– Але ж мені всього 49… – Маргарита розгублено дивилася на лікаря. – Зовсім нічого не можна зробити? – З надією запитала вона.
– При належному лікуванні, пройшовши певні процедури, можна відтягнути термін, скажімо, ще на рік або півтора. – Арсеній Юрійович постукав по столу кінчиком олівця, яким до цього робив якісь позначки в картці Маргарити.
За довгу кар’єру він звик і до шоку, і до сліз, і до істерик, і навіть до звинувачень. Реакція у всіх пацієнтів на діагноз була різною.
– Я подумаю. – Тільки й відповіла жінка і вийшла.
До недавнього часу Маргарита особливих проблем зі здоров’ям не мала. Навіть застудою рідко хворіла. Пару місяців тому, помітивши, що з організмом коїться щось недобре, Маргарита звернулася до лікарні. Пухлина, на думку лікарів, була неоперабельною. Шість-вісім місяців – пророкував пацієнтці Арсеній Юрійович.
Маргарита не розридалася і не звинувачувала нікого в тому, що хворобу не помітили вчасно. Маргарита уявила, як це мало, 6 місяців. Вона не доживе навіть до свого ювілею.
– Чудовий сьогодні день. – Голос відволік Маргариту від сумних думок. Вийшовши з лікарні, вона присіла на лавочку і, замислившись, не помітила, як поруч присів старий.
Він сидів, спершись руками на палицю, намагаючись дуже рівно тримати спину і примружившись, дивився на сонце.
– Вибачте, якщо відволік вас. – Вибачився старий, помітивши, що Маргарита здригнулася від несподіванки.
– Дрібниці. – Маргарита постаралася посміхнутися. – Погода, дійсно, чудова.
– У моєму віці я радію і дощовим дням. Але за ось такі сонячні особливо вдячний. Можна вважати це старечою примхою, але хочеться, знаєте, щоб останній мій прожитий день був теплим і яскравим.
– Ви так спокійно говорите про см..ть. – Здивувалася Маргарита.
– Мені 94. – Розсміявся старий. – Та й до того ж, від цього ніхто не застрахований. І хто знає, в якому віці вона прийде за тобою? До см…ті потрібно бути готовим завжди. Шкода, що я сам зрозумів це занадто пізно. Інакше б не відкладав багато речей на потім. Адже, хто знає, може потім і не настане.
Ви, наприклад, що б зробили, якби точно знали, що завтра вас не стане? Хоча, вибачте, лізу зі своїми думками. Поговорити майже ні з ким. Мої сусіди по палаті – страшні зануди, цілими днями тільки скаржаться і зітхають. А чи є сенс витрачати на це час?
За основним корпусом знаходиться хоспіс. Там ми і мешкаємо. І абсолютно ясно, що раз вже ми туди потрапили, то вихід буде тільки один. Цій лаві і парку я б віддав перевагу круїзному лайнеру. Остання подорож. – Старий розсміявся.
– Ви запитаєте, чому ж я все ще тут? Це вже інше питання. У мене немає грошей. Родичі здали мене сюди, квартира вже давно переписана на онука, і навіть пенсію вони тепер отримують за мене.
Але я не ображаюся. Молоді. Напевно, вони вважають, що їм це потрібніше. Вибачте ще раз, я зовсім розговорився. – Схаменувся старий.
– Ні, ні, це нічого. – Маргарита уважно слухала. Між бровами у неї залягла глибока зморшка.
Адже все життя Маргарита жила зовсім не так, як хотіла. І зараз раптом усвідомила це. Свою роботу вона не любила, але там добре платили. Спершу потрібно було виплачувати іпотеку. Потім допомагати дочці з зятем. Через це і трималася.
Чоловіка Маргарита теж давно не любила. Ще десять років тому вона дізналася, що він їй зраджує. Причому з різними жінками і регулярно. Маргарита плакала від образи, але від розриву її зупиняла думка про те, що вона нікому не буде потрібна. Якщо вона не цікава навіть своєму чоловікові, який колись просив її руки, по-лицарськи схиливши коліно.
Адже Маргарита вважала себе хорошою дружиною. Чистота, затишок, перше, друге, третє і компот, ніколи ніяких істерик. Дочку Маргарита любила, з самого народження намагалася дати їй все найкраще, що могла. Балувала. І навіть обмежувала себе в чомусь.
Зараз же дочка дзвонила, тільки коли потрібно було посидіти з онуком або поплакатися, що чоловікові в черговий раз не виплатили премію, а скоро зима/весна/літо/не важливо, а стерпного взуття/куртки/пальто/і т.д. у дочки/зятя/онука/або всіх разом узятих немає.
І Маргарита розуміла ситуацію, співчувала і переказувала гроші, відкладаючи покупку нового взуття/куртки/пальто тощо для себе.
Крім цього, Маргарита потай від усіх відкладала гроші, як то кажуть, на чорний день, пам’ятаючи суворі дев’яності.
– Я подаю на розлучення. – Здивувала вона чоловіка, повернувшись додому. – І на поділ майна. У тебе є можливість зберегти квартиру, виплативши мені мою частку. Мені квартира не потрібна. Я їду. А тобі було б тут добре, звично. – Посміхнулася Маргарита, оглядаючи кімнату.
– Куди? – Перше, що запитав чоловік, перетравлюючи новину.
– Подорожувати. – Просто відповіла Маргарита. – А розлучитися зараз можна без особистої присутності. Подумай пару днів, а я поки що поживу у Люби на дачі. – Продовжувала вона, дістаючи валізу.
– Нічого не розумію. – Сказав чоловік, який дійсно нічого не розумів.
– Треба було зробити це раніше. Ми ще обоє встигнемо побути щасливими. – Відповіла Маргарита, стоячи вже в дверях.
На роботі вона написала заяву на відпустку без збереження зарплати з подальшим звільненням, щоб уникнути відпрацювання. Зняла всі заощадження і сіла вибирати путівки.
– Мамо, ти сьогодні забереш Кирюшку? Ми трохи втомилися, хочемо ввечері сходити в ресторан. – Зателефонувала дочка цього ж дня.
– Ні. – Коротко відповіла Маргарита.
– Еммм, чому? – Дочка не звикла чути такі відповіді від матері.
– У мене свої справи.
– Ти не можеш відкласти їх на інший день? Розумієш, збереться компанія. Ми не можемо не піти. – Жалісливим голосом почала дочка.
– Найміть няню.
– Мамо, ну це ж дорого. – Обурилася дочка.
– На ресторан гроші є, і на няню знайдете. – Маргарита була непохитна.
Пробурмотівши щось, дочка кинула трубку. Маргарита важко зітхнула, але все-таки вирішила, що вчинила правильно.
На дачі у подруги було спокійно і затишно. Осінь стояла сухою і теплою. Вечірнє повітря було просочене ароматами квітів і яблук. Маргарита довго сиділа в підвісному кріслі, по-дитячому підібравши ноги. Вона думала.
Спочатку думала, що вона жахлива егоїстка, якщо поводиться зараз ось так з рідними. Потім знову згадувала старого з лікарняного парку. І казала собі, що все своє життя вона жила для когось, залишилося небагато, хіба вона не може, нарешті, пожити для себе?
У підсумку Маргарита вирішила, що все робить правильно, і посміхнулася сама собі.
Чоловік дзвонив, намагаючись з’ясувати стосунки, але це скоріше було від подиву і для галочки. Маргарита розуміла, що і для нього стосунки давно вичерпали себе, і стояла на своєму. Через три дні він здався і погодився виплатити їй належну частку протягом пари місяців.
Маргарита була задоволена. Ще через два дні вона сиділа в ресторанчику на березі моря. Бажаючих насолодитися оксамитовим сезоном було багато. Маргарита спостерігала за сім’ями, парочками і заради розваги вигадувала історії їхнього життя.
– Добрий вечір. Вибачте, у вас не зайнято? – До столика підійшов чоловік.
– Будь ласка, сідайте. – Маргарита не заперечувала.
– У такий чудовий вечір було б злочином залишитися в номері. Судячи з усього, так вирішили сьогодні всі навколо. Вільних столиків зовсім немає. – Засміявся, виправдовуючись, чоловік.
– І вони праві. Маргарита. – Представилася жінка співрозмовнику. Раніше вона б повелася скромно. А зараз вона вирішила, що вечір, дійсно, гарний, чому б не розбавити самотність спілкуванням.
– Георгій. – Відповів співрозмовник. – Я письменник, і часто саме вечорами мене відвідує натхнення, тому більшу частину прекрасних вечорів я пропустив.
Зараз я навіть радий, що сьогодні думки ніяк не в’яжуться, і я вибрався на свіже повітря. – Додав Георгій, даючи зрозуміти, що зустріч з Маргаритою зробила вечір ще прекраснішим.
– Цікаво. Про що ж ви пишете? – Запитала Маргарита.
– Історії про людей для людей. – Розвів руками письменник.
– Я знаю кілька цікавих історій. Наприклад, бачите цю парочку. – Маргарита вказала на молодих людей, які шепотілися про щось за сусіднім столиком. Вони ніжно трималися за руки і, майже торкаючись лобами, дивилися один одному в очі.
– Знаєте, про що вони шепочуться? – І Маргарита розповіла історію, яку кілька хвилин тому придумала про цю пару.
Молодий чоловік у цій історії став художником початківцем, без гроша в кишені, а дівчина – дочкою олігарха, який, природно, був проти їхніх стосунків. Але закоханих це не зупинило. Кинувши все, дівчина втекла зі своїм коханим.
Сьогодні перший вечір їхнього вільного життя. Дівчина вірить у талант молодого чоловіка. І з запалом переконує його, що все вийде. А він клянеться, що заради неї спуститься навіть у пекло, щоб стати першим, хто написав справжнє обличчя диявола.
– Ви знайомі? – Поцікавився Георгій, поглядаючи на парочку.
– Ні. – Посміхнулася Маргарита. І з веселою невимушеністю запитала. – Це все я щойно придумала, як вважаєте, з мене б вийшов письменник?
– Сюжет в цілому банальний, але актуальний у всі часи. От якби герой, і справді, намалював диявола, спустившись у пекло, прославився, а потім збожеволів, було б інтригуюче. – Георгій включився в гру. – А що ви думаєте про ту компанію? – Він вказав поглядом на столик, за яким сиділи дві жінки і двоє чоловіків. Троє з них жваво базікали, четверта жінка з відсутнім виглядом дивилася на море.
– Ну тут же все ясно… – Маргарита хитро примружившись почала вигадувати нову історію.
*****
– Ритуль, ну як? Подобається? – Георгій схвильовано переводив погляд з Маргарити на невеликий будиночок, оповитий ліанами дикого винограду. – Сад трохи занедбаний, але в цілому непоганий. Як думаєш?
– Тут мило. – Погодилася Маргарита, але Георгій вловив у її голосі смуток.
– Що не так? – Він обійняв Маргариту за плечі.
– Все так, все так. Вибач, я просто втомилася. – Маргарита постаралася посміхнутися.
Минуло майже два місяці з того вечора. Георгій закохався в Маргариту як хлопчисько, по вуха і з першого погляду, як він сам стверджував. Маргарита відчувала взаємні почуття, і це теж її лякало. Але в першу чергу її лякала хвороба, час, що витікав крізь пальці, і те, що Георгію вона нічого не розповіла.
Георгій запропонував залишитися тут, на березі моря.
– Мені писати можна хоч де, а ти залишишся моєю музою. – Він уже уявляв, як щасливо вони будуть жити в затишному будиночку з видом на море.
– Прекрасна ідея. Навчуся доглядати за садом і пекти твої улюблені пироги. – Маргарита ніжно поцілувала Георгія в щоку. Відганяючи страшні думки. «Хай буде, як буде. Нічого не буду розповідати», – вирішила вона.
Вони переїхали в будинок і були щасливі. Вранці пили разом каву біля вікна, ввечері прогулювалися вздовж берега. Щоб не заважати Георгію працювати вдень, Маргарита вирішила придумати собі заняття. І пішла волонтером у благодійний фонд.
Їй подобалося допомагати людям. Так минув ще місяць, потім другий, Маргарита все чекала, що їй ось-ось стане гірше, з’явиться слабкість або біль, але вона, навпаки, почувалася чудово.
Маргарита регулярно дзвонила дочці. Та спочатку поставилася до рішення матері скептично, з нерозумінням і навіть обуренням, але потім пом’якшала. І навіть пообіцяла відправити онука до бабусі на літо.
Чоловік виплатив належні Маргариті гроші і повідомив між справою, що вирішив одружитися вдруге. Маргарита відповіла, що дуже рада за нього. І це було правдою.
– Маргарита Василівна? Це Арсеній Юрійович. – Розбудив Маргариту ранковий дзвінок.
– Слухаю. – Зворушено відповіла Маргарита.
– Маргарита Василівна, мені так шкода, сталася жахлива помилка! – Арсеній Юрійович хвилювався не менше за неї. – У лабораторії все переплутали. Це не ваші аналізи.
– Що ж тоді зі мною було? Адже я дійсно почувалася погано. – Збентежено запитала Маргарита.
– Нічого. Так буває, просто втома, нерви та інше. Мені дуже шкода. – Збентежено відповів лікар.
– А мені зовсім ні. – Маргарита подивилася на ще сплячого Георгія. – Дякую вам. – Маргарита скинула дзвінок і пішла на кухню готувати сніданок. Вона була щаслива.
Спеціально для сайту Stories
