Віра повернулася додому раніше, ніж зазвичай, і зупинилася біля дверей. Ми тільки недавно почали жити разом, і обоє ще не звикли до цього.
– Заходь. – Поспішив я. – Чого біля порога стояти.
Але вона дивилася, ніби хотіла щось сказати і не наважувалася. Кнопа крутилася біля її ніг, а вірний Рекс лежав на своєму звичному місці. Кіт Лео Віру зустрічати не виходив. З того часу, як я приніс його в дім, така честь могла бути надана лише мені, та й то далеко не завжди.
– Віра. – Повторив я. – Щось сталося?
Рекс підняв морду. Слово “сталося” він знав надто добре, і воно йому не подобалося. Зазвичай після цього слова я підводився і йшов. Він невдоволено пирхнув і почав тривожно спостерігати за мною.
– У твоїх дівчат є можливість взяти собаку в притулок? Тимчасово.
Як же я не люблю подібні прохання. Хто був у притулку, знає: влаштувати тварину в хороші руки – завдання не з простих. Клітки і вольєри звільняються рідко, а поповнюються новими мешканцями із завидною постійністю.
– У Людмили треба дізнаватися. – Коротко відповів я. – А чому, Віра, ти питаєш? У тебе ж собаки немає.
– Подруги є.
Я внутрішньо зморщився. Подруги рідко готові привнести в життя жінки щось хороше. Як не крути, це будуть або проблеми, або дуже великі проблеми. Інша справа – чоловіча дружба. Як у нас зі Степаничем, наприклад: рівно, зрозуміло, без соплів та істерик.
– Говорити не хочеш, напевно.
– Просто не знаю, з чого почати.
– Зазвичай починають з початку. – Без посмішки зауважив я. – Ходімо на кухню. Зараз я буду розігрівати вечерю, а ти розповідай.
– Тетяну чоловік кинув, ледь дізнався, що вона чнкає двійню. – Почала Віра. – Злякався, що доведеться утримувати велику сім’ю. Одного разу встав з дивана і «пішов у захід сонця». А вона народила двох хлопців: Максима і Льошку. Ну і, як зазвичай, виховувала їх одна. Жили небагато, але чисто. Танька, вона господиня. З борошна і води обід приготувати може.
Лео зістрибнув з шафи і милостиво потерся об ногу Віри. Вона провела рукою по його спині, і він слухняно вигнувся, намагаючись не упустити її ласки.
– Зрадник. – Я докірливо подивився на кота. Лео коротко нявкнув і попрямував до миски Рекса. Віра посміхнулася, але її очі залишалися серйозними і сумними.
– Я перебив. Вибач, будь ласка.
– Це не ти. – Віра показала очима на Лео, який з огидою торкався лапою якогось малопривабливого, на його думку, шматка. – Так ось…
Таня з хлопчиками жили непросто. Зате вона завжди приділяла їм багато часу. Влітку возила на річку, взимку вони втрьох каталися з гірки або ліпили сніговиків. В один з таких днів вона залишила синів у дворі і піднялася в будинок, щоб взяти забуту морквину для носа сніговика. А коли вийшла у двір, побачила, що поруч з Льошею і Максимом стоїть ще один хлопчик, старший.
– Гарний сніговик! – Сказав він схвально. – Давайте допоможу.
Встромив ніс-морквину в сніжний ком, обтрусив руки і скомандував хлопцям.
– Давайте снігову фортецю будувати!
Хлопчаки азартно катали кулі для майбутньої фортеці, а Тетяна з подивом спостерігала, як незнайомий хлопчина дбайливо поправив шапку на одному з братів, обтрусив від снігу другого. Вона відкликала хлопчика вбік.
– Як тебе звати?
– Мишко.
– А де ти живеш?
– У тридцять п’ятому будинку. Сьома квартира. Не бійтеся, я не буду на них погано впливати.
– З чого ти вирішив, що я боюся?
– Всі батьки бояться. Я схожий на хулігана. Правда ж? Тільки це не так. Я вчуся, звичайно, не дуже. І двійки бувають. Але не часто.
– Ну, двійки, напевно, у всіх колись бувають. – Посміхнулася Тетяна. – Без помилок не проживеш. Ось що, Михайле, а підемо з нами обідати.
– Не відмовлюся. Тетяна знову здивувалася його дорослому тону. – Тільки називайте, будь ласка, мене Мишком. Мені так звичніше.
– Добре. Що ж, Мишко, поклич хлопців і йдемо.
З тих пір у неї стало троє дітей. Мишко приходив часто. Гуляв з братами, допомагав Тетяні носити сумки з магазину.
– Вдома тебе не втрачають? – Запитала якось вона.
– Набрид я вам. – Усміхнувся хлопчик. – Сиджу тут весь час.
– Нісенітниці не кажи. Просто хвилююся, щоб у тебе не було неприємностей.
– Не буде. – Заспокоїв Мишко. – Я з бабусею живу. Хочете, в гості підемо. Правда, тітонько Таню, вона теж хотіла з вами познайомитися.
Побачивши жінку в інвалідному кріслі, Тетяна нерішуче зупинилася на порозі.
– Проходьте, Тетяно. Можна ж вас так називати? Втім, мені в моєму віці можна все. А мене називайте Людмила Іванівна.
– У магазині щось потрібно? – Михайло все ще одягнений стояв на порозі. – Ба, що у нас там з хлібом?
– Можна купити. І масла пачку візьми. Закінчилося.
Він кивнув і зник за дверима.
– Дякую вам за Мишка, Тетяно. Він хороший хлопчик. Тільки йому нудно зі мною. До сім’ї тягнеться. А у вас йому тепло. Стільки розповідає і про вас, і про хлопчиків.
– Людмила Іванівна, а батьки Мишка де?
– Мама поме.ла, а батько, мій син, він же не рідний хлопчикові, на заробітки поїхав. Ледве вмовила його опіку оформити і Мишка в дитбудинок не відправляти. Йому зі мною спокійніше, і мені з ним легше. Він помічник.
– Ви ображаєтеся, напевно, що Мишко багато часу у нас проводить?
– Що ви, Таня. Навпаки, я вам вдячна. Михайло мене не кидає. Я дуже боялася, що він без матері, та з чужою бабцею задурить, потрапить у погану компанію. А з вами йому добре. У нього немов мама з’явилася і брати. Так-то він добрий, ласкавий дуже.
– Людмила Іванівна, можна я тепер вас теж відвідувати буду? Раз ми познайомилися.
– Буду рада, Тетяно. Так ми справляємося. Я зовсім небагато, але встаю на ноги. Обслуговую себе сама. А ось спілкування, звичайно, обмежене.
Так і повелося. З чужих людей склалася маленька сім’я. А одного разу Мишко притягнув собаку. Та не якусь, а породисту вівчарку. Тетяна тільки руками сплеснула.
– Це хто?
– Альма. Тітонька Таню, її хотіли приспати. Вона когось там подушила. Чи то качок, чи то курей, я не зрозумів. Випадково побачив у приватному секторі, як чоловік її палицею … Ну і…
– Ти сам цілий?
– Трохи дісталося. Я ж за нею під палицю підліз. Чоловік трохи покричав, потім сказав, що приспати. А я відповів, що якщо вона не потрібна, то нехай віддає, а то я зі своїми синцями до поліції піду. Ну, він і віддав. Сказав ще, що Альмою звуть.
– Мишко, і куди її тепер? – Тетяна мазала йому садна і косилася на вівчарку. Та лежала, висунувши великий язик, і дивилася на хлопчиків, які її гладили.
– Зараз піду бабусю вмовляти. – Він зітхнув.
– Я чула, що вони їдять дуже багато. – Тетяна зітхнула. – Ми її не потягнемо, Мишко. І бабуся теж.
– На роботу влаштуюся. – Він рішуче застебнув куртку. – Он, вантажникам у магазині допомагатиму. Там завжди руки потрібні, і прострочення буває.
– А вчитися?
– Мені в армію через чотири роки. Разом з нею і піду. А до цього якось протягнемо.
* * * * *
– І що протягнули? – Запитав я. Кнопа, яка сиділа у мене на колінах, теж з цікавістю подивилася на Віру.
– Два роки. Мишко, як і обіцяв, підробляв. На той час він вступив до училища. А потім пом.рла Людмила Іванівна. Вітчим надумав продавати квартиру і якимось хитрим способом виписав звідти хлопчика.
Тетяні довелося забрати Мишка і Альму до себе. З опікою проблем не виникло. Нікому не потрібен виявився цей надмірно самостійний, впертий підліток.
Двійнятам на той час виповнилося по чотирнадцять років. Мишко коршуном пильнував, щоб хлопці не пішли по похилій. Але біда прийшла звідки не чекали. Льоша з Максимом поїхали в табір за пільговою путівкою, яку Тетяна отримала з величезними труднощами. А по дорозі в автобус з дітьми на швидкості влетіла величезна фура, водій якої не впорався з керуванням.
Тетяна злягла. Шок від втрати був настільки сильним, що жінка перестала їсти і розмовляти. Мишко терпляче і дбайливо опікувався їхньою родиною, яка зменшилася вдвічі. Підробляв, готував, майже насильно змушував їсти Тетяну, а одного разу, коли вона, зовсім знесилена, примудрилася підхопити ще й жорстокий вірус, обійняв її і вперше попросив:
– Мамо, тримайся. У мене в житті крім тебе немає нікого. Ти мені дуже потрібна, чуєш.
Від цього жалісливого дитячого «мамо» вона немов прокинулася. Ридала, цілувала його очі, волосся, притискаючи до себе кошлату голову єдиного тепер і такого не по роках дорослого сина.
А він гладив її руки і плечі і вмовляв тихо. Тетяна не розуміла слів. Просто відчувала, що Мишко говорить їх не просто так. Ніщо не могло згладити біль втрати, але вона поступово повернулася до звичайного життя. Повернулася заради Мишка і Альми.
А ще через півтора року він вмовив військкома відправити його служити разом із собакою. Дзвонив і захлинаючись розповідав Тетяні про своє армійське життя, яке йому дуже сподобалося. Перед поверненням сфотографував і надіслав жартівливі жетони, які подарували йому хлопці «Дембель Мишко» і «Дембель Альма» з номером військової частини і датою закінчення служби.
Але додому Михайло не повернувся. Зателефонували з відділення поліції вокзалу того міста, з якого Мишко мав їхати додому. Альму знайшли прив’язаною до невисокого паркану біля входу. За номером на жетоні знайшли військову частину, з’ясували ім’я власника.
Самого Михайла ніде не було. Коли Тетяна приїхала забирати собаку, їй показали запис з камер спостереження, де двоє чоловіків виводять через бічний вхід хлопця, який ледве переставляє ноги.
– Нап.вся ваш родич. Відзначив дембель. Мабуть, загуляв на волі.
– Михайло не п’є. – Тетяна гнівно дивилася на поліцейських. – І собаку він ніколи б не залишив. Хіба ви не бачите, що вони щось з ним зробили.
– Пишіть заяву. – Співробітник, що сидів за столом, неохоче підсунув їй аркуш паперу і ручку. – Але взагалі, матуся, нагуляється і повернеться.
Тетяна сиділа з Альмою, гладячи її велику розумну голову. А собака дивилася таким поглядом, що серце кров’ю обливалося.
– Сумуєш, Альма? Господи, де ж наш Мишко? Врятуй і збережи його, мого хлопчика.
Вона пробула там, скільки змогла. Якось вночі їй зателефонували і попросили приїхати на впізнання. Це був не Михайло, але чергове відвідування мо.гу стало тим самим стресом, від якого у неї віднялися ноги…
* * * *
– Таня повернулася сюди разом з Альмою, знайомі допомогли перевезти. – Закінчила Віра. – І волею долі опинилася в положенні Людмили Іванівни. Лікарі намагаються поставити її на ноги. Адже це наслідки стресу, це лікується. Їй треба лягати в лікарню, а Альма… Таня, звичайно, плаче, але що робити. Їй навіть погуляти з собакою зараз ніяк.
– А в притулок навіщо? – Запитав я.
– А куди? – Віра озирнулася. – Не сюди ж. – Дивись, нас тут скільки. Я, звичайно, могла б пожити цей час у Тетяни з Альмою, але ти ж, напевно, проти будеш.
– У мене є краща ідея. – Вирішив я. – Поїхали, заберемо собаку. А потім я подзвоню Миколі. Степанича ти знаєш, а Коля…
Микола, третій наш друг, жив з дружиною в приватному будинку і обожнював собак. Саме він забрав з притулку грізного Малюка – алабая, від якого мене колись намагалася захистити наша відважна крихітна Кнопа.
Дивно, але, потрапивши до Миколи, Малюк став спокійним і лагідним. Жив у теплому вольєрі, стриманою ласкою зустрічав нових господарів, і Микола говорив, що якби він відразу зіткнувся з подібним алабаєм, то ніколи б не взяв собаку іншої породи.
– Альмі там буде добре. – Я був переконаний, що Микола не відмовиться допомогти. – До того ж, він не остання людина. Можна буде поговорити з ним щодо пошуків Михайла.
Обличчя Віри розгладилося. Тривога, яка мучила її весь цей час, поступово поступалася місцем впевненості, що все в кінцевому підсумку налагодиться. Заглянув у кухню Рекс, нагадуючи про необхідність вечірньої прогулянки. Ми дружно подивилися на стрілки годинника. За розмовами зовсім забули про повсякденні обов’язки.
Коли привезли Миколі Альму, він присів перед собакою, ласкаво погладив її по холці.
– Красуня! Ох, яка красуня! А очі чому такі сумні? Шукаємо ми твого господаря, шукаємо. І, якщо він досі живий, знайдемо. – Він повернувся до нас. – Ходімо в будинок. Адже собака жила в квартирі. Правильно зрозумів? Альма, додому!
Ми сіли у вітальні. Його дружина накрила стіл.
– Конь…ку?
– Не можу, Коля, за кермом.
– Тоді томатного соку. Олена моя сама закривала. Любиш?
– Люблю. – Засміявся я.
– Ну, тоді, їж, пий і слухай. У нас в цьому місті, де зник ваш знайомий, є оперативна розробка по групі вербувальників. Хоча вербувальники вони досить умовні. Кого силою, кого хитрістю або міцним заманюють. Вко.юють щось і поставляють як рабів на закриті об’єкти.
Вокзал великий, великий залізничний роз’їзд. Не перший випадок, що саме там зникають люди. Схоже, що і ваш знайомий в цю пастку потрапив. Другий рік хлопці працюють, намагаються всі ланцюжки відстежити. Терпіть. Поспішати тут не можна. Хтось із наших на вокзалі прикриває всю братію. Цей чоловік нам теж, ой як, потрібен. А за собаку не турбуйтеся. Збережу вашу красуню! – І він погладив Альму, яка лежала біля його ніг.
* * *
Михайла знайшли через кілька місяців. Вивезли з першою партією потерпілих з якогось цегельного заводу. Як і казав Микола, оперативники вирахували всі коридори, якими постачалася жива робоча сила. Подробиць я не знаю, а ось з головним героєм цієї історії познайомився особисто.
Хлопця привела Віра. Високий, худий і міцний, він виглядав старше за свої роки. Лише очі, хлоп’ячі і добрі, видавали справжній вік їхнього господаря. Він простягнув мені руку.
– Мишко. Вибачте. Михайло.
Ось і виріс хлопчик. Я сховав посмішку.
– А Альма хіба не у вас? Тітка Віра сказала, що ми за нею їдемо.
– Собака у нашого друга, дуже хорошої людини. Так що ми, дійсно, їдемо за нею.
Я, не найсентиментальніший, буркотливий скептик, іноді не можу стримати емоцій, коли бачу зустріч собак і їх господарів.
Михайло обіймав Альму, яка вищала і припадала до землі, цілував її великий шкіряний ніс, не приховуючи сліз, що виступили на очах, а вона облизувала його обличчя, задихаючись від захвату і відданості. Хлопець довго дякував Миколі та Олені.
– Нема за що. – Микола плеснув його по плечу. – Радий, що ти живий, що вдома. Бережи себе, синку. Тобі є про кого піклуватися.
Альма вдячно ткнулася носом в його руки, і Микола ласкаво погладив вівчарку.
– Дякую, сказала, розумниця. Іди, дівчинко, повернувся твій господар.
Дивлячись, як гордо виходить за ворота вівчарка разом зі своїм господарем, Микола запитав у Віри.
– Як його мати?
– Лікарі дають хороші прогнози. Кажуть, психосоматика. Позитивні емоції повинні зіграти на поліпшення ситуації. Ми сподіваємося.
– Ну так, допоможи Господи. І не дивіться на мене так. – Збентежився друг. – Надію і віру ніхто не скасовував, ні у людей, ні у тварин.
Він кашлянув, міцно потиснув мені руку, дбайливо стиснув пальці Віри.
Ніхто не скасовував надію. І без віри і любові, ой, як непросто жити на світі. І якби не хлопчик Михайло, який підійшов до Тетяни в той зимовий день, невідомо, як би склалася її доля. Була б жива чи ні зараз Альма. Справжні чудеса здатні творити самі люди.
Головне, не забувати про це.
Спеціально для сайту Stories
