Анна копалася у себе на ділянці, весна цього року рання, кінець березня ще тільки, а вже зійшов весь сніг.
Зрозуміло, що холоди ще повернуться, але поки сонечко пригрівало, так що Анна вийшла на вулицю і захотіла щось зробити, підперти повалений паркан, полагодити сарай.
Треба буде завести курочок і порося, а ще собачку і кішку…
Досить, нагулялася, посміхнулася жінка своїм думкам, все досить…
Захотілося вже швидше зорати город, зайнятися грядками, вдихаючи запах рідної землі, як у дитинстві, роззутися і босоніж побігти по свіжозораному городу, потопаючи по щиколотки у вологій і теплій, м’якій як пух землі.
-Ще поживемо, – комусь невідомому сказала вголос Анна.
-Вітаю.
Анна здригнулася, біля хвіртки стояла дівчинка, підліток, зовсім дитина. У сірому плащику, такі Анна знає, видають в місцевому училищі, кволі черевички, капронові колготки тілесного кольору.
Не по погоді, рано ще в таких панчохах хизуватися, подумала Анна, молоденька ж, застудиться.
Дівчинка стояла і перебирала худенькими ніжками.
-Вітаю, — кинула сухо Анна.
-Вибачте, можна я до вас в туалет сходжу?
-Он як, ну йди. Прямо, а там за ріг.
Анна з цікавістю спостерігала за дівчиною, яка побігла.
– Дякую, ви мене врятували. Я шукаю квартиру, ви випадково не здаєте кімнату?
-Та не збиралася, а навіщо тобі?
-Та ось, хотіла орендувати кімнату, в гуртожитку не хочу жити.
-Так? І скільки ж платити збираєшся?
-… більше у мене немає.
-Ну заходь в будинок, давай, давай.
-Ой, а можна я ще в туалет збігаю.
-Біжи…
-Як тебе звати? – запитала, вводячи в будинок дівчину.
-Оля, – пропищала як мишка.
-Оля, значить. Ну… Оля, навіщо завітала?- Анна впритул дивилася на дівчину.
-Я… Я кімнату…
-Не бреши мені… Оля… Навіщо завітала, кажу?
-Ой, а можна я ще в туалет…
-Та що ж таке?
-Не знаю, – зі сльозами каже дівчина, – сил немає терпіти.
-Ну біжи…
Анна вийшла слідом за дівчиною.
-По- маленькому бігаєш чи що? Або по-великому?
-Ні, – махає,- по-маленькому, ріже все… .
-Розберемося, а зараз кажи, навіщо прийшла.
Мовчить, збирається з силами.
-Ну? Слухаю? Якщо вкрасти, то у мене нічого, ну кажи, хто тебе послав?
-Ніхто, я сама. Я… Ви … Ви Самойленко Анна Павлівна?
-Я!
-Ви… Ви мене не впізнали… мамо? Це я, Оля… Ваша дочка.
Анна сиділа з прямою спиною, на її обличчі, огрубілому від вітрів і морозів, не здригнувся жоден м’яз.
-Оля… прошелестіла жінка, -донечко… Олюшко…
-Так, так, мамочко… Це я… Вони мені не давали в дитячому будинку твою адресу, уявляєш, казали, що не можна, мамочко… А я, я підмовила вчительку, вона знаєш яка хороша, в училищі, Анастасія Сергіївна, вона мені допомогла, запит зробили і ось… твоє ім’я, прізвище та по батькові дізналися, а потім ми адресу… самі знайшли… і ось я тут.
Анна сиділа не ворухнувшись, по її щоках текли сльози.
-Оля, Олюшка… донечко…
-Мамо, мамочко, – скрикнувши, дівчинка кинулася на шию жінки, – як довго я тебе шукала, мамочко. Я листи писала, а вони сміялися, говорили, що кинула, що віддала, як річ… А я вірила, матусю… Я вірила…
Анна несміливо обійняла плачучу дівчину, її огрубілі руки з сухими мозолями чіплялися за в’язану великою в’язкою кофтинку Олі, дочки… донечки, Олюшки…сидять обійнявшись, ні про що говорити не хочеться, все і так ясно.
Це потім, потім вже, згадуючи, чого бабуся в дитинстві вчила, та з гіркого досвіду, бігала, метушилася, воду гріла, кріп запарювала, парила донечку, Олюшку-красуню.
Оленька, донечка, сенс життя.
Є для чого жити, є… Він послав, Він зглянувся, не все втрачено…
Город, поросятко, пальто треба. У неї є там, заначка. Вона дурна, зовсім вже на той світ збиралася, а тут донечка, Олюшка…
***
-Матусю!
-Так?!
-Мамочка…
-Ну кажи вже.
Олечка взяла зі столу пиріжок, що приготувала мама, щічки її давно округлилися, одягла мама свою донечку, як лялечку, і сама ніби помолодшала.
-Мамо!
-Та що таке, га?
-Мамо, я закохалася.
-Ось тобі й маєш.
-Ага. Мамо, він такий хороший. Його Іван звати, він такий… Він з тобою познайомитися хоче…
-Я… я не знаю…
А сама подумала, що ось і закінчилися щасливі дні, Він дав, він і забирає.
-Мамочко, що з тобою, мамочко…
-Нічого, донечко, нічого, люба. Ти так швидко виросла у мене. Не встигла насолодитися, не встигла… вибач мені, Олюшко…
-Мамо, мамочко, та що ти, люба. Та як ти могла, таке… Та я… та ти, та ти що собі надумала, рідна? Ми з Іваном онуків тобі подаруємо, рідна моя. Ти ж знаєш, як я тебе люблю, як довго я тебе шукала.
Знайомство пройшло добре. Іван, хлопець сільський господарський розсудливий сподобався Анні, за такого і не гріх видати дочку, подумала.
Часи були лихі, комусь їсти не було чого, а хтось собак годував краще, ніж людей.
Анна з Олечкою і Іваном не бідували, Анна добре шила, фабрику її закрили, так вона в кооператив пішла, там і платили добре, і Олюшку свою всю в одягла та й зятя теж.
Іван на місці не сидить, паркан новий змайстрував, два нижні вінці на будинку з братами поміняли, лазню підправили, сарай для поросяти, заграв будиночок, заспівав ще більше, ніж коли Олюшка, донечка, розумниця красуня знайшлася.
Серце Анни розтопилося, відігрілося. Захотілося жити, з потрійною силою, за всі роки, за все те, минуле ганебне, що забути намагається Анна, і тільки ночами іноді, як нахлине. Що стогін не може стримати…
-Мамочко, мамочко? Що ти? Болить щось?
-Ні, дитинко, спи, спи, йди моя хороша…
-Мамо, можна я з тобою
-Звичайно, – Анна рухається, притискаючись до самої стінки, пускаючи донечку полежати з мамою.
Маленька моя, дівчинка, серце розривається від любові. Ось вона яка любов материнська, дякую тобі, Господи. Дякую, що дав пізнати.
Весілля відіграли, молоді залишилися з Анною жити, та квітне, як маків цвіт. Навіть на роботі помітили, що завжди сувора Ганна Павлівна, посмішку стримати не може, щоки червоним кольором квітнуть.
-Онук чи онучка буде, -шепотіла на перерві дівчатам, – ой хвилююся.
Щаслива дочка у Анни Павлівни, зітхають дівчата, любить як вона її.
– Онук! Онук народився Антошенька! Такий маленький. Я то немовлят ніколи на руках не тримала… Ну, тобто після Олюшки, ніколи, стільки років минуло. Тримаю, а серце в голові стукає, ось воно, щастя-то.
Всі думки тепер тільки онуком зайняті і найкращий, і найкрасивіший. І він, бабусин онук, нікуди від бабусі.
Іван будівництво затіяв, будинок величезний побудував, і Анні місце є, а як же? Вони навіть і подумати не могли, як без мами?
Хлопці молодці, Іван з братами будівельну фірму організували, магазин з будматеріалами відкрили, живуть тихо…
Тут знову хороша новина, буде дівчинка, онучка.
Яких тільки суконь не пошила Анна своїй онучці, яких тільки нарядів не приготувала. Мариночка, дитинко. Дівчинка – красуня.
Дитячий сміх у будинку лунає безперервно.
У Анни все добре, та тільки щось почало часто пекти в грудині, ой як пече.
-Мамо, мамочко, чому ти мовчала, рідна? Де болить? Де?
-Все добре, донечко, все добре…
****
– Пізно, ми безсилі!
-Лікарю, як так, вона… моя мама…
-Я розумію, вибачте.
***
-Донечко, Олюшко… час мені, ти вибач. Вони давно мене списали, та ти врятувала тоді, прийшла до мене, рідна моя…
-Мамочко, не кажи так…
-Донечко, я хочу сказати, ох важко, ох не перебивай, люба… Я не твоя мама, Оля. Вибач…
-Мамо! Мамочко, ніколи так і нікому не кажи, чуєш? Ти моя, навіть чути не хочу, моя мама…мамочко. Зрозуміла?
-Так, так… донечко… Я зрозуміла. Там зошит, мій щоденник… Вибач, Оленька. Я люблю тебе, дитинко.
-І я тебе, мамочко…
***
-Олю, поїла б…
-Так, Іване… зараз. Ти йди.
Оля сиділа у матері в кімнаті, читала її, як вона сказала, зошит. Там її життя. Нещадне, потворне, гниле і веселе.
Мати сувора, Антоніна Карпівна, батько давно пішов з життя.
Аннушка, Анна-квіточка. У злодія закохалася, ех життя веселе, розбитне. Веселощі, небезпека, кров вирує.З злодієм пішла…
І понеслося…
Вир, що затягнувся на багато років, а потім старість, різко. Бабкою прострибала.
Злодій зник у таборах, нікого немає на білому світі…
Була, була б дитинка, та тільки застудилася, коли злодієві своєму втечу з друзями готували, молодість, дурість.
Всього позбулася.
Ні дитини, ні кошеняти, будинок від матері залишився, осіла, відтанула трохи, ще поскрипить.
Лікарі сказали чекати, в церкву сходила, постояла, прощення попросила, важко.
І ось Він послав радість несподівану, не змогла упустити шансу.
Думала хоч трохи побуду мамою, хоч подивлюся як це, відчую…
Дочка, Оленька, світло всього мого життя, не думала Анна що стільки проживе, – пише про себе в третій особі, – щастя, як всі, живу, працюю.
Дочка є, душа моя, сердечко моє. І хвороба наче відступила.
Прости, Господи, за моє прохання, дай пожити, онуків няньчити, допомогти донечці…
Розслабилася, спочатку боялася, щоб правди не дізналася донечка, що не мати, тезка, або там щось наплутали.
А потім перестала боятися, почала жити простим людським життям. Повірила нарешті, що гідна…
Пробач мене, донечко, пробач, люба, що вкрала тебе у твоєї справжньої мами. Ось таке воно, моє, вкрадене щастя…
– Мамочко, плаче Олюшка, мамочко моя улюблена. Рідненька, я дуже сподіваюся, що ти мене чуєш.
Я знала, я майже відразу дізналася. Коли у тебе жила, мені сказали, що дані невірні, Анна була Іванівна, я знайшла її, заради інтересу.
Вона сама від мене відмовилася, вийшла заміж, я заважала їй, мамо…
Вона живе, у неї сім’я, їй не було до мене діла, мамо.
Вона боялася, що нас побачать. Що дізнаються про мене, гроші мені сунула, мамо… Я пішла, втекла, мамо.
Пам’ятаєш, рідненька, я тоді сильно захворіла. Була гарячка, пам’ятаєш, мамочко. Ти моя рідненька, я дякую Богу, що звів мене з тобою. Я так довго тебе шукала. Ти, ти моя мама…
Як добре, що тоді помилилися, а може і не помилка це зовсім, там нагорі знають до кого куди послати, і куди направити.
Як мені жити без тебе знову, мамо…
-Оля, Олечка…
-Іване, нехай поплаче, матір поховала, що ти…
***
-Бабусю, а бабуся Анна добра була?
-Дуже, дитинко.
-І красива?
-Найкрасивіша, Ганнуся.
-А її хто так назвав?
-Не знаю, тато напевно або мама.
-Твій дідусь, або твоя бабуся так назвали.
-Так, мій дідусь або моя бабуся.
-А мене ти назвала, як прабабусю? Маму твою?
-Так, я і твій тато, він дуже любив свою бабусю.
-А вона мене бачить?
-Звичайно бачить, спостерігає і завжди буде допомагати тобі.
-Я люблю тебе, прабабуся Анно, -дівчинка кладе віночок з кульбаб на могилку прабабусі.
Спеціально для сайту Stories
