– Мамо, завтра у нас гості. Хочу познайомити тебе з майбутнім зятем. Ну що ти так реагуєш, ніби я оголосила про кінець світу? — Катя говорила буденно, ніби повідомляла, про покупку нових чобіт. – Доросла дочка зібралася заміж. Цілком рядова подія. Та дай ти спокій своєму фартуху. Він ні в чому не винний. Нервуєш.
Ірина Петрівна подивилася на свої руки, наче на чужі. Вони нервово смикали фартух. “Виглядаю, мабуть, як у поганій мелодрамі, — подумала вона. — Для Каті це справді важлива подія. Може, так і треба. Все прорахувала, зважила, обміркувала. Шкода тільки, що без кохання”.
– Ох, Катюшо, просто це якось… — Ірина Петрівна не змогла підібрати слів.
Засуджувати не хотілося, а радощів вона не відчувала. Ну та гаразд. Це її життя.
– Що приготувати? — зрештою спитала Ірина Петрівна.
Катя ще в підлітковому віці твердо вирішила: “Заміж тільки за розрахунком”. Досить, нажилася в режимі економії. Поки батько був поруч, все ще не було нічого. А от коли він пішов… Загалом на аліменти особливо не розгуляєшся.
В тому що , батько пішов, Катя нікого особливо не звинувачувала. Важко було десятирічній дівчинці розібратися у заплутаних батьківських стосунках. На її думку, все було добре. Тато кохав маму, мама дбала про тата, і раптом нате вам будь ласка.
– Катюшо, я більше не зможу з вами жити. Мені треба їхати, — якось повідомив Ігор Васильович, батько Каті.
– А коли ти повернешся? – Катя відірвалася від телевізора.
– Нескоро… — Ігор Васильович не дивився доньці у вічі. Щось вивчав за вікном. Хоча, крім тужливих сірих хмар і лисих осінніх дерев, там нічого не було. — Ну кому я брешу! — Ігор Васильович нарешті глянув на Катю. — Катюшо, я зовсім йду. У житті таке буває. Комусь іноді доводиться піти, щоб усі були щасливі.
– Хто це всі? Я ось не буду щасливою. І мама теж не буде, — Катя забула про телевізор, підійшла до батька та обняла його за шию.
Ігор Васильович мовчав. А Катя подумала, що треба підключити маму. Нехай вона пояснить батькові, що він не повинен іти. Але мама повелася дивно:
– Катюшо, татові справді треба їхати. Ти на нього не ображайся. Та й на мене також.
Сказала і наче двері зачинила. Скільки б Катя її не розпитувала, ні смикала: “Чому? Ну чому, мамо?”, Ірина Петрівна відповідала одне: “Так треба. Ти потім зрозумієш”.
Але Катя так і не зрозуміла. Просто прийняла, як належне і згодом перестала питати.
Жити стало важче. Вони переїхали в іншу квартиру, трохи менше. Каті довелося змінити школу. Батько спочатку відвідував доньку. А потім переїхав до іншого міста і все… Тільки надсилав гроші. Небагато.
Зовсім нещасною їхня сім’ю назвати було не можна, звичайно. Мама працювала, і жили вони цілком терпимо. Але багато чого Катя дозволити собі не могла. Спочатку вона ображалася:
– Мамо, ну чому у нас така неповноцінна родина? Чого вам із татом не жилося? Он у Оленки тато їй все купує, скрізь возить. А мені: то не можна, це дорого, а без цього взагалі можна обійтися!
– Ну що я можу тобі сказати, Катюшо, так життя склалося. У тебе тільки один вихід — вивчитися, знайти хорошу роботу, полюбити чудового чоловіка і своє життя збудувати, як тобі подобається, — відповіла Ірина Петрівна.
Вислухавши цю мамину відповідь неодноразово, Катя вирішила: “Чудово! Вивчимось, і про роботу я згодна — треба знайти гарне місце! А ось щодо чоловіків… На кой мені здалося це кохання? Воно проходить і що залишається? Пшик. Тому чоловіка шукаємо забезпеченого! Щоб після його відходу залишилася гарна пам’ять у вигляді матеріальних благ”.
Коли вона, будучи вже студенткою, поділилася з мамою цими своїми нехитрими планами, та по-старому сплеснула руками і видала:
– Катюшо, кохання в житті жінки має бути! Без нього будь-яка, навіть найзабезпеченіша родина розвалиться. Це я тобі як знаюча людина говорю.
– Теж мені знаюча людина! Ось ви з батьком начебто кохали одне одного… І де ваша родина зараз? Нема! І грошей нема. Бо тато наш був, на жаль, не олігарх.
– Багато ти не знаєш, Катюшо, — мама гірко зітхнула. — Ну гаразд, ти дівчина доросла, можна тебе вже не берегти від правди.
І Ірина Петрівна почала розповідати…
” Іра з Дімкою любили один одного мало не із середньої школи. Вони завжди були разом. І у старших класах уже ніхто навіть не сумнівався, що вони одружаться.
– Нудне життя в тебе, Ірко, — глузувала з неї подружка Наташа. — Адже все заздалегідь відомо. Відучишся, потім до інституту, а там і заміж за свого Діму. Далі діти, за ними онуки…
– Натомість у тебе життя, як у кіно, — відповіла Іра. – Зустрічі, розставання, інтриги. Я вже заплуталася у твоїх кавалерах. Ти взагалі колись зупинишся, Наталко? Чи будеш чоловіків перебирати до нескінченності?
– Обов’язково зупинюся. Ось знайду найкращого і зупинюся!
І одного разу, перед закінченням школи, Наташа вирішила, що найкращий — це Діма. Може, в неї закінчилися інші претенденти, а може, позаздрила тихому щастю подруги. Іра спочатку не помічала ні липких поглядів, які Наташка кидала на Діму, ні її загравань із ним.
Сам Діма цього не помітити не міг. І навіть одного разу сказав Ірині:
– Слухай, твоя Наталя, мабуть, на мене око поклала. Не знаю, на що вона розраховує, але я себе поряд з нею не відчуваю у своїй тарілці.
– Наташка? На тебе? Та не вигадуй. У неї шанувальників більше, ніж народу у Китаї. Навіщо ти їй здався? До того ж, вона знає, що тут без шансів, — сказала Іра, але все-таки задумалася.
А згодом і сама помітила, як Наташка поводиться. То ногу на ногу закине, та й так, що Шерон Стоун відпочиває. То сумочку впустить… А потім підніме її так, ніби знімається у фільмах для дорослих. І все це у Дімки перед носом.
– Наташо, ти припиняй це… — одного разу не витримала Іра.
– Що?
– Сама розумієш. Нема чого на Дімці свої чари відточувати.
– Ревнуєш? А ти знаєш, що ревнують лише невпевнені у собі тітки.
– Ні, не ревную. Просто гидко…
– Ну, то заздриш. Я можу будь-якого чоловіка отримати. А ти як у дитячому садку: вчепилася в свого Дімку, так і сидиш з ним, як із улюбленим плюшевим ведмедиком.
– Чому заздрити? Що ти нормального чоловіка знайти не можеш? Від безвиході навіть на Діму кидаєшся, знаючи, що він мене кохає?
– Любить-не-любить… Це ще бабуся надвоє сказала. Я клацну пальцями і поповзе твій Діма за мною. Хочеш, перевіримо? – Наташка явно знущалася.
– Мені це не потрібно, – Іра не хотіла піддаватися на провокації.
Вона встала з лавочки, де вони сиділи, і пішла геть.
– А я, мабуть, перевірю… — тихенько промовила Наталка, дивлячись услід подружці.
Іра не почула. Але зерно сумнівів було посіяно. І одного разу Іра побачила те, чого бачити зовсім не хотіла… Навіть у нічному кошмарі.
Вона поверталася від бабусі, трохи спізнившись. Дімка з нею сьогодні не пішов:
– Твоя бабуся знову плануватиме ,наше спільне життя будувати буде. Сходи одна. А я поки що своїми справами займуся. Увечері в тебе зустрінемося.
Іра вже піднімалася на четвертий поверх, коли почула голоси зверху. Слів було не розібрати. Потім почулася якась метушня, потім тупіт ніг. І, мало не збивши Іру, сходами бігла Наталка.
– А подруга… Ну що ж! Перевірила я твого коханого, — повідомила вона і простукала каблучками далі.
Іра, усвідомлюючи зміст сказаного, зробила ще кілька кроків сходами і побачила Дімку. Він стояв між поверхами і дивився у вікно. М’ятий, розпатланий. Футболка вибилася з-під ременя…
– Що тут діється? — майже пошепки спитала Іра.
– Твоя Наташка остаточно збрендила! — Діма обернувся до неї.
На його щоці червоніла свіжа подряпина, погляд злий.
– Ви чим тут займалися? — Голос Іри здригнувся, сльози шукали дорогу назовні.
– Ми? Я на тебе чекав, а подруга твоя, схоже, любові шукала! Чомусь моєї!
— Вона шукала, а подряпина на обличчі в тебе. Виглядає так, наче це ти чогось хотів, але не вийшло.
– Та ти… — Дімко не знаходив слів. — Ну чому ж ви, баби, так непролазно дурні? Адже тобі не треба розповідати, яка твоя Наталя! Але ти чомусь мене звинувачуєш. Ось що, ти розберися, кому ти віриш, а потім поговоримо!
Він заправив футболку, холодно глянув на бліду Іру і втік униз сходами.
Іра провела безсонну ніч. “Дімка не винен, а раптом… Хто знає, що діється у чоловіків у голові? Ні, він не міг. Це все Наташкині перевірки”, — думки тіснилися в голові, штовхалися, заважали заснути.
Вранці вона зателефонувала до Наталі.
– Наталко, поясни мені, що там сталося?
– А твій чудовий Діма тобі не розповів?
– Небагато…
– І що він розповів? Навіть цікаво, як це з його боку.
– Сказав, що ти намагалася… — Ірі було ніяково.
– Он як! Виявляється, це я намагалася! А обличчя йому, мабуть, у пориві пристрасті роздряпала? Ну, ну. Вір, подруго! — Наташка кинула слухавку.
А Іра не знала, кому вірити. Наталя була така переконлива. Та ще й подряпина ця… І виглядав Дімко так, що це наводило на найчорніші підозри. І найжахливіше, що він не дзвонив! Не виправдовувався, не намагався помиритися. Значить є щось таке, за що йому соромно. Раніше вони так страшно не сварилися.
Розмова з Дімкою відбулася за два дні. Дивна, болісна, остання. Вони сиділи на тій самій лавці, де зовсім недавно Іра посварилася з Наталкою.
– Іро, навчання закінчено, я їду вступати до інституту. Ти зі мною?
– Я не знаю… — Ірі хотілося, щоб він умовляв, розвіяв її сумніви.
Але Дімка цього не зробив.
– Шкода, – холодно, відсторонено. — Я думав, що тебе розумію. І був певен, що ти мені довіряєш…
– Та я не знаю, чому вірити! Якби ти мене кохав, то міг би переконати! А ти тільки відмовчуєшся і ображаєшся!
– А якби ти мене кохала, то тобі б і на думку не могло спасти, що я можу обдурити!
Дімка підвівся, засунув руки в кишені і пішов геть, залишивши Іру самотньо сидіти на лавці.
З того часу вони не бачилися. Діма поїхав до столиці. Наталя теж за деякий час поїхала вступати до інституту. Більше вони не бачились. Місто велике, загубитися там легко.
Іра відучилася, влаштувалася на роботу, потім зустріла Ігоря. На відміну від інших її швидкоплинних кавалерів він був дуже наполегливий.
– Я обіцяю, ти зі мною житимеш як у Христа за пазухою! Виходь за мене, – зробив він їй пропозицію.
І Іра його прийняла, хоч і не любила вона Ігоря. Ні, він їй, звісно, був симпатичний. Дорослий, розважливий, надійний. Та й закоханий був, як хлопчик, незважаючи на те, що був старший за свою обраницю на десять років.
“А на що чекати, — думала Іра тоді. – Кохання – штука ненадійна. Ось Дімку я досі не можу забути, а він десь живе і горя не знає! Може, я взагалі однолюб, то що тепер, хрест на собі поставити? Ну, вже ні”.
І спочатку вони жили з Ігорем цілком непогано. Він кохав, вона дбала. Але навіть тоді Ігор помічав:
– Ти ставишся до мене, як до батька чи друга. Ну точно не як до чоловіка. Ні пристрасті в тобі, ні кохання.
– Ну не всім же палко кохати,я тебе поважаю — відповідала Іра.
А сама думала: “Правий Ігор. Наш шлюб немов каліка одноногий. Спирається на Ігореву любов немов на милицю, і шкутильгає по життю. Від мене йому мало підтримки … Подяки трохи, і симпатії “.
Згодом з’явилася Катя. Іра з радістю поринула в турботи про доньку. Ігор відійшов на другий план остаточно. Він ще намагався достукатися до дружини. Але вона ніби відгородилася турботами про дитину.
– Я втомлююся, Катя хворіє, їй потрібно багато уваги.
Так вони прожили десять років. Може, Ігор уже тоді почав дивитися на бік у пошуках кохання. Іра не знала, та й не дуже її це цікавило. Вона дбала про сім’ю, він заробляв. Іноді траплялося кохання за розкладом. Іру все це не те щоб влаштовувало… Просто вона звикла так жити.
А ось Ігор зрештою знайшов іншу. Мабуть, вона його кохала. І, може, він тепер щасливий.”
Ірина Петрівна закінчила свою розповідь, виринула з річки спогадів і подивилася на Катю.
– Нічого собі. Несподівано. А я завжди думала, що в мене цілком собі звичайна сім’я. А тут такі приховані пристрасті.
– Ось чому я тобі говорю, Катюшко, що без кохання заміж виходити не варто. Найщасливішою не будеш і іншій людині життя зіпсуєш, — сказала Ірина Петрівна.
– Та ні, мамо, ти мене якраз у протилежному переконала. Все зло від цих ваших високих почуттів. От не було б у твоєму житті цього образливого Діми, і склалася б у тебе з татом хороша родина. Може, без божевільної пристрасті, але цілком собі життєздатна. Тобі б просто не було з чим порівнювати! І жила б ти собі щасливо, – Катя зробила свій висновок.
Ірина Петрівна зітхнула: не зрозуміла її дочка. Хоча, може, вона й має рацію…
І ось, за кілька років, донька нарешті обрала собі нареченого.
– Ти тільки одразу не падай, коли він прийде, — сказала Катя після того, як Ірина Петрівна переварила звістку про завтрашнє знайомство.
– А що з ним не так?
– З ним все так! Просто він старший за мене. Ну, добре так старше…Зате чоловік позитивний, забезпечений, досить привабливий. Він мій начальник. Тож…
– Ох, Катюшко, не схвалюю я цього, — Ірина Петрівна зітхнула. — Але псувати життя тобі не стану. Нехай твій начальник приходить.
– От і добре! Ти в мене золото.
Катя цмокнула мати в щоку.
Ірина Петрівна зранку крутилася на кухні. Хоч дочка й просила не морочитися з частуванням. Але їй хотілося нагодувати шефа за вищим розрядом. Нехай знає, що йому не лише з дружиною пощастило, а й із тещею. Нарешті у дверях завозився ключ. Ірина Петрівна поспішила до передпокою зустрічати дорогого гостя.
– Мамо, знайомся… — почала Катя. – Тобі що, погано?
Ірина Петрівна, спершись на стіну, дивилася на супутника доньки такими очима, наче побачила привид.
– Іро? Катюшо, водички принеси, — чоловік підхопив Ірину Петрівну під лікоть, посадив на пуф, що притулився в кутку.
– Так, не буває, – прошепотіла та. — Дімко, так просто не буває.
– Та що тут відбувається? — Катя з’явилась із кухні зі склянкою в руках. — Мені хтось пояснить?
– Мені здається, Катюшо, що наші плани трохи змінюються, — Дмитро глянув на розгублену Катю.
Вони сиділи за накритим столом. Але до їжі так поки що ніхто і не доторкнувся.
– Дурні ми з тобою були, Ірко. Молоді та дурні. Максималізм в одному місці грав. Особливо в мене, — казав Дмитро.
– Та й я не краща, — зітхнула Ірина.
– Дімо, все це, звичайно, дуже мило, але ти хоч мені розкажи, що там було з цією Наташкою на сходах? – Втрутилася Катя.
– Так ти знаєш… Ну що ж. Розповідати особливо нічого. Не знаю, кому і що вона намагалася довести. Та й чи намагалася. Може, просто хотіла подрузі насолити. Є такі люди, яким приносить радість робити гидоти просто так.
Коротше, вчепилася вона в мене на цих сходах, як п’явка. Шептала якісь непристойності на вухо, на шию вішалася. Я її ледве відірвав від себе. Сказав, що в мене Іра є, а такі як Наташка мене не цікавлять. “Які такі?” – Запитує. “Легкодоступні!” – Кажу. А вона як рушить мені по зубах. А на пальці у неї перстень! Щоку подряпала. “Не чоловік ти!” — випалила і побігла вниз сходами. А тут і Іра підійшла.
Я такий злий був і на цю Наталку, і на Ірку. За те, що замість того, щоб поспівчувати, вона мене підозрювати почала. Та й було б у чому! Я ж сам її про цю Наташку попереджав! Казав, що вона до мене нерівно дихає! Так прикро стало: найулюбленіша людина на світі мені не вірить! Ось і повівся, як останній бовдур.
А потім життя закрутилося. Навчання, робота… Навіть сім’ю намагався створити. Не вийшло. Дружина моя вчасно розкусила мене і пішла. Тож дітей у мене немає. А нещодавно тебе зустрів, Катюшо, і так ти мені Іру нагадала. Тепер я розумію, чому… — Діма сумно посміхнувся і замовк.
– І що нам тепер робити? — ніяково запитала Ірина.
– До весілля готуватися! Але спершу поїмо, — Катя потяглася до найближчого салатника. — А чого ви так дивитеся на мене? Одного разу наламали дров, другого разу не буде. Та й часу у вас замало, багатосерійну мелодраму розігрувати.
– Ти хочеш, щоб я… Щоби ми… — Ірина Петрівна заплуталася і замовкла.
– Мамо, ну що ти як дівчинка! Червонієш, мямлиш. Так, я хочу, щоб ви одружилися. А я шукатиму своє кохання. Ти сама казала, що без нього ніяк. Ти вже пробач, Дімо. Таких почуттів як мама я дати тобі не зможу.
– Я виходжу заміж за нареченого дочки… — Ірина Петрівна ніби пробувала слова на смак. – Це якийсь нонсенс!
– Це життя, Ірко! — Дмитро обійняв її за плечі. — Божевільне, непередбачуване життя!
Іра та Дмитро одружилися. Катя поки що в пошуку. Ні, вона не відмовилася від ідеї знайти забезпеченого чоловіка. Але тепер вона мріє ще й про кохання. Дуже вже хочеться випробувати на собі, що ж це таке.
Що трапилося з Наталкою, нікому не відомо. Але Дмитро чомусь певен: вона так і блукає світом одна. Бо хто ж всерйоз може полюбити таку змію… Іра про неї не згадує.
