Катерина втомлено йшла додому, день видався вкрай насиченим. На фабрику прибули викрійки нових моделей босоніжок, і Катя весь день працювала з ними. Вона була технологом на цій фабриці, а одним із власників був італієць, завдяки чому взуття шили за італійськими стандартами, використовуючи вітчизняні матеріали.
У результаті взуття виходило стильним, якісним і досить недорогим, хоча для Каті навіть така ціна була високою. Вона з жалем вважала себе шевцем, у якого немає чобіт.
На щастя, два роки тому на фабриці було запущено програму знижок для працівників. Тепер Катерина могла купити взуття як для себе, так і для чоловіка та сина. “До речі, Ігорку потрібні нові кросівки, такі в нас не виробляють, шкода. У вихідні ми з ним підемо по магазинах; гроші вже відкладені.”
Вона думала, як же вона втомилася: “спина болить, голова важка, добре, що сьогодні відпустили з роботи раніше.” Данило Андрійович, її начальник, помітивши її втомлений вигляд, сам запропонував їй піти. Тепер їй потрібно зайти в магазин за продуктами і приготувати вечерю.
Ігорьок обіцяв навести лад у квартирі. Головне, щоб він не почав знову докучати батькові.
Незважаючи на всі старання Катерині пояснити Ігорю, що його батько – інвалід і фізичні навантаження для нього можуть бути небезпечні, він постійно сміється і навіть один раз назвав його дармоїдом. Що тут поробиш, 13 років – важкий вік.
Коли Катерина його насварила, син тільки й сказав:
– Мені тебе шкода, у тебе і дім, і робота, все на тобі.
Катерина дійсно сильно втомлювалася останнім часом, її стали турбувати втома, апатія і запаморочення. Після візиту до лікаря і здачі аналізів, на щастя, нічого серйозного не виявили, але лікар зауважив, що в Катерини виражена перевтома.
Він порадив їй вживати більше вітамінів і рекомендував поїздку в санаторій. Катерина придбала вітамінний комплекс, проте часто забувала про пігулки, а в санаторій відправила чоловіка.
Кілька місяців тому вона погасила кредит за квартиру і вибрала один із найкращих санаторіїв для Кості, хоча лікарі давно радили йому поїздку, але коштів не вистачало. Половина її зарплати йшла на іпотеку, а решта грошей – на їжу, одяг і заняття для Ігоря, а також на інші повсякденні потреби для їхньої невеликої родини.
Колись усе було інакше, життя текло своєю чергою до хвороби чоловіка. Вони мріяли про подорожі, планували купівлю квартири і дачі, але всі ці надії залишилися в минулому.
Зітхаючи, Катерина знову згадувала той липневий день, який стався десять років тому. Тоді Костик працював будівельником, а Катерина щойно повернулася з декретної відпустки та влаштувалася на взуттєву фабрику. Її разом із колегами відправили на місяць до Італії для стажування, і вона була б щаслива поїхати, бо до цього нікуди, крім Туреччини, не виїжджала.
Італія відкривала перед нею нові горизонти. Однак через два тижні після від’їзду Катерина не змогла додзвонитися до чоловіка – його телефон не відповідав весь день. Увечері їй зателефонувала свекруха з жахливою новиною:
– Катю, у Кості стався інфаркт, і він у реанімації.
– Як таке могло статися? Я ж говорила з ним учора ввечері, – не вірила Катерина. Чому ви не зателефонували раніше, Ніно Леонідівно?
– Він перегрівся на сонці, спека зараз стоїть під 40. Робота на будівництві й тягати тяжкості це не для нього, хоча я попереджала, але для тебе головне, щоб гроші були.
Не смій мені дорікати в тому, що я не зателефонувала раніше. Ніби твоя присутність тут щось змінить. Добре, що я хоча б лікар.
Свекруха з Катею ніколи не знаходили спільної мови і спілкувалися тільки за потреби.
– Не переживайте, я постараюся поміняти квиток і прилетіти найближчими днями.
– Залишайся там, що ти тут зробиш? Тебе ще можуть звільнити. Костик тепер не зможе довго працювати. Я вже зателефонувала твоїй матері, вона забере Ігоря до себе, а я поки подбаю про Костика.
Катерина залишилася в Мілані. Після того, що сталося, навчання їй не приносило радості, і краса міста не надихала. Єдине, що заспокоювало – Костя перебував у лікарні під опікою своєї матері. Ніна Леонідівна була невропатологом, а не кардіологом, але мала гарну репутацію, її думку вважали важливою, і вона могла надати своєму синові найкращі умови.
Коли Катерина повернулася через два тижні, Костя вже був виписаний з лікарні. Він виглядав блідим, худим і пригніченим, усвідомлюючи, що більше не зможе працювати на будівництві.
В юності він потрапив у погану компанію, кинув школу після дев’ятого класу і закінчив будівельний технікум. Костя любив свою роботу на будівництві й заробляв непогано, тому не прагнув інших можливостей. Тепер же він залишився без роботи: операція пройшла невдало, шунтування не дало потрібних результатів, і стенокардія тривала.
Через місяць завдяки Ніні Леонідівні він отримав інвалідність другої групи. Чоловік сильно страждав і цілими днями лежав, повернувшись до стіни.
– Мені всього 34, і я вже інвалід. Навіщо так жити? – сумно скаржився Костя.
Катерина відчувала величезний жаль і намагалася підтримувати його увагою і турботою. Цей період був украй важким: вона не залишила Ігорка з батьками в іншій області, забрала його додому і намагалася поєднувати роботу, дитячий садок і турботу про хворого чоловіка.
Після повернення свекруха практично не допомагала, лише приходила в гості, щоб критикувати її.
Насправді, Ніна Леонідівна допомогла отримати від компанії, в якій працював Костя, компенсацію за погіршення здоров’я на робочому місці. Однак Катерина не побачила з цих грошей жодної копійки, оскільки батьки чоловіка вирішили придбати нову машину.
Костя ж віддав майже всю суму матері, а собі купив потужний комп’ютер, щоб вивчати програмування, а також багато дорогих іграшок для Ігоря і кухонний комбайн для Каті.
Вона була щаслива отримати такий подарунок, бо новий помічник значно полегшив їй процес приготування дієтичної їжі для чоловіка. Звісно, Каті також хотілося сказати, що їй би не завадила простенька автівка, щоб зручніше возити сина до дитячого садочка, їздити на роботу та робити закупи, але вона вирішила промовчати, щоб не погіршувати стосунки зі свекрухою.
Вона вже почувалася винною за те, що не була поруч, коли з чоловіком сталася біда, а піклувалася про нього Ніна Леонідівна.
Нині їй знову запропонували поїздку до Італії, адже Данило Андрійович, співвласник фабрики, високо цінував її як співробітника. Але іноді їй здавалося, що він просто співчуває їй.
Як би там не було, відрядження до Мілана запропонували насамперед їй. Катерина могла б узяти із собою сина, але коли вона сказала про це свекрусі, та розлютилася:
– Ти при своєму розумі? А хто буде піклуватися про Костю?
– Ніно Леонідівно, я можу там непогано заробити, а для Ігорка це буде цікавий досвід. Костя вже досить давно не такий слабкий, після операції минуло 10 років.
– Мій син інвалід, ти ж знаєш, що в нього бувають напади.
Так, у Кості часом траплялися напади, але їх легко знімали звичайні препарати, інвалідність підтверджували щороку. Катерина знала, що фізичні навантаження йому протипоказані, і намагалася не навантажувати його. Вона навчилася обходитися без його допомоги.
Цілими днями він сидів за комп’ютером, хоча програмістом так і не став, просто грав в ігри. Костя любив довгі відокремлені прогулянки і смачну їжу. Дієти він давно не дотримувався, іноді, під настрій, міг приготувати щось апетитне з продуктів, куплених Катею. Його внесок у сімейний бюджет обмежувався скромною пенсією по інвалідності.
“Але, можливо, свекруха має рацію”, думала Катерина, “якщо ми поїдемо, а з Костею щось станеться, я себе ніколи не пробачу.”
Катя розуміла, що любов між ними давно згасла, залишилася лише звичка, і ця відповідальність за тих, кого приручили, змусила її більше не порушувати питання про Італію.
Витягнувши з ліфта важкі пакети з продуктами, Катерина відчинила двері своєї квартири і майже закричала, що повернулася, але побачила в передпокої туфлі та сумку свекрухи. Настрій різко погіршився.
Останнім часом Ніна Леонідівна намагалася приходити, коли Катерина відсутня, а тепер що? Ах, так, я ж прийшла раніше, згадала Катя. Через зачинені двері кухні долинали голоси Кості та Ніни Леонідівни.
Свекруха завжди палила, як паровоз, їй було байдуже, що Катя просила її виходити на балкон. Добре, що Ігорьок уже пішов на тренування і не дихає цим димом.
Катерина збиралася зайти на кухню, але раптом почула голос чоловіка:
– Тетяна просто неймовірна, вона теж лікарка, як ти, тож нехай Катерина їде в Італію, я рік поживу нормально. Тетяна знайшла роботу в нашому місті.
– Синку, але я все розумію, новий роман, дружина, яка набридла, хоча твоя Катерина мені ніколи не подобалася. Але подумай, як ти будеш без Катиних грошей?
– Вона буде висилати з Італії.
– Ти не розумієш, а якщо вона дізнається про твій роман? Тим паче через рік вона повернеться, і що тоді?
– Мамо, не знаю, може, розлучуся.
– І куди ти підеш працювати? Не сміши мене, адже ти вже 10 років сидиш удома. Ти ж сам просив про допомогу, щоб жити спокійно без роботи після операції.
– Я подам на аліменти, нехай Катерина платить чоловікові інваліду, а квартиру поділимо.
Катерина стояла в передпокої, охоплена здивуванням і відчаєм. Вона не могла повірити в те, що хвороба Кості виявилася лише дешевим спектаклем. Усе їхнє життя здавалося лише величезною брехнею. Чоловік не тільки не любив, а й не виявляв до неї поваги. За що вона зіткнулася з такою чорною невдячністю?
Згадалися Катерині всі ті країни, які вона з сином так і не відвідала, не куплена сукня і довгі години, проведені на роботі та біля плити. Сльози потекли по її щоках.
– Які аліменти, Костю? У вас росте син. Ти ризикуєш залишитися без квартири, пояснювала синові Ніна Леонідівна.Спеціально для сайту Stories
– Але ми точно розділимо квартиру навпіл – вона була куплена в шлюбі. А син із невдоволенням дивиться на мене, може, Катерина його налаштовує проти. Уявляєш, він хоче змусити мене прибирати.
– Вона ж сама виплачувала іпотеку. Це легко довести.
– Мамо, я скажу Каті, щоб вона поверталася в Італію, а Танечку запрошу сюди жити. А там видно буде.
Катерина більше не могла це виносити. Тихо покинувши квартиру, вона поспішила вниз сходами, не дочекавшись ліфта. Вибігши на вулицю, жінка зупинилася й озирнулася: сонце висвітлювало зелень дерев біля під’їзду, наче оксамит, а бузок розрісся густими гронами, неподалік мама прогулювалася з коляскою, діти безтурботно каталися на гойдалці. У цей час молода пара вийшла з таксі – у дівчини в руках був букет.
Коли востаннє їй дарували квіти?
Можливо, це було на роботі, коли Данило Андрійович у Міжнародний жіночий день подарував їй чудові тюльпани.
З рішучістю, вона витягла телефон із сумочки.
– Данило Андрійович, я згодна, я поїду в Італію.
– О, Катерино, яка приємна і несподівана новина! Це правильне рішення, я дуже цьому радий.
– Спасибі, я теж, – усміхаючись, сказала Катерина, відчуваючи, як важка ноша звалилася з її плечей.
– Катерино, ви зараз вільні? Можу запросити вас на вечерю, щоб відзначити цю подію й обговорити деталі? – трохи зніяковіло запропонував Данило Андрійович.
– Чому б і ні, весело промовила Катерина.
Потім на неї чекала Італія, наповнена яскравим світлом, унікальними ароматами, красивими людьми і вишуканою кухнею. Очі сина сяяли від щастя і вражень, і закохані очі Данила Андрійовича, тепер просто Данила, який часто приїжджав до Катерини в Мілан.
Через півроку він освідчився їй. Через адвоката, якого сама найняла. Катерина подала на розлучення. Адвокат попередив Костю, що розкриє його махінації з інвалідністю, через що Костя не став заявляти права на квартиру.
Катерина перестала спілкуватися як з Костею, так і з його родичами. Ігор також не виявляв бажання підтримувати зв’язок із батьком. Іноді Катя з жахом думала про те, що могло б статися, якби та бесіда не відбулася.
Вона щиро дякувала Богові за щастя, на яке, здавалося, вже не чекала.
