Коли Насті було 12 років, у бабусі стався інсульт. Вона смажила вранці яєчню на кухні, впала – і не змогла встати.
Настя з мамою прибігли на звук – новий в їхньому будинку звук тіла, що падає на підлогу. Настя багато років згадувала не стільки цей незрозумілий шум на кухні, скільки його фінальну крапку — глухий стукіт потилиці об дерев’яні дошки.
Бабусю поклали на диван, вона повторювала: «Яєчня пригорить, дівчатка, зніміть з плити сковороду, я зараз полежу і встану».
Але говорила вона якось дивно, кривлячи рот, і хапалася за маму однією рукою.
Бабуся не встала ні того дня, ні в наступні 7 років. Її забрала до лікарні «Швидка», але дуже швидко повернули, сказали, що вдома їй буде краще.
Спочатку вона могла сидіти на дивані у своїй кімнаті, потім вже тільки лежала на трьох подушках.
Настя приходила зі школи, годувала бабусю, витираючи рушником куточок її рота. Потім бабуся «ходила в туалет», спочатку вона соромилася і протестувала, але дуже швидко стало зрозуміло, що без судна не обійтися.
І вже через пару тижнів після бабусиного падіння це була абсолютно рутинна процедура.
Через пару тижнів маленька худенька Настя майстерно перевертала бабусю, щоб не було пролежнів, і діяла не гірше професійної медсестри.
Перші роки свого вимушеного лежання бабуся була при тямі, і вони з Настею довго розмовляли про все: що на вулиці робиться, як у сусідів справи, як поживає в своїй будці пес, як у школі день минув.
Настя читала вголос книги з «домашнього завдання» з літератури, бабуся була дуже вдячною і уважною слухачкою.
Уроки Настя теж робила в бабусиній кімнаті, компенсуючи тій півдня самотності. Пізно ввечері поверталася мама: вона працювала бухгалтером на заводі, а після роботи мила підлоги в заводоуправлінні.
Настя проводила з бабусею наодинці дні, тижні і місяці. Годувала, поїла, мила, переодягала, перевертала, мазала, ставила уколи.
Бабуся поступово згасала, майже осліпла і оглухла, більше спала, а за півроку до свого відходу перестала впізнавати і свою дочку, і онуку.
Дільничний лікар пропонував відправити її в хоспіс, але натикався на однозначну і навіть агресивну відмову. Бабуся пішла тихо, і вони навіть не відразу це зрозуміли.
На третьому курсі університету Настя зустріла Андрія, симпатичного спокійного хлопця з паралельної університетської групи, і вийшла за нього заміж.
Весілля не було, просто розписалися і посиділи ввечері втрьох – Настя, Андрій і мама. Батьки Андрія жили на далеко і приїхати не змогли.
Чоловік Насті був старшим з 12 дітей і ніяким проявам своїх батьків (а частіше – їх відсутності) щодо себе не дивувався, нічого від них не чекав.
Після весілля у Насті сталася перша велика подорож у житті: вони з Андрієм поїхали в Яремче. Був червень, палило сонце.
Вони жили на турбазі , бродили лісовими стежками і були абсолютно щасливі.
А в серпні цього літа мама полізла по приставній драбині на горище, впала і зламала два хребці. Після лікарні її поклали на бабусин диван.
Мама ніби чекала моменту, щоб розхотіти жити. Вона відразу стала якоюсь іншою людиною, і про те, щоб одного разу встати, навіть не говорила. Не вірила в це.
Ноги вона перестала відчувати в момент перелому і вже назавжди. Коли лікарі сказали, що можна починати реабілітацію, сісти в крісло, почати хоча б так пересуватися і якось жити, мама відмовилася.
Немов у голові відмовилася від самої думки знову одного разу хоча б просто дивитися на світ зі звичного ракурсу.
Мама не виходила з дому майже десять років. Спочатку дивилася телевізор, читала не тільки книги, а й газети. Але потім щось у ній змінилося.
Вона почала слабшати, немов ставала меншою і прозорішою, ніби поступово зникала з цього життя.
Весь цей час життя Насті та Андрія крутилося навколо мами.
Правда, Андрій відходив від цієї орбіти. Затримувався на роботі. Намагався вислизнути у відрядження.
Настя не відразу це помітила. А коли усвідомила, що майже перестала бачити чоловіка вдома, то не знайшла в собі сил прийняти якесь рішення.
Бачила, як згасає мама, і вмовляла себе: про Андрія подумаю потім. Потім поговорю, потім.
У день, коли Насті виповнилося 30 років, вони сиділи з мамою за святковим столом. Точніше, Настя накрила скромний стіл біля маминого дивана і сіла поруч на табуретку.
Мама лежала на трохи піднятих подушках. Андрій був у від’їзді. Вони з’їли по бутерброду, випили по ковтку червоного і замовкли.
— Настя, — слабким голосом сказала мама. — Дитинку тобі треба. Коли я піду засвіти, тобі не буде так самотньо.
— У мене є чоловік, мамо.
— Та ну, який він тобі чоловік. Ти що, не бачиш, що його ноги вже сюди не несуть?
— Не бачу.
— Це я в усьому винна, звичайно, — раптом заплакала мама і закрила руками обличчя. — Навіщо я полізла на ці сходи?! Що я собі думала?! А так собі життя зламала, і ти до мене прив’язана, возишся зі мною, інвалідкою.
— Мамо, якби ти захотіла, ти могла б повернутися до нормального життя, — раптом жорстко сказала Настя, відчуваючи, як в ній закипає лють.
— Не можу я! Не можу! — вигукнула мама.
— Ти навіть не спробувала! — теж підвищила тон Настя. — Ти могла б їздити на візку, ми могли б з тобою гуляти, їздити в гості, навіть подорожувати.
— Які подорожі, коли ноги віднялися, — зло сказала мама. — Не хочу я, щоб всі дивилися, всі жаліли…
— А про мене ти подумала?
— Подорожуй, будь ласка! Їдь! А мене в інтернат здай, в хоспіс! Я заважаю тобі подорожувати!
— Мамо, припини, я тебе прошу.
— Ти не уявляєш, як це — стільки років ось так жити!!!
— Мамо, не починай, — сказала Настя в мить охриплим голосом, хоча вже відчувала лавину злості і образи, яку неможливо зупинити.
— Так-так, не уявляєш!
— А ти! — Настя вчепилася руками в краї табуретки, на якій сиділа.
— Ти уявляєш, що значить все своє життя доглядати за лежачим хворим?! Все життя, мамо! Спочатку бабуся, потім ти! У мене свого життя ніколи не було! Які мені подорожі, коли я нікуди не могла піти, навіть в гості, мені завжди треба було сидіти ось тут, поруч з цим чортовим диваном! — мама перестала плакати і вражено дивилася на дочку.
— Дитину на світ привести, кажеш?! — кричала Настя. — Для чого?! Прив’язати себе ще до когось?! А раптом і вона буде… хвора?! А я не мати Тереза, мамо, я жити хочу!
Андрій вже майже втік від такого життя! Як я можу його засуджувати?! Адже це не життя, мамо! Хіба ти цього не розумієш?! Ніякої дитини не буде! Не хочу!
Мама мовчки дивилася на плачучу Настю.
— Пробач мене, донько, — сказала потім. — Я не хотіла тобі життя загубити.
Настя вже заспокоїлася, махнула рукою, даючи зрозуміти, що ця розмова не має сенсу. Налила собі, випила залпом.
— Мене не стане і тобі легше буде, — сказала мама щиро, без тіні удавання.
У Насті защеміло серце.
— Більше за все на світі, мамо, я боюся, що тебе не буде.
Потім вони ще поплакали вдвох, Настя пересіла до мами на диван, притулилася до неї, як у дитинстві, і відчувала на спині мамину м’яку теплу руку.
А потім пішов Андрій, поки Настя була на роботі. Зібрав у пакети свої нечисленні речі, заглянув і сказав тещі:
— Я йду, передайте Насті. Назавжди.
— Ех ти! — долинуло йому в спину, втім, особливого осуду в цій короткій фразі він не почув, хіба що гіркоту.
Без Андрія стало важко. Заробітної плати Насті бібліотекаря вистачало тільки на їжу. Маминої пенсії — тільки на ліки.
Вони немов залишилися вдвох в цілому світі, на острові в безкрайньому чужому океані.
Мама якщо і думала про гроші і про стрімке погіршення становища дочки, то мовчала. Але Настя припускала, що мама просто починає шлях зникнення з цього життя, втрати зв’язку з ним, як колись сталося з бабусею.
Не залишалося нічого іншого, як знайти другу роботу.
І вона знайшлася швидко сама: по телевізору біг рядок: «У будинок маляти терміново потрібна прибиральниця».
Ця крихітна будівля – стара, убога, з дрібними сліпими вікнами – розташовувалася в їхньому ж районі, зовсім недалеко, просто не потрапляла в орбіту Настиного життя.
Єдине, що вона пам’ятала: полинялі гойдалки і пісочниці за залізними прутами паркану, завжди порожні, жодного разу Настя не бачила там дітей.
Все склалося швидко і просто: дзвінок, п’ятихвилинна розмова з літнім стриманим чоловіком, і вже через два дні о шостій ранку Настя переступила поріг міського будинку маляти.
За три години їй належало вимити десять приміщень, коридор і санвузли, забігти додому, щоб поснідати з мамою, і спокійно прийти на своє основне місце роботи – в дитячо-юнацьку бібліотеку.
Діти. До дітей Настя була байдужа. Тим більше, що вони лежали тут тихими ляльками у своїх голих ліжечках.
О шостій ранку багато з них уже не спали, а дивилися на Настю або крізь неї, смоктали пальці або кусали губи, не плакали і майже не ворушилися.
Ті, що старші, іноді сиділи, іноді стояли у своїх клітках: мокрі, сопливі, іноді з гнійними очима. Розгойдувалися з боку в бік або впиралися лобами в дерев’яний частокіл ліжка.
Деякі дивилися не на Настю, а на її швабру, як вправно та бігає туди-сюди, туди-сюди. Зустрічі ранкової прибиральниці з мешканцями будинку маляти були тихими, мовчазними і байдужими з обох сторін.
Вони немов дотримувалися нейтралітету, не бажаючи один одного ранити безперспективною увагою.
Минув місяць, потім другий. Життя Насті все більше ставало схожим на забіг білки в колесі. Орбіта її життя трохи розширилася, але виснажувала набагато сильніше.
Один ранок змінювався іншим, зрідка змінювалися мовчазні спостерігачі в холодних ліжечках, але все залишалося як і раніше.
І раптом в один з темних зимових ранків, коли за вікном завивав вітер і з неба сипалися гострі сухі сніжинки, зайшовши в останню в цей день палату, Настя натрапила на очі.
Точніше, на уважний погляд великих сірих очей. У ліжечку, до якого з коридору дотягувався промінь холодного світла, сиділа дитина – дівчинка чи хлопчик – важко було зрозуміти.
Засохлі під носом соплі, подряпане чоло, обстрижене чиєюсь невмілою рукою волосся – криво, недбало. І великі очі – розумні, уважні, чіпкі.
Настя дивилася в ці очі, ледь не впустила відро.
– Привіт, – прошепотіла вона цим очам, – вже не спиш? Ти хто такий?
І помітила (або їй здалося?), як куточок маленького рота цього малюка акуратно і поблажливо сіпнувся в спробі посміхнутися.
Три ранки поспіль Настя приходила до цих очей, до цього маленького серйозного обличчя. Підходила, нахилялася, гладила пальцем стиснуті кулачки, хоча знала, що робити цього не можна.
А на четвертий день, закінчивши роботу, пішла не додому, а до директора. Все дізналася: дівчинка Даринка, забрали у недолугої матері , виснажену, довго лікували, перевели з лікарні.
— Позбавлять матір батьківських прав, і будемо шукати Дарині сім’ю, домашніх дітей швидко забирають, — тепло, з любов’ю до дитини, сказав директор, сивий, високий і надзвичайно худий Іван Андрійович.
— Віддайте її мені, — вирвалося у Насті.
Іван Андрійович посміхнувся.
А далі життя Насті раптом вибухнуло — новими рішеннями, новими людьми, новими місцями, новими проблемами, нескінченними розмовами, незрозумілими документами і хаотичними пересуваннями по місту.
Вона з’ясовувала, збирала, доводила, просила відпустку, спілкувалася, вчилася, знову доводила, зустрічалася з ще чоловіком, просила, благала, дзвонила, нервувала і багато плакала.
Але щоранку підходила до ліжечка, з якого на неї дивилися уважні сірі очі. І була готова далі їхати, йти, доводити і змітати будь-кого зі свого шляху.
Був кінець весни, коли Настя приїхала додому на таксі. Увійшла в мамину кімнату з Дариною на руках, яка уважно вивчала все навколо, крутила головою. Мама чекала.
— Дитинко, — тільки й сказала вона, і простягнула руки до маленької дівчинки. І та раптом подалася вперед і стримано посміхнулася, показавши рідкісні дрібні зубки.
Настя посадила дочку на диван і відвернулася, аби не видати сліз, які раптом нестримно полилися по щоках і відразу до шиї.
Далі було нелегко: надолуження втраченого, звикання одне до одного, безсонні ночі і перші капризи.
Настя втомлювалася ще більше, але була щаслива. Андрій, заради допомоги з усиновленням ,на час ніби знову став чоловіком, і відвідував усі інстанції, які потрібно було відвідати, не повернувся.
Але раптом почав перераховувати гроші і іноді привозив Дарині одяг та іграшки.
А через місяць після появи в будинку маленької дівчинки мама за сніданком сказала Насті:
— Як ти думаєш, можна мені ще якусь реабілітацію? Не пізно? Може, хоча б інвалідний візок освоїти зможу ще?
— Не знаю, мамо. Але я дізнаюся. Спробуємо.
Планети маленького Всесвіту пішли на новий виток!
Спеціально для сайту Stories
