― Ольго Вікторівно, де ваш син? ― Зіна стояла в дверному отворі, не збираючись заходити всередину.
― Я за ним не стежу, він уже великий хлопчик, ― розлютилася її свекруха, Ольга Вікторівна. Вона не любила невістку і дратувалася від кожного її приходу.
― Я вам забороняю вимагати у нього допомоги! У нас своя сім’я, і допомагати він повинен мені і дитині! Ви прекрасно знаєте, як мені важко одній, ― останні слова Зіна практично шепотіла. Вона ще ніколи не висловлювала своєї думки свекрусі.
Боялася її. А тепер накипіло, зважилася… та рішучості не вистачило до кінця.
― Тобі важко самій, тому що дитина у тебе… кхм… ― свекруха зробила паузу. Говорити про онука неприємні речі не хотілося, але й знайти іншого, більш підходящого слова, вона не могла.
― Особливий, ― разом з нею відповіла Зіна. ― Так! Вам соромно це визнати? Це ваш онук, і ви могли б хоч якусь участь взяти в його вихованні!
― А ви у мене запитали, чи потрібен мені такий онук? Я відразу сказала, що треба було робити. Але ти ж уперлася: дитина, жива душа, гріх. Сама і сиди. І правильно Михайло робить, що тікає від тебе, йому ж нормального життя хочеться, а ти вирішила за двох!
Зіна і Михайло зустрічалися зі школи, в сімнадцять з’їхалися, вірніше, вона до нього приїхала. І до того завжди привітна Ольга Вікторівна моментально перетворилася на монстра.
Вона вчила Зіну готувати, прибирати, прасувати. І відправляла на навчання. Зінаїді не дуже хотілося вчитися або працювати. На її думку, цим повинен займатися чоловік. А вона, як справжня берегиня домашнього вогнища, повинна дбати про дім.
У вісімнадцять Зіна дізналася, що чекає дитину і з полегшенням видихнула: не доведеться вчитися і працювати, буду займатися малюком!
Михайло, як справжній чоловік, відразу повів її в РАЦС. Тільки Ольга Вікторівна злилася.
― Зарано вам ще дітей, на ноги треба стати!
― Мамо, все буде добре. Робота у мене є, поживемо в квартирі тата, він їде на кілька років за кордон. Так що тебе турбувати не будемо.
― Ти мене не чуєш. Я про інше кажу! Дітей зарано! Поки не пізно, треба йти на переривання.
Зіна переляканими очима подивилася на свекруху.
― Ви що? Гріх на мене хочете повісити? Та як вам не соромно! Це ваш онук або онука! Народиться ― я вас до дитини не підпущу!
― Ой, та й слава Богу! Рано мені ще з онуками возитися.
Ольга Вікторівна тоді сильно образилася на сина і невістку і якийсь час з ними не спілкувалася. Вони переїхали в іншу квартиру і жили там спокійно, поки Зіні не повідомили сумну новину.
― Вони сказали… ― ридала вона. ― Сказали… патологія…
― Це щось серйозне?
Зіна простягнула аркуш, на якому незрозумілим почерком було написано висновок.
― Що ти мені сунеш, тут нічого не зрозуміло, ― Михайло відклав лист. ― Поясни нормально! І заспокойся вже. Зіна взяла себе в руки і все розповіла. Додала, що лікар настійно рекомендував зробити переривання.
― Ти уявляєш, що вони хочуть! А якщо це помилка? Я з дівчатами розмовляла, так у однієї зі старшим так само хотіли зробити, а народився здоровим.
― Зіна, це ж лікарі, їм краще знати. Краще з таким не жартувати.
― То ти з ними заодно? Зізнавайся! ― Зіна перейшла в атаку, сльози та істерика одразу зникли, змінившись агресією. Вона була готова захищати свою дитину. ― Мати тебе підмовила? Ти хоч подумав, що це твоя дитина? Твоя кров, твоє майбутнє, твій спадкоємець!
Вони кілька днів не розмовляли. Нарешті, Михайло не витримав і змирився, навіть вибачився перед дружиною.
― Ось побачиш, у нас буде здоровий малюк, ― говорила Зіна і широко посміхалася.
Але чим більше проходило часу, тим більше лікарі були впевнені: народиться дитина з відхиленнями.
― Дитина буде інвалідом, ― говорили вони спокійно. ― Ви впевнені, що готові до такого?
― Впевнена, ― твердо відповідала Зіна. Вона знала: відмовлятися від малюка не можна ні за яких умов. Бог дав, і тільки він має право забрати.
Чоловікові і свекрусі вона більше нічого не говорила. Відповідала завжди спокійно:
― Сказали: все добре, турбуватися нема про що.
― Ну слава Богу, ― свекруха з полегшенням зітхала. ― Я вже думала, що хрест на собі поставите, будете все життя тягнути дитину з обмеженнями. Це ж так важко, а грошей скільки треба! На жодній роботі стільки не заробити.
Зінаїда робила вигляд, що не чує, а Михайло повністю погоджувався з матір’ю.
Зіна народила трохи раніше терміну. Про діагноз чоловік зі свекрухою дізналися тільки через кілька місяців. Бабуся перша помітила відхилення.
― Зінка, терміново треба вести дитину до лікаря! Він же практично не рухається! І розвивається не за віком! Збирайтеся, я домовилася, у мене є знайома педіатр на пенсії, вона подивиться.
― Я вже все знаю, до жодних ваших знайомих ми не поїдемо. Так, у нас є невеликі відхилення.
«Невеликі відхилення», як їх називала Зіна, переросли у величезні проблеми. Михайло тільки те й робив, що пропадав на роботі та підробітках. Але грошей все одно не вистачало. Та й додому йому вже не хотілося з’являтися. Його колись чарівна і весела дружина перетворилася на сіру, вічно втомлену мишу.
― Знову пізно прийшов? А допомагати мені хто буде?
― Зіна, я втомився на роботі.
― А я, думаєш, не втомлююся? Мені, думаєш, легко? Та ти подивися, я забула, коли нормально приймала ванну і спокійно пила каву! А ти мені говориш про якусь роботу? Та я з радістю вийду на будь-яку, навіть якщо копійки будуть платити.
― До речі, про гроші, ― Михайло зупинився і серйозно подивився на дружину. ― Мені потрібні всі медичні документи і твоя карта, в якій прописували, як проходила ваг..ь.
― Навіщо ще?
― Ну як навіщо, Зіна? Я поговорив з юристом, ми можемо подати до суду на лікарню і отримати хорошу суму. На перший час на лікування вистачить. Вони ж тебе обманювали!
― Ніхто мене не обманював, я сама зробила такий вибір.
Михайло, який ледве тримався на ногах, нормально не їв і не спав останні кілька місяців, мало не впав від почутого.
― Тобто ти зробила вибір за нас обох?
― А що такого?
― Нічого, ― Михайло різко розвернувся і пішов назад до дверей. ― Я згадав, мені ще нічну зміну поставили.
Зіна так і залишилася одна цієї ночі з дитиною. Михайло не з’явився ні наступного дня, ні ще через день. Зіна зателефонувала йому, але у відповідь почула, що Михайло допомагає матері, а потім поїде на роботу, а потім знову буде допомагати.
Зіна не витримала. У неї закінчилися гроші і дуже хотілося хоч якоїсь підтримки, тому пішла до свекрухи.
― Ольга Вікторівна, де ваш син? ― Зіна стояла в дверному отворі, не збираючись заходити всередину.
― Я за ним не стежу, великий вже хлопчик. ― розлютилася свекруха. Вона не любила невістку і дратувалася від кожного її приходу.
― Я вам забороняю вимагати у нього допомоги! У нас своя сім’я, і допомагати він повинен мені і дитині! Ви прекрасно знаєте, як мені важко одній, ― останні слова Зіна практично шепотіла. Вона ще ніколи не висловлювала своєї думки свекрусі. Боялася її. А тепер накипіло, зважилася… та рішучості не вистачило до кінця.
― Тобі важко самій, тому що дитина у тебе… кхм… ― свекруха зробила паузу. Говорити про онука неприємні речі не хотілося, але й знайти іншого, більш підходящого слова, вона не могла.
― Особливий, ― разом з нею відповіла Зіна. ― Так! Вам соромно це визнати? Це ваш онук, і ви могли б хоч якусь участь взяти в його вихованні!
― А ви у мене запитали, чи потрібен мені такий онук? Я відразу сказала, що треба було робити. Але ти ж уперлася: дитина, жива душа, гріх. Сама і сиди. І правильно Михайло робить, що тікає від тебе, йому ж нормального життя хочеться, а ти вирішила за двох!
Свекруха зачинила двері, навіть не дочекавшись відповіді. Вона вже все знала. Звісно, син приходив до матері, і у них відбулася важка розмова, під час якої Михайло зізнався, що повертатися додому не збирається.
― Я не можу їй цього пробачити, мамо. Вона ж вирішила за нас! За мене! Вона мені життя занапастила! Навіть не порадилася…
А я так більше не можу. Поїхати хочу. На роботу, подалі. Пропонують вахтовим методом на півроку. Оплата непогана. Якщо Зінка прийде, скажи, що не знаєш, де я. Гроші їй буду перераховувати.
І Михайло дійсно поїхав. Зіна, отримавши перший переказ на картку, трохи заспокоїлася. Але вже через пару місяців їй набридло, та й втомилася сильно.
Вона знайшла інтернат, в який приймали таких дітей, здала дитину і зайнялася своїм життям. Благо, їй було на що жити. Михайло так і переказував гроші щомісяця. Минуло трохи більше року. Михайло повернувся до рідного міста. Насамперед до матері.
― Мамо, я все усвідомив. Син мій, який би він не був, але мій. Я повернуся до Зіни, буду просити у неї вибачення. Що завгодно зроблю, але щоб я був поруч.
― А ти змінився, ― мама дивилася на сина і не впізнавала. Перед нею сидів дорослий чоловік, готовий брати на себе відповідальність.
― Змінився, мамо. Накопичив грошей, і нам вистачить на хороші препарати, вони допоможуть, я впевнений. Ще знайшов хорошу клініку з реабілітацією, поїдемо туди.
― Михайле, почекай… ― мама все знала, але не наважувалася розповісти синові. ― Твоя Зінка принесла ключі від квартири. Вона знайшла собі нового чоловіка, а дитину… Дитину віддала в інтернат.
Михайло вже за годину стояв біля дверей інтернату. А через кілька днів забрав сина додому. І зробив все, що планував. Синові ― а назвали його Миколою ― стало набагато краще.
У Зіни щось не дуже склалося нове життя. Вона дізналася, що колишній чоловік забрав дитину, навіть хотіла повернутися в сім’ю, тільки її ніхто не прийняв.
Михайло багато працював, щоб у дитини було все необхідне. З сином залишав бабусю, яка теж полюбила Миколу всім серцем. А про Зіну вони намагалися не згадувати.
Спеціально для сайту Stories
