погоня з літніх працівниць лікарні.
Медсестри розбігалися в сторони від божевільної парочки, коли Максим і Емма – один червоний, а інша весела і з язиком на плечі – летіли по коридору четвертого поверху. Передостанні двері в кінці…
Максим увірвався до палати матері, спробував зачинити двері, але замка не було, тому він забарикадував двері стільцем.
Важко дихаючи і витираючи з чола піт, він подивився на собаку, подумав про те, чого йому коштуватиме цей вибрик, а потім перевів погляд на матір.
Він сів поруч і взяв її за руку. На її пальцях вже не було манікюру кольору блідої лаванди… Нігті були коротко обстрижені, а пальці стали тоншими. Він взяв на руки собаку і сказав:
– Дивись, Емма, впізнаєш її? Це тіло моєї мами. Ти була в ньому? Ти пам’ятаєш?.. . Ах, якби ти тільки могла в нього повернутися…
Емма потягнулася носом до обличчя блідої жінки.
– Хочеш понюхати? – запитав Максим. Йому було важко тримати собаку, але він підніс її ближче, щоб Емма змогла дотягнутися.
Емма ретельно понюхала пацієнтку, яка пахла ліками. Раптом вона висунула свій довгий язик і встигла облизати щоку жінки тричі…
– Що це за неподобство! – крикнув лікар, увірвавшись до палати.
Максима відкинуло.
– Я… ми… – забелькотів він. Хлопчик позадкував з собакою на руках.
– Сили небесні! – вигукнув лікар, перевівши погляд на маму Максима. – Вона вийшла з коми!
Холодною хвилею накрило Максима і ноги його ледь не підкосилися. Він подивився на матір – вона лежала з відкритими очима і з трубки, всунутої їй в горло, лунали хрипи, немов вона намагалася щось сказати.
– Мамо… Мамо! – він скинув на підлогу собаку і підбіг до ліжка. Там вже метушився більш спритний лікар, він щось питав у його мами, давав вказівки медсестрам, а мама дивилася на тремтячого Максима, і погляд її був усвідомленим, ясним…
– Та заберіть же ви звідси собаку, поки я не викликав поліцію! Юначе, ви чуєте!
Як у тумані Максим спускався вниз. Немов у болоті в’язли його ноги, що стали ватяними. Емма слухняно бігала за ним і вже спокійно дала знову прив’язати себе до перил лікарняного ґанку.
Здається, Максим довго-довго цілував і тискав собаку, ховаючи сльози в її коричнево-білій шерсті.
Здається, Емма облизувала вологим язиком його обличчя. .. Вона, як і раніше, дивилася на Максима розумно, пронизливо і сумно, і хлопчик, як і раніше, бачив її очах безмежну відданість, вражаючу жертовність і справжню, точно людську, любов…
Спеціально для сайту Stories
