Марія Федорівна сиділа на лавочці, залитій сонцем, і насолоджувалася першими теплими днями. Ну ось і прийшла весна.
Тільки одному Богу було відомо, як Марія Федорівна пережила цю зиму. Пічка в її старенькому будиночку нещадно диміла, а тонкий дах випускав все те тепло, яке вдавалося виробити пічці.
“Ще одну зиму мені не пережити!” – подумала Марія Федорівна і з полегшенням зітхнула. Вона не боялася см…ті. Навпаки, чекала її. «Похоронні» давно були накопичені. Вбрання пошито, а в сараї стояла добротна труна, зроблена Дмитричем, і ним же дбайливо оббита червоним ситцем.
Нічого не тримало Марію Федорівну на цьому світі.
Колись у неї була велика родина – чоловік, Микола Іванович, високий здоровенний чоловік, який працював у колгоспі ковалем, і четверо діточок – три хлопчики і дівчинка.
Жили дружно, допомагали один одному, практично не сварилися. Дітки один за одним виросли і розлетілися хто куди. Старші два сини вступили до військового і потім, за розподілом, вирушили в іншу область.
Середній, пройдисвіт і ледар у школі, виріс і зайнявся цілком успішним бізнесом, який згодом вивіз його за кордон, та там і залишив. Дочка теж не залишилася в рідному колгоспі – втекла до столиці і незабаром вийшла там заміж.
Спочатку діти часто відвідували батьків. Писали листи, а з приходом мобільного зв’язку, стали дзвонити. Один за одним пішли онуки. Марія Федорівна періодично збирала стару пошарпану валізку і вирушала до когось із дітей нянькою.
Поступово і онуки виросли з бабусиної опіки. Все рідше Марію Федорівну стали кликати, все рідше стали дзвінки. А вже про те, щоб приїхати в гості, діти і думати забули – не до цього стало. Робота, сім’я, свої дорослі діти.
Приводом для приїзду в рідний дім стала см..ь батька – Миколи Івановича. Здавалося, такий великий, повний здоров’я чоловік проживе до ста років. Але на ділі виявилося інакше.
Проводивши батька в останній шлях, діти роз’їхалися. Перший час після похорону дзвонили матері, але поступово дзвінки зникли.
Марія Федорівна намагалася дзвонити сама, але швидко відчула, що дітям до неї, і перестала. Так і жила останні десять років. Раз на рік хтось із дітей згадував про неї і дзвонив, і тоді жінка тиждень ходила і сама собі посміхалася.
Одного разу Марія Федорівна також сиділа на лавочці і думала про своє.
-Вітаю, тітонько Маріє! – за парканом стояв молодий хлопець і радісно посміхався. – Не пам’ятаєте мене?
Марія Федорівна примружилася:
-Колька! Ти чи що?
-Саме він, тітонько Маріє! – зрадів хлопець і увійшов у двір.
Колька був сином сусідів, які без пляшки і дня не могли прожити. Скільки Марія Федорівна його пам’ятала – він завжди був брудною, вічно голодною дитиною.
З жалю жінка його підгодовувала, віддавала одяг, що залишився від дітей, і пускала до себе переночувати, коли його батьки влаштовували дуже гучні гулянки.
В одну з таких гулянок і сталося нещастя. Після похорону батьків, Кольку забрали і відвезли, і з тих пір Марія Федорівна його не бачила і дуже сумувала за ним.
-Де ж ти був стільки часу? – зраділа жінка.
-Спочатку в дитбудинку, потім в армії, а потім навчався. Ось, повернувся на малу Батьківщину. Буду рідний колгосп піднімати!
-Що вже там піднімати залишилося? – махнула рукою Марія Федорівна. – Все розкрали і продали. Так, займається дехто приватно.
-Нічого! Не пропаду!
І почалося у Марії Федорівни інше життя. Коля влаштувався до Івановича – найбільшого фермера в їхньому колишньому колгоспі. У вільний час підлатав свій старенький будиночок, що залишився йому після батьків, та й Марію Федорівну не забував – допомагав по господарству.
Повеселішала Марія Федорівна. Не інакше, як «синок» Кольку і не називала. Так вони прожили три роки.
-Я їду, тітонько Маріє, – ніби вибачаючись, сказав одного разу хлопець, – Іванович зовсім зазнався. Роботи вимагає як від рабів, а грошей платити не хоче. Поїду на заробітки. Ти вже не ображайся!
-Ну що ти, Коленька, які образи? Риба шукає де глибше, а людина – де краще. Їдь з Богом!
Знову Марія Федорівна залишилася одна.
Іноді від самотності хотілося вовком вити або руки на себе накласти, але Марія Федорівна стримувала себе від подібних думок.
Вити було не пристойно. Що сусіди про неї подумають? А руки накладати на себе – великий гріх! Так і коротала Марія Федорівна дні в очікуванні своєї сме…і. Але та не поспішала до неї навідуватися.
*****
-Вітаю, тітонько Маріє! – пролунав знайомий голос. Марія Федорівна перевела погляд на паркан і побачила знайоме обличчя.
-Колька! Невже це ти?
-Я, тітонько Маріє! – високий, добре одягнений молодий чоловік увійшов у двір до старенької. – Ось, повернувся! Назавжди!
-Ой! Яка радість! – заметушилася Марія Федорівна. – Проходь, проходь, Коленька! Я зараз чайник поставлю! Миттю!
-Чайник – це добре! – посміхнувся Микола. – А я зараз тільки додому сходжу. Не знав, що тебе застану, гостинці не взяв!
Через пів години щаслива Марія Федорівна і не менш щасливий Микола сиділи за столом, пили чай з красивих старовинних кухлів і не могли наговоритися.
-Я вже на той світ зібралася, Коленька, – змахнула сльозу Марія Федорівна.
– Навіть не думай! – жартома погрозив пальцем молодий чоловік. – Я приїхав – зараз ми з тобою, тітонько Маріє, заживемо! Всім на заздрість! Я грошей заробив, зараз своє господарство буду розвивати! Так що ніколи!
-Гей! Господарі! Є хто-небудь вдома? – дзвінкий дівочий голосок порушив їхню ідилію. Марія Федорівна виглянула у вікно і побачила у дворі дівчину в коротенькому пальто і черевичках на високих підборах.
-Ви до кого? – Марія Федорівна разом з Миколою вийшли на ґанок і дивилися на гостю.
-Я до Марії Федорівни! Я онука, вірніше, правнучка її. Я онука Олексія – старшого сина Марії Федорівни.
Жінка з хлопцем переглянулися.
-Я дзвонила вам, але телефон відключений! Тому вирішила їхати так, на удачу!
-Ну заходь! – розгублено запросила Марія Федорівна, а Микола підскочив до дівчини і взяв її валізу.
Марія Федорівна і Коля дивилися на Варю, яка із задоволенням уплітала підставлене їй частування і розповідала про себе.
-Не люблю я місто. У селі хочу жити! А батьки не розуміють. Дідусь Льоша запропонував у вас пожити пару місяців. Каже, що поживу в селі – і назавжди охота пройде в нього повертатися! Він дзвонив вам. І батько дзвонив. І я. Та тільки не могли додзвонитися.
Ви вже вибачте! Я не буду вам заважати! І дармоїдом не буду! У мене є гроші! А ще вам тато і дідусь гостинці передали! Я поживу до сесії – я заочно вчуся – і поїду!
-Та живи скільки хочеш! – нарешті прийшла до тями Марія Федорівна. – Мені тільки в радість!
Минув місяць. Марія Федорівна сиділа на лавочці і спостерігала, як Варвара вправно справляється з городом. І не скажеш, що міська!
За допомогою Миколи Варя заново переорала давно занедбаний город, розбила його на грядки, спорудила теплицю, накупила розсади у сусідів і з задоволенням взялася за городництво.
Микола теж не сидів без діла. На зароблені гроші він почав будівництво сучасної ферми. Також він найняв робітників, щоб підлатали дах Марії Федорівні і замість печі встановили індивідуальне опалення.
Марія Федорівна ожила. З її обличчя не сходила посмішка. Вона знову була не одна. Лише іноді тінь смутку налітала на її обличчя, коли вона згадувала, що Варя ось-ось поїде. Вона дуже прив’язалася до правнучки. Але час летів і Варвара зібралася в місто.
-Як же я, Варенька, тут одна з городом впораюся? – зітхала Марія Федорівна, складаючи в пакетик пиріжки правнучці на дорогу.
-Так ти, бабусю, тільки воду не забувай в бочку накачувати. Город-то Коля поллє! А я вже приїду і пропололю, і упораюся з усім, що без мене тут погано себе поводитиме! – посміхнулася Варя.
-Так ти повернешся? – зраділа Марія Федорівна.
-Звичайно! Не можу я звідси назавжди поїхати! Полюбила я тебе, бабусю, всім серцем. Та й Коля мені пропозицію зробив! Восени весілля! Куди я без чоловіка? А він у мене – сільська людина!
Через рік Марія Федорівна грілася на сонечку і качала візочок зі сплячим праправнуком. Варя з Миколою були на фермі. Спільними зусиллями ферма процвітала і допомагала процвітати всьому колишньому колгоспу.
-Гей! Маріє! – за парканом стояла сусідка Лідка. – Кажуть, у тебе тру на безгосподарна в сарайчику завалялася! Не продаси? А то у мене бабуся пішла з життя, а Дмитрич вживає по-чорному. Продай, га?
Марія Федорівна подивилася на праправнука, який солодко спав, і промовила:
-Забирай! Мені ще не час! Мені дітям допомагати треба!
Спеціально для сайту Stories
