Наталя Петрівна розплющила очі й солодко потягнулася в ліжку. Нарешті, нікуди не потрібно поспішати. Довгоочікувана субота, а потім два тижні відпустки.
П’ятниця і четвер видалися метушливими, потрібно було закрити всі хвости, передати всі справи і спокійно зникнути на два тижні.
Начебто все встигла, дівчата у відділі кадрів впораються без неї, а вона, нарешті, відпочине від цих нескінченних розпоряджень, постанов, звільнень, трудових книжок і мільйонів раптових завдань від начальника.
– Наталю, я не вірю, що ти у відпустку підеш, – говорила подруга Ольга. – Ти і відпустка – речі несумісні. Скільки ти вже там не була?
– П’ять років.
– Ох, ціле життя. Потрібно відпочити як слід. Придумала, куди поїдеш?
– Нікуди не поїду. Хочу виспатися і відпочити. Не поспішати нікуди, дивитися серіали, замовляти смачну їжу і не думати про роботу.
– Ну-у, що це за відпустка така? Ти не відпочинеш удома. З роботи смикатимуть. Ти ж така – добра душа. Якщо попросять приїхати – зірвешся і поїдеш.
– Ні. Не хочу нікуди. Удома добре і спокійно.
– Зараз у Єгипет можна взяти путівку за хорошою ціною. Давай я тобі телефон мого улюбленого турагента дам?
– Ну який Єгипет, Олю? У мене немає таких грошей.
– П’ять років працювати без відпустки і навіть собі на відпочинок не заробити! Наталко! Себе ж теж потрібно любити і піклуватися. Знову все дітям віддала?
– Ну а хто, якщо не я, Олю? Кирило попросив позичити на квартиру. Знову в нього щось не ладиться з роботою, а оренда ж чекати не буде.
– Він як завжди: позичає начебто на час, а віддавати – не віддає.
– Та це зрозуміло. Але як своїй дитині відмовити? Хто, якщо не я, їм допоможе? У Олени теж проблеми. Теж їй гроші потрібні.
– Твоя Олена давно заміжня і давно має навчитися свої проблеми без тебе вирішувати. Та й Кирило – здоровий лоб. Технікум закінчив. Міг би й роботу знайти, щоб із матері гроші не тягнути. Вони тобі допомагати повинні, Наталко, а не навпаки. Вони давно виросли, а ти з ними все як із маленькими.
– Ну а як по-іншому, Олю? Я ж мати. Та й це всього лише гроші. Усе життя їх не було, і зараз багатшою не стану, якщо не буду дітям допомагати.
– Не було, бо твій Сергій випарувався і залишив тебе з ними саму. Усе життя їх одна і тягнула, працювала без вихідних, лікарняних і відпусток. Діти виросли, але, по суті, нічого не змінилося.
– Ні, змінилося. Вони виросли і стали самостійними. Я тільки іноді їм допомагаю. Адже в житті всяке буває. А ми сім’я і завжди будемо сім’єю.
Як Наталка і сказала Олі, відпустку вона вирішила провести вдома. Хотілося відпочити, подивитися серіали без поспіху, розібрати шафи на кухні та в кімнатах, викинути все непотрібне. Через роботу вічно до цього руки не доходили. Може, ще пройтися по магазинах і купити собі щось нове з одягу, але не дороге. Зайвих грошей немає.
Наталка зварила каву, посмажила омлет, нарізала сиру, гарно сервірувала стіл на кухні й сіла снідати. Як же це добре – їсти спокійно вранці й нікуди не поспішати! Вона зробила ковток кави, мрійливо подивилася у вікно… і тут у двері подзвонили.
Може, помилилися? Знову дзвінок. Та ні, точно не помилилися.
– Привіт, мамо, – на порозі стояв Кирило.
– Привіт, синку. Ти так рано і без попередження… – Наталка пропустила його. Кирило зайшов у передпокій із великою дорожньою сумкою. – …і з речами?
– Мамо, тут така справа… Я поживу в тебе трохи.
– А що сталося? Ти ж квартиру зняв.
– Та ну її цю квартиру, і господиня ця ще, противна бабця. Замучила своїми перевірками, все їй не так, і сусіди там якісь дивні. Загалом, мамусю, я поки що в тебе залишуся, гаразд?
– Так, звісно, залишайся. А що з грошима? Я ж тобі давала на оплату квартири цього місяця.
– Я їх їй віддав. Телевізор у квартирі зламався. Господиня ця, бабця, каже, що це я його зламав. Ось гроші й забрала. Та я й сам хотів з’їжджати.
– Коротше, ти зламав телевізор, і тебе вигнали з квартири, – зітхнула Наталя Петрівна.
– Ну, у сухому залишку, так. Ну і що, хіба це єдина квартира, мамо? Іншу знайду. Я до себе в кімнату піду, а потім будемо снідати. Голодний – жах просто.
Кирило пройшов у свою стару кімнату, переодягнувся, сів за стіл і втупився в телефон.
Наталя мовчки збивала яйця виделкою на омлет. У тостері підсмажувався хліб.
– О, тости! Я з маслом і варенням буду. Ти ж знаєш, я люблю так.
Наталя мовчки дістала з холодильника масло і банку абрикосового варення. Спокійну відпустку скасовано.
– Що в тебе з роботою, синку?
– Мам, узагалі нічого не можу знайти. Є пропозиції – ну така дурниця! Хочуть, щоб я на них за безплатно майже працював.
– Мільйони відразу не вийде заробляти. Ти тільки закінчив технікум, у тебе немає жодного досвіду.
– Ну я ж кулінарний закінчував не для того, щоб шаурму на вокзалі крутити.
– Якщо за це платять гроші, то можна і там працювати.
– Ні, аби куди я не піду. Мені потрібне гідне місце з високою зарплатою. Я найкращим був у нас на курсі.
– Так, Кирюшо, ти в мене талановитий. Але щоб твій талант помітили, потрібно з чогось починати.
– Почати ніколи не пізно. Усе попереду. Моя робота мене знайде. Мамо, а зробиш на обід котлетки з пюре? Вони в тебе завжди такі соковиті виходять. І пюре, але тільки чур без грудочок. Гаразд?
– Гаразд, зроблю.
– Ти в мене найкраща!
У двері подзвонили. Невже ще гості?
– Матусю, він мене не кохає! – на порозі стояла донька Олена і витирала сльози. – Як тепер бути, матусю?..
Вона закотила в передпокій велику пластикову валізу, кинулася Наталії Петрівні на шию і почала ридати. Мати міцно обійняла її.
– Ну як не кохає? Кохає. Що у вас сталося.
– Не кохає! Нічого! Не хочу його більше бачити! Не кохає! – ридала Олена.
– Давай ти заспокоїшся і поговоримо.
– Добре, матусю. Я поживу поки що в тебе. Я дуже втомилася.
– Так, звісно, живи.
Олена, витираючи сльози, пройшла в кімнату Наталії Петрівни. Мати закотила до неї важку валізу.
– Я житиму в кімнаті Кирила поки що.
– Не вийде, Олено. Тепер там живе Кирило. Розмістимося поки що в моїй кімнаті, а там подивимося.
– Сестричко, привіт! – крикнув із кухні Кирило.
– Ох, уся сім’я в зборі. Матусю, у тебе є що-небудь перекусити? Я поїм і ляжу спати. З ніг валюся просто.
– Так, звісно. Бутерброди будеш?
– Буду. А на вечерю можна картоплю з рибою твою фірмову? Скучила дуже.
– За мною чи за рибою? – усміхнулася Наталя Петрівна.
Кирило вже спав у своїй кімнаті, Олена вляглася в її ліжку. Значить, тепер Наталя Петрівна спатиме на дивані. Мабуть, плани на відпустку змінилися. У будинок повернулися діти, яким потрібна допомога і підтримка.
Наталя Петрівна поставила біля раковини чашку з недопитою, вже холодною кавою, помила посуд, потім перевірила холодильник: на вечерю для трьох там би точно їжі не вистачило.
Наталя Петрівна сходила в магазин і притягла звідти повні пакети. Потрібно приготувати рибу для Олени, пюре з котлетами для Кирила. А ще були їхні улюблені сир і ковбаса зі знижкою – взяла, фрукти дорого, але теж взяла. Вони їх завжди любили.
І зажили вони так, як жили раніше, всі втрьох. Наталя Петрівна повністю вела господарство: готувала, прибирала, прала, прасувала, а діти намагалися розв’язати свої проблеми й відновитися після чергових життєвих невдач.
Олена посварилася з чоловіком через те, що він “бачив у ній тільки куховарку і прибиральницю”.
– Мамо, він постійно мені вимовляє, якщо я замовляю їжу на вечерю з ресторану. Каже: ти сама, чи що, не можеш приготувати?
– А ти не можеш?
– Можу, але не хочу. Півдня на це вбивати, щоб усе з’їсти за півгодини.
– Багато домашніх страв готуються швидко. Це смачно, корисно і дешевше, ніж із ресторану.
– Ну мені хочеться розуміння з його боку. Я теж втомлююся вдома, я займаюся своїми проектами, і в мене немає сил готувати.
– Твої ж проекти поки не приносять грошей. Андрій працює один, ось і просить тебе бути економнішою.
– Мамо, ти все життя економила і рахувала гроші. Я втомилася від цього. Я не хочу так. І готувати щодня теж не хочу. Зараз можна замовляти прекрасні домашні страви і харчуватися нормально. І я говорила про це Андрію. У нього хороша зарплата, у чому проблема? А рахувати кожну копійку й обмежувати себе – я не для цього заміж виходила. Так я і з тобою жити можу.
– Я думала, ти заміж виходила, щоб сім’ю свою створити, щоб жити з тим, кого кохаєш. А не тому, що в нього зарплата хороша.
– Ну, звісно, я його кохаю. Але і себе я люблю.
– Олено, ти теж маєш щось робити для своєї сім’ї. Готувати, піклуватися про чоловіка – це теж важливо. І намагатися економити гроші, розумно підходити до витрат, особливо якщо працює одна людина.
– Я працюю, я запускаю свій блог!
– Ти сидиш удома і дивишся серіали. Хіба ні?
– Ні! Так, я дбайливо до себе ставлюся, поєдную роботу і відпочинок, але це не привід говорити, що я нічого не роблю!
– Ти закінчила філфак, ти можеш працювати вчителем у школі. Там люди завжди потрібні.
– Мам, ну в якій школі? Ти знаєш, які там зарплати?
– Звичайні зарплати, як у всіх. Зате офіційні та стабільні.
– Ні вже. За копійки, та ще й у школі! Дякую, це без мене.
– Тобі потрібно поговорити з Андрієм.
– Треба йому – нехай сам телефонує. Зрозуміє, що був не правий, і сам з’явиться. Ти що, не рада, що до тебе донька приїхала?
Наталі було сумно, що в Олени і Кирила не вийшло облаштувати життя так, як вони хотіли.
Кирило кілька разів сходив на співбесіду в ресторани, але там були потрібні кухарі з досвідом, якого у нього майже не було. Працювати у фастуфуді він не хотів, говорив, що це не престижно. Щоразу перед співбесідою Наталя Петрівна прасувала синові свіжу сорочку і штани, кремила черевики, а ввечері сама ж клала в кошик для брудної білизни його речі, які він кидав на стільці в кімнаті.
Шкодувала Наталя Петрівна і про рішення Олени, але змусити її повернутися до чоловіка вона, звичайно, не могла.
Олена цілий день проводила в телефоні: вела свій блог, займалася якимись інтернет-проектами, але, як розуміла Наталя Петрівна, грошей це особливо не приносило. Та й сил стежити за життям Олени у неї зараз не було.
Вставати доводилося раніше, щоб приготувати сніданок для дітей. Коли вона жила одна, їй було достатньо кави і пари шматочків сиру.
Тепер же омлет, грінки, гарячі бутерброди.
Увечері після роботи – встигнути заскочити в кілька магазинів, постаратися купити все необхідне за акцією і приготувати. Та й тепер, коли у квартирі жили троє людей, сильно додалося прибирання і прання.
Рахунки за комуналку теж зросли. Діти не економили електрику і воду так, як це робила Наталя Петрівна.
Так минули кілька місяців…
Одного вечора Наталя Петрівна зустріла на вулиці сусідку Лідію Сергіївну.
– Наталонько, ти, чи що? Не впізнала тебе.
– Я, Лідія Сергіївна. Багатою, значить, буду. Як поживаєте?
– Непогано. Тиск життя не дає. Але мене діти в санаторій відправили. Повернулася, зараз ніби легше. Максим сказав: мамо, тобі потрібно на море. Хотів у Туреччину чи ще кудись, але я відмовилася. Перельотів боюся. А в санаторії добре, і їхати всього дві години. Діти мені все оплатили. А поки мене не було, уявляєш, кухню мою відремонтували. Зробили сюрприз. Тепер за щастя там готувати і чай пити.
– Так, пощастило вам.
– А ти як? Прихворіла, так?
– Ні, я в порядку.
– Та де ж у порядку? Он яка бліда й худа. І сумки такі важкі сама тягаєш! Кирило твій не може допомогти чи що?
– Та мені самій простіше і швидше. Може, звісно. Йому ніколи просто. Зайнятий.
– Ну, якщо на роботі цілими днями, то, звісно, часу немає. Розумію. Мій Макс теж постійно працює, але сумки мені заборонив тягати. Усе замовляє, усе привозять. У такий час живемо. Сидиш на дивані, телевізор дивишся, а тобі все з магазину привозять. Краса ж. Зручно.
– Так, дуже.
– Наталю, якщо тобі потрібно, я тобі адресу санаторію дам. Там сосни до неба, природа, повітря чисте, а лікарі які…
– Я в порядку, але все одно спасибі велике.
Наталя Петрівна піднялася додому, відчинила двері своїм ключем. У передпокої було темно. Діти її не зустріли. Було чути, як Кирило дивиться щось в інтернеті, а Олена розмовляє в іншій кімнаті по телефону.
Наталя Петрівна залишила важкі пакети в передпокої й мовчки пройшла на кухню. Зварила собі каву й дістала з холодильника ковбасу та сир. Хоча стоп! Там у кутку холодильника баночка червоної ікри, яку вона давно берегла для якоїсь важливої події.
Вона нарізала батон, намазала маслом, відкрила ікру і щедро поклала на бутерброди. І сіла за стіл, щоб без поспіху випити кави з делікатесною ікрою.
– О, мамо, привіт, що ти тут одна сидиш? Я не чула, коли ти прийшла, – Олена увійшла на кухню і відчинила холодильник. – Ти якось пізно сьогодні. Ми тебе зачекалися.
– Були справи. Мене зачекалися чи вечерю? – Наталя Петрівна не поспішаючи відкусила останній бутерброд.
– Тебе, звісно, але й вечерю теж. Ти каву тільки собі зварила? А ікра ще є? У нас якесь свято?
– Ні, ікри більше немає. І так, каву я зварила тільки собі. Там, у передпокої, продукти в пакетах. Якщо хочеш, можеш приготувати вечерю.
– Я?! – Олена подивилася на неї з подивом.
– Ти. Або попроси брата. Не дарма ж він у кулінарному технікумі навчався.
– Він зайнятий. І в мене немає часу. Я замовлю доставку.
– Замовляй. У тебе є на це гроші?
– Ну-у, у мене на картці нуль. У тебе є?
– Усе, що було, я витратила сьогодні на продукти. Далі самі, – Наталя Петрівна поставила в раковину чашку від кави.
– І потім не забудь помити посуд, не залишай до ранку. Я його вранці мити не буду.
Уранці вона встала пізніше і вперше за весь цей час не готувала сніданок. Увечері знову не стала готувати вечерю і не звернула увагу на те, що кошик для брудної білизни наповнився. На прасувальній дошці лежали випрані сорочки і штани Кирила, але вона навіть не подумала ввімкнути праску. А у вихідні замість генерального прибирання вирушила гуляти в парк з подругою.
Одного разу вона повернулася ввечері після роботи. На кухні порався Кирило.
– Мамо, майже все готово. Сьогодні ти спробуєш ідеальну курку в грибному соусі від шефа.
– Незвично тебе бачити тут. Щось сталося?
– Я просто вирішив приготувати для тебе.
– Приємно. А де Олена?
– Олена поїхала. Вони помирилися з Андрієм, і вона поїхала додому.
– І навіть не попрощалася, – пробурмотіла Наталя Петрівна.
– Мамо, вона дуже зла на тебе, – Кирило не поспішаючи помішував гриби.
– Що я зробила? А, скоріше, чого я ще не зробила?
– Мамо, ну ти її не підтримала. Вона каже, що в неї був важкий період, і замість того, щоб підтримати, ти вирішила повісити на неї побутові проблеми.
– Попросити приготувати, прибрати, попрасувати – це, значить, повісити побутові проблеми? Дуже шкода, що вона розцінила це саме так.
– Може, ти їй подзвониш?
– Я?! Вона може сама мені зателефонувати і розповісти про свої претензії. А я розповім їй, як вибрала себе і стала дбайливо до себе ставитися. Наслідувала її пораду. Вечеря готова? Я дуже зголодніла.
Кирило поїхав від мами через місяць. Він вирушив у велике місто за великими можливостями. А Олена зателефонувала Наталії Петрівні тільки через півроку, коли знову посварилася з Андрієм, і їй потрібно було десь жити.
– Донечко, я рада тебе чути. Що? Хочеш у мене пожити? Вибач, мене не буде в місті якийсь час. Я їду в санаторій. Там, кажуть, сосни до неба і дихається легше.
