– Мамо, тобі потрібно знайти собі подругу, адже нудно одній, – говорила Наталя матері, помічаючи, як іноді тужливо та дивиться у вікно.
– Та що ти, донечко, хто вже в моєму віці знаходить нових подруг? – зітхала у відповідь Ніна Григорівна, – подруги залишилися там, у селі, в моїй молодості, а тут, у місті, ти моя єдина подруга, хочеш ти того чи ні…
Ніна Григорівна на початку зими переїхала з села до міста до дочки після відходу чоловіка. Навалилася туга, яка не давала їй спокою. Мати схудла, все нагадувало про покійного чоловіка, все перестало радувати.
А одного разу… защеміло серце, так, що й поворухнутися було неможливо, і якби не сусідка тітка Марія, яка заглянула до неї за якоюсь потребою, то й не врятували б… Так лікарі потім сказали.
Сусідка тоді й зателефонувала дочці:
– Не можна її без нагляду, Наталю, це небезпечно… Забирай її до себе.
Тоді Наталя і проявила свою волю – вмовила матір поїхати до неї. З чоловіком дочка давно розлучилася, у нього інша сім’я, онуки виросли і роз’їхалися, так що трикімнатна квартира, тепер пустувала. Та й телефон є,якщо щось трапиться.
– А я тобі не заваджу? – намагалася боязко протестувати мати, – ти ще молода, тобі своє особисте життя влаштовувати треба.
– Ой, мамо, ну яке особисте життя після п’ятдесяти? – відмахувалася Наталя, – зайві проблеми… Нажилася вже, дякую, більше не хочеться…
Ніна Григорівна переїхала, почала клопотати по господарству, але все одно більша частина часу у неї залишалася вільною, і вона продовжувала тужити за чоловіком і подругами, які залишилися в селі.
Спочатку дочка щовихідних намагалася вивезти матір – то в театр, то в музей, то просто на прогулянку, бо одну, з хворим серцем, боялася її відпускати. Але потім ці виходи стали все рідшими, дочка працювала головним бухгалтером, закінчувався рік, починався звітний період, роботи ставало все більше… І вона дуже втомлювалася.
Тепер мати і дочка тільки по неділях виходили в парк прогулятися. Одного разу під час такої прогулянки Ніна Григорівна схвильовано прошепотіла дочці на вухо:
– Он попереду нас гуляє жінка з сусіднього будинку, я часто за нею у віконце спостерігаю, як вона птахам насіння в годівниці насипає, приємна така…
– То може познайомитися з нею? – пожвавішала Наталя.
– Але як? – посміхнулася мати, – просто підійти і сказати: “А я вас знаю, ви в будинку навпроти живете?” Дитячий садок якийсь!
– Ну чому дитячий садок? – гаряче перебила її дочка, – що тут такого? Може, вона теж самотня і прагне познайомитися з ровесницею?
– Ну не знаю, – похитала головою Ніна Григорівна, – а може, навпаки, вона любить самотність і не бажає когось нового впускати в своє життя?
– Якби-якби, – перебила її Наталя, – ось так завжди: наші страхи заважають нам отримати бажане, яке практично лізе нам в руки. Ми самі себе переконуємо в неможливості чогось, навіть не спробувавши.
Жінка, що йшла попереду, раптом зупинилася, заклопотано порпаючись у сумочці. І вони через хвилину її наздогнали, зрівнялися. Зупинилися.
– Добрий день, – збентежено промовила Ніна Григорівна і злегка почервоніла, – гуляєте? А ми ваші сусіди… з будинку навпроти.
Жінка закрила сумочку і привітно посміхнулася.
– Ой, як чудово познайомитися з сусідами, – радісно відгукнулася вона, – мене звати Алла Дем’янівна!
– А мене Ніна Григорівна!!! А це Наталя – моя дочка!
– Дуже приємно!
Далі вони вже прогулювалися втрьох, і Наталя із задоволенням прислухалася до розмови жінок, намагаючись не втручатися в їхній діалог і спостерігаючи, як почервоніла і пожвавішала її мама, немов їй щойно зробили чудовий подарунок. Давно вона її такою щасливою не бачила.
Як з’ясувалося, доля Алли Дем’янівни майже повністю повторює долю її матері – теж вдова і теж приїхала до сина з селища.
– Мені так нудно самій, – поскаржилася вона, – на лавочках сидіти не люблю, плітки слухати теж, мені компаньйонка потрібна для походу в театр, на виставки. А піти ні з ким…
– У мене та ж проблема, – пожвавішала Ніна Григорівна, – я вже давно за вами спостерігаю, от би, думаю, познайомитися!
– Ой, як чудово, що ви це зробили! Адже я боягузка, боюся зробити перший крок…
– Та й я теж, мене дочка підштовхнула…
З того часу сусідки подружилися, разом ходили гуляти, разом відвідували культурні та розважальні заходи. Ніна Григорівна ожила, помолодшала, очі засяяли.
А одного разу вона заявила дочці:
– Вчора познайомилася з сином Алли, Олександром, чудовий чоловік, такий вихований, все мені дякував, що я з його мамою подружилася…
– Ну і чудово, – схвально кивнула Наталя, – я теж вдячна Аллі Дем’янівні, що вона з’явилася в твоєму житті, вона тебе з депресії витягла.
– Ну це ще не все, – мати трохи завагалася, – донько, Алла пропонує вас з Олександром познайомити… Він теж самотній, розлучений. На три роки молодший за тебе…
– Та невже, – нахмурилася Наталя, – ви дружите з Аллою, вам добре один з одним?
Мати поспішно кивнула головою.
– Ось і дружіть на здоров’я, не вистачало ще, щоб наші проблеми вас потім розлучили.
– Ну з чого ти взяла? – здивувалася мама, – чому ми з Аллою повинні розлучитися через вас?
– А з того, – відповіла Наталя, – ти що, забула: як тільки ми розійшлися з чоловіком, його мама відразу відвернулася від нас, і від онуків у тому числі. Ніколи не подзвонить, не поцікавиться, як у них справи. Вважає, що це я в усьому винна: вигнала її дорогоцінного синочка. Образилася!
А те, що він мені життя не давав: до кожного стовпа ревнував, а сам, як потім з’ясувалося, зраджував, вона не вірить: вважає, що це я, вертихвістка, у всьому винна – привід йому давала. Типу, це він з помсти мені зробив.
Ну ти це все давно знаєш, скільки можна цю тему обговорювати! З тобою вона теж знатися не бажає, хоча до цього ви чудово ладнали і навіть дружили. Ну що… хіба я не права?
Недостатньо аргументів? Я пам’ятаю, як ти болісно пережила її відторгнення. Хоч і намагалася не показувати цього. Так що, матусю, залиш цю дурну затію нас познайомити. І ти без подруги можеш залишитися, і я… знову з розбитим серцем. А воно більше може не витримати.
Наталя обійняла маму і поцілувала:
– Мені тільки недавно все це відпустило і перестало ось тут боліти, – вона показала рукою на груди в області серця, – не потрібні мені більше нові стосунки, не потрібні… Мені і одній добре. Тим більше ти поруч.
Я радію, що ти знайшла нову подругу. Ось і насолоджуйтеся. Я, може, тільки почала жити, відчула смак свободи, схудла, і колеги кажуть: навіть помолодшала і покращала…
Наталя посміхнулася, поглянула на себе у велике дзеркало в передпокої і обернулася на місці. Ніна посміхнулася, дивлячись на дочку, і ствердно кивнула головою:
– Ти у мене завжди була красунею, а зараз, як троянда розквітла.
– Я зараз собі навіть більше подобаюся, ніж в молодості, – посміхнулася Наталя, – раніше постійно була собою незадоволена: то прищі на обличчі, то занадто худа, навіть кістлява (в юності), то навпаки, після появи дітей погладшала і ніяк не могла схуднути, то зачіска не подобалася, коротше, одні недоліки помічала…
У дитинстві та юності любила займатися спортом, а чоловік потім не давав через ревнощі – сам не любив спортзали і мені не дозволяв їх відвідувати, аж до скандалів.
Зате зараз я живу в гармонії з собою, діти вже виросли, визначилися, і я насолоджуюся життям – ходжу в басейн, спортзал, вже відвідала всі постановки в наших театрах, обійшла музеї, не пропускаю цікаві заходи, завдяки тобі і подругам.
Вчуся помічати красу навколо і в собі теж. Мені подобається моя самотність. Тепер ти поруч, теж щаслива… Що мені ще потрібно?
– Тобі потрібна любов, ти ще молода, – не погоджувалася мати.
– А я і так люблю… себе. Я тільки-но навчилася любити себе. Дай мені собою насолодитися…
***
Наступного дня Ніна з жалем говорила подрузі:
– Навіть слухати не захотіла, боїться вона нових стосунків після розлучення з чоловіком.
– Ось і син теж каже, що не хоче в новий вир, – кивнула Алла і замислилася, – шкода, а мені дуже сподобалася твоя Наталя, від неї таке світло виходить.
– Мені теж твій Сашко дуже сподобався, – підхопила Ніна, – така гармонійна пара б вийшла. Шкода…
– Обпеклися вони обоє, ось і дмуть на воду тепер.
– А знаєш, що мені ще дочка сказала: боїться, що ми з тобою можемо посваритися через них.
І Ніна розповіла їхню історію стосунків з колишньою свекрухою.
– Ось воно що? – здивовано простягнула Алла, – буває ж таке… Ну тоді все зрозуміло…
Потім вона здригнулася, їй в голову прийшла одна ідея:
– Слухай, а давай, я поговорю з твоєю дочкою. Мені є що їй розповісти. Але треба зробити це ненав’язливо, як би між іншим…
Через тиждень Наталя повернулася додому з роботи і застала двох подруг, які радісно метушилися на кухні.
– Ми вирішили влаштувати дівич-вечір, Наталко, ти не проти? – посміхнулася їй Алла, вітаючи.
– Та що ви, я тільки за, ви не уявляєте, яка я голодна. А тут… така смакота і краса, куди там нашим ресторанам, – вона в збудженні потерла руки, сідаючи за стіл, на якому крім інших вишукувань красувалася пляшка сухого червоного.
Дівич-вечір вдався на славу. Алла виявилася дуже приємною співрозмовницею, і що найбільше вразило Наталю, дуже часто і з такою любов’ю говорила про онуку.
– Пощастило вашій онуці з бабусею, – не витримала Наталя, – а ось моя колишня свекруха не спілкується з онуками після нашого розлучення.
– Ну цього я ніколи не зрозумію, – похитала головою Алла. -Я зі своєю онукою нізащо не розлучуся, і мені плювати на стосунки їхніх батьків. Я її практично з пелюшок допомагала виховувати.
Невістка теж спочатку розізлилася, як вони розійшлися, намагалася і нас з Оленкою розвести, але у неї нічого не вийшло. Онучка досі кожні вихідні у нас ночує, хоча вже на третьому курсі інституту вчиться…
– Ну в принципі, так і повинно бути, Сашко – справжній батько, а ти – справжня бабуся, – вставила Ніна.
– Так, – посміхнулася лукаво Алла, – є тільки одне “але”. Олена – не рідна нам дочка і онука. Вона дочка першого чоловіка моєї колишньої невістки. До нього вона і повернулася, через стільки років. А Оленка не хоче його визнавати. Вона нас з Сашком любить. А ми… її.
Наталя завмерла, дивлячись на Аллу Дем’янівну і не вірила своїм вухам.
– Що? Вона ваша… нерідна онука? – розгублено перепитала вона, – невже таке можливо? Я думала, що таких свекрух не існує.
– Ну як бачиш – існують! – Алла посміхнулася і підморгнула Наталії, – так що, дорога, не потрібно міряти всіх одним аршином, як то кажуть. І мій Сашко виявився чудовим батьком, хоч Бог своїх діток і не дав. А рідний батько не дуже-то й цікавився… І зараз не може знайти спільну мову зі своєю дочкою.
Поки Наталя вражена мовчала, Алла дістала з сумочки фотографію і простягнула їй:
– Ось, помилуйся: моя дорогоцінна родина – син і онучка…
Наталя взяла фотокартку, на якій стояли, притиснувшись один до одного, на тлі гірських схилів – серйозний ставний чоловік і молоденька дівчина з пустотливою посмішкою. І таке тепло віяло від цієї симпатичної пари, що Наталії хотілося дивитися і дивитися на них, не відриваючись. Але вона взяла себе в руки і зітхнувши простягнула її власниці.
– Гарна у вас сім’я, – мимоволі вирвалося у неї. А серце раптом затремтіло.
– Так… вони у мене чудові, – посміхнулася Алла і передала картку Ніні, щоб та теж помилувалася її дітьми.
– А мій колишній, як пішов, так і забув про дітей, – не втрималася Наталя, непрохана сльоза образи защеміла в очах, але вона стрималася і зусиллям волі її придушила.
– Нічого, Наталко, – поплескала її по плечу мамина подруга, – я тобі це до чого розповіла? Щоб ти повірила, що є інші люди і інші стосунки. І не можна піддаватися страху і відштовхувати від себе нові можливості. І неправду кажуть, що самотніми залишаються ті чоловіки, які нікому не потрібні.
Пристойним чоловікам теж, буває, не щастить, як і хорошим жінкам… Подумай про це, дівчинко, добре подумай! Ти чудова і ти мені дуже подобаєшся. Якби ти була моєю невісткою, нізащо б від тебе не відмовилася, навіть після розлучення. Я мрію про таку невістку і таку дочку. Ось як хочеш це, так і приймай.
Алла міцно обійняла Наталю, по-материнськи, і так тепло стало від її обіймів.
– Ой, дівчата, як же добре, що ви зустрілися в моєму житті на схилі років, – радісно вигукнула Алла, – це прямо-таки царський подарунок долі. А зараз… – вона зробила паузу, – давайте сфотографуємося всі разом, син мені недавно фотоапарат подарував, ось я його і освоюю…
Жінки відразу пожвавішали, Наталя побігла одягати ошатне плаття, зачісуватися. Потім вони довго і весело фотографувалися.
– Як син роздрукує знімки – відразу вам принесу, – пообіцяла вона.
Після відходу Алли Наталя замислилася, її розповідь вразила її до глибини душі. Ніна клопотала на кухні, прибираючи посуд, і краєм ока спостерігала за дочкою: може щось зрушиться в її свідомості?
– Мамо, яку чудову подругу ти собі знайшла, просто справжній подарунок долі! – перервала мовчання дочка.
– Так, – кивнула мама, витираючи мокрі руки, – а як вона віртуозно довела тобі, що справжнє кохання і дружбу ніщо не зможе зламати…
***Розрахунок Алли виявився вірним. Коли Сашко простягнув їй роздруковані ним знімки, він одразу поцікавився: що це за симпатична подруга у неї з’явилася?
– Це Наталка, дочка Ніни Григорівни, – спокійно відповіла Алла, намагаючись не видати свою зацікавленість, – ми так добре тоді дівич-вечір відзначили, так душевно посиділи… Я ось що думаю, синку, а чи не запросити нам їх до себе на мій день народження?
– Чудова ідея, – підхопив син, – і… Наталю поклич, обов’язково.
***
Наталя довго сумнівалася, йти їй в гості до Алли чи ні.
– Йди! Які можуть бути сумніви? – здивувалася мати, – Алла тепер і твоя хороша подруга, своєю відмовою ти образиш її. А щодо Олександра… сама все зрозумієш, коли його побачиш. Тут вже ми тобі точно не указ!
День народження пройшов на славу – так весело Наталі вже давно не було. Олександр перевершив всі її очікування, він виявився набагато симпатичнішим, ніж на фото, хоча зазвичай бувало навпаки.
А Оленка просто підкорила її серце своєю чарівністю і безпосередністю. А Олександр – своєю щирістю і співом під гітару, яку він дістав на честь свята з далеких антресолей.
– Наталю, оціни, – жартома говорила Алла, – це завдяки тобі Сашко сьогодні знову заспівав, як ніколи, він прямо в ударі!
А Сашко і не заперечував. Увечері він пішов проводжати маминих подруг. Біля під’їзду вони зупинилися, а Ніна потихеньку піднялася до себе. Зайшла в кімнату, зупинилася біля вікна, дивлячись на освітлений ліхтарем ґанок під’їзду.
Олександр тримав Наталю за руку і не відпускав, жваво щось розповідаючи. А її дочка сміялася… Вона була щаслива. Навіть ніч не могла приховати її сяючої посмішки.
– Господи, дякую тобі, – прошепотіла мати, піднявши очі до неба, – що послав нам з донькою таку чудову подругу…
Спеціально для сайту Stories
