– Дзвони дітям, другий день з ліжка тебе стягую, а у мене радикуліт, так, Маріє, не піде.
– Відлежуся я, Софіє, і встану, ти потерпи трохи, подай мені настоянку, ногу і руку розтерти.
Марія Іванівна лежала на своєму панцирному ліжку, що стояло біля стіни, і всіляко показувала сусідці, що сил в неї хоч відбавляй, просто спину щось прихопило.
Але Софія Андріївна все розуміла, здогадувалася. Спину вічно прихоплювало і у неї після городніх справ, але тут було щось інше.
– Маріє…, я серйозно, не затягуй з лікарями. Минулого року твого Степана не стало, теж відмахувався, дурниця.
Марія Іванівна відвернула голову до стіни, щоб приховати сльози. Минулої весни не стало її гаряче коханого чоловіка, Степана, і Марія, немов заводна іграшка, що втратила ґвинтик, почала розсипатися на частини. Тіло, немов відкидало новину і давало збої із завидною регулярністю.
Дітей турбувати не хотілося. У них справи, своє життя, хвора мати не до місця і не до часу.
Молодший синок – поїхав на заробітки за кордон. Там і залишився, працював в якійсь великій компанії. Останній раз Гришу бачила мати п’ять років тому . Дзвонив рідко. Батьки розуміли…
Середній, Сева, жив в Одесі, теж далеко від батьків. Будував бізнес, крутився, у свої п’ятдесят на ювілей обіцяв відвідати батьків, але приїхав тільки на похорон до батька.
Зі старшою дочкою Тетяною два роки тому сталася біда – нещасний випадок, в ожеледь впала зі сходів. Довго не могла ходити, перенесла кілька операцій. Відновлення йшло повільно, але йшло.
Дзвонити дітям, у яких і своїх турбот багато, через хворобу Марія не хотіла. Але сусідка наполягала і переконливо хмурилася.
– Приїхати не можуть, то хоч поговори з ними, – не переставала Софія.
Їй дзвонити було нікому. Єдиний син безпробудно прикладався до чарки, тинявся по селу і жив у всіх жінок, що його приймали, по черзі.
Софія подала Марії настоянку і сіла поруч на стілець.
– Як швидко ми з тобою, Маріє, життя прожили, скоро вже і вісімдесят, – втомлено кинувши руки на коліна, журилася сусідка.
– Добре ми жили, і ще проживемо, ти чого?
– Чого-чого. Наш час наближається. А ми не хочемо цього помічати…
– Софіє, а ти відпочивай більше, давай, підіймай мене, допоможи.
Сусідка допомогла Марії сісти на ліжко і пішла.
Марія Іванівна ще довго сиділа, збиралася з силами, дивилася на телефон, що лежав на тумбочці біля ліжка, але брати його не поспішала.
Софія знайшла Марію наступного дня, лежачу на підлозі, зі скривленою лівою частиною обличчя і неприродно скорченою лівою рукою. Сусідка довго бігала поруч, потім здогадалася викликати швидку.
– Вдома я все помила вчора, хто знає, що може статися, – Софія дивилася на сусідку, яка повернулася з лікарні, з явною жалістю. – Тепер точно потрібно дзвонити дітям, Маріє, я одна не впораюся.
Мова у Марії Іванівни майже не постраждала, але вона говорила так, ніби довго згадувала слова, тягнула їх.
Першим мати зателефонувала Севі. Трубку взяла його дружина, Ольга. Вона довго слухала свекруху, не перебиваючи, потім сухо сказала: «Я передам» і повісила трубку.
Молодшого сина мати застала на якійсь важливій зустрічі. Той відповів відразу, довго журився про здоров’я Марії Іванівни і повідомив, що надішле грошей на доглядальницю і готовий оплачувати Софії Андріївні догляд.
Про приїзд промовчав, тільки додав, що дружина з дітьми у відпустці на морі, і квитки назад вже куплені, обміняти не можна.
Марія Іванівна віддала телефон Софії і повернула голову до стіни.
– Маріє, ну раз так, удвох будемо. Ми і раніше з тобою все разом робили і зараз будемо. Медсестру, правда, найняти треба буде або виписати безкоштовно, дізнаюся.
Софія Андріївна намагалася говорити бадьоро і бути небайдужою, немов вони з Марією зібралися варити сто літрів варення, а не боротися з хворобою, але відвернувшись від сусідки, сама не стрималася, заплакала.
На тиждень зарядили дощі. За вікном і в кімнаті було похмуро, душно і волого.
Софія часто заглядала, не давала своїй підопічній нудьгувати і тужити. Принесла м’ячик з колючками і веліла катати його по руці.
Марія протестувала, вимагала залишити її в спокої і дати спокійно дожити свої дні.
У п’ятницю, після обіду, у двері наполегливо постукали. Софія і медсестра знали, що відкрито і не витрачали на умовності час. Це був хтось чужий.
Марія Іванівна, як могла, промовила:
– Увійдіть.
– Де моя улюблена теща? – дзвінко пролунало з-за дверей, що відчинялися.
– Колечка! – простягнула праву руку Марія Іванівна.
– Лежіть, лежіть. Ну що тут у вас? Та-а-ак! – чоловік озирнувся, помив руки, поставив стілець ближче до тещі і сів поруч.
– Не все погано. Я думав гірше…
– Ти один, Коля? – не витримала жінка.
– Так. Марія Іванівна, один.
– А як же Тетяна?
– З нею хлопчики і дві подруги. Вони впораються.
Марія Іванівна не розуміла, що відбувається. Тані вона не дзвонила, про те, що з нею сталося, не повідомляла. Мати телефонувала їй пару раз на місяць, як і іншим дітям, але говорила, що все добре.
– Григорій вчора подзвонив, – немов випереджаючи питання, почав Микола, – питав, чи будемо ми скидатися на доглядальницю.
Марія Іванівна заплакала.
– Ну-ну. Я ж приїхав не сльози витирати. У мене досвіду ого-го скільки з Тетяною тепер.
Чоловік не покинув дочку, коли сталося нещастя. Чітко розподілив обов’язки між уже дорослими синами. Всі стали жити за жорстким графіком і знали, хто за що відповідає. Так виявилося набагато легше.
– Я на п’ять днів приїхав, оглянуся, зрозумію, в якому ви стані, а далі буде видно.
І полетіли дні. У Миколи все виходило граючи. Такий солідний, з сивиною чоловік і доглядальниця. Він більше схожий на лікаря, йому б білий халат… Сам вже дідусь.
Три дні жінка не відводила очей від Колі, для неї він був і залишався Колею, яким вона його вперше побачила з Тетянкою. Такий же впевнений у всіх своїх діях, справжній чоловік.
Спочатку Марія Іванівна дуже соромилася зятя, але він всього один раз пояснив, що допомога не знає статі, і тоді все налагодилося.
Жінка просто закривала очі, коли Микола обслуговував її. Але руки у нього були теплі і рідні, не те що у доглядальниці, яка приходила. Марія Іванівна йому довіряла.
– Так. З Танею я вже розмовляв. До кінця літа ми з нею поживемо у вас, а восени переїдемо до нас. Там я вже домовився з реабілітаційним центром, документи подав, нас приймуть…
Марія Іванівна боялася найстрашнішого – самотності. Зараз вона слухала, що говорив їй зять, і раділа.
Раділа не тому, що потрапить до санаторію або буде краще себе почувати і поправить здоров’я, вона була щаслива від того, що є у неї кому подбати.
Спеціально для сайту Stories
