Щастя своє знайшла Марія тільки у п’ятдесят років.
І знайшла вона його в гостях у Віри, яка все життя була їй справжньою подругою і допомагала у тяжкі часи.
А тут навіть свого родича вмовила, щоб він познайомився з Марією.
Марія зовсім не знала про нього.
А Віра давно хотіла влаштувати долю Марії й Матвія – така вона була по натурі доброзичлива.
Із подругою Марії у житті пощастило. Про це вона завжди пам’ятала й поважала Віру…
…Деякі знайомі Марії до неї ставилися неоднозначно, хто з осудом, а хтось нормально.Ті, хто знали про її життя, вони не осуджували, навіть навпаки. Чоловік Матвій її дуже кохав, жалів і дбав про неї.
Син Марії вже був одружений і своє дитя є. Живе він далеко, працює. Все в нього добре.
Матері Марії не стало в будинку для літніх людей. Не Марія її туди відправила.
Багато хто звичайно осуджував доньку. З одного боку вони мають рацію, не можна кидати матір напризволяще, якою б вона не була.
А з іншого боку, не можна судити людину, не дізнавшись її долю, її життя. Марія намагалася вибачити свою матір, але не змогла…
…Свою доньку Марію мати ніколи не любила і не виховувала.У молодості вона була дівчиною легковажною і, як кажуть, принесла доньку «у подолі».
Хлопець її залишив і одразу після народження дитини вона залишила доньку своїй матері Олені і кудись зникла.
– Ось тобі онучка, що хочеш роби з нею, а мені вона не потрібна, – сказала вона Олені і шукай вітра в полі.
Так і росла Марія у бабусі з дідусем. Бабуся теж не дуже була з нею ласкава.Сварилася часто, якщо щось не так. Казала допомагати по господарству з ранніх років, але бабусі не подобалося все, що робила онука.
Дід не брав участі у вихованні Марії, постійно гульбанив і були в нього зранку інші проблеми – де і як освіжити голову…
Якось Марія не догледіла і їхнє поросятко втекло з подвірʼя, довелося бігати шукати його.
Олена так і сказала онучці:
– Марійко, не знайдеш, пошкодуєш.
Марія обійшла всі три вулиці, бігала весь день, дуже втомилася, але так і не знайшла порося.
Прийшла додому і одразу заснула. Наступного дня його знайшли за селом у болоті, не зміг вибратися… Бабуся дуже сварилася.
– Одні неприємності від тебе! – казала вона. – Треба було віддати тебе комусь. Коли виростеш, будеш така сама, як твоя мати. Усі біди від тебе!
Ці слова Марія запам’ятала на все життя, їй на той час було дванадцять років.
Марія не знала і не розуміла, в чому її вина, які біди від неї. Але прикро було дуже. Мати її так жодного разу й не приїхала.
Часто вечорами, накрившись ковдрою з головою, Марія плакала, але бабуся не звертала уваги і ніколи не цікавилася, про що думала онука.
А невдовзі не стало дідуся, і навіть у цьому Марія була винна, так сказала бабуся:
– Всі біди від тебе!
Це був її улюблений вислів.
Марія мріяла і чекала, коли вже виросте і поїде з села. І закінчивши одинадцятий клас зібралася в райцентр, що за двадцять кілометрів від села.
Бабуся була рада, що онука їде:
– Давай їдь, а то годую тебе, набридла ти.
Влаштувалася Марія на завод, їй одразу ж виділили крихітну кімнату в гуртожитку.
Але вона мала стільки радості – хоч маленький, але свій куточок!
Поруч у сусідній кімнаті жила Віра, теж працювала на заводі, трохи старша за Марію.
Вірі вона збрехала про своїх батьків, сказала, що не стало їх ще в дитинстві, хоча в принципі по суті так і було.Просто не сказала, що її покинула мати, чомусь було соромно.
Віра допомагала їй у всьому:
– Ось тобі мої речі, хоч і не нові, але я вже їх не ношу, погладшала, тріщать на мені по швах. А на тобі нормально будуть.
– Вірочко, дякую, як мені пощастило з сусідкою, – дякувала Марія їй і раділа зі сльозами на очах.
Віра навіть дала трохи грошей до першої зарплати.
Коли Марія отримала першу зарплату, одразу повернула борг подрузі. Дещо купила собі. З другої зарплати поїхала все-таки до бабусі в село, купила деякі гостинці.
Олена начебто навіть зраділа онучці, побачивши її одягненою по-міському і з гостинцями. І сказала:
– Ти Марійко, мабуть, не підеш по стопах своєї матері. Напевно, голова у тебе є і на місці вона. Бачу, що не гуляла. Одягнулася і мені гостинці привезла. А твоя мати так і не з’являлася, не знаю й де вона. Але хтось мені сказав, що гуляє вона, десь її бачили брудну…
Марія поїхала від бабусі без жодного жалю, зустріла і провела Олена її все-таки не ласкаво, навіть не обійняла, просто сказала:
– Ну, давай. Приїдеш ще, чи ні – твоя справа.
– До побачення, бабусю. Не знаю, коли приїду…
Їй не хотілося більше сюди повертатися, тут нічого не змінилося…
…Незабаром на заводі Марія познайомилась з Олексієм і вийшла за нього заміж. Про батьків йому теж збрехала. Тому на весіллі нікого не було з її боку,окрім подруги.
Якось соромно було зізнатися, що мати покинула її, а батька свого вона навіть не знала. Щоправда, вона переживала, а раптом обман розкриється, і чоловік її покине. Жили вони у його батьків.
…Коли синові виповнилося два роки, Олексій таки дізнався, що Марія обманула його.
З села до Марії приїхав Михайло, сусід бабусі. Він теж влаштувався завод у той самий цех, де працював чоловік Марії.Від нього потім і дізнався чоловік, із якої родини Марія.
Увечері він прийшов після роботи додому, і заявив їй:
– Сімейне життя почала з брехні. Я злюся не від того, що в тебе такі батьки, а за те, що ти обманула мене і моїх батьків! Ти обманула один раз, значить будеш брехати все життя. Геть із нашого будинку!
Батьки його за Марію не заступилися, промовчали. Вона зібрала речі й пішла з сином до Віри.
Віра ще не була заміжня, але вже зустрічалася зі своїм майбутнім чоловіком.
Прихистила подруга Марію з дитиною спочатку у себе. Потім з її ж допомогою вдалося отримати кімнату в сімейному гуртожитку.
Віра постійно допомагала. І колеги по роботі приносили їй одяг для дитини, потім син пішов у садок. Олексій зник з її життя назавжди.
Добре хоч Віра наполягла, щоб Марія подала на аліменти на колишнього чоловіка.
– Не хвилюйся, подруго. Олексій виявився не тією людиною, яка тобі потрібна. Ну не зараз, то потім все одно б до чогось причепився. Значить, не любив він тебе і сина. Не шкодуй про нього. Буде ще в тебе в житті щастя, – заспокоювала Віра подругу.
Марія працювала, намагалася заощаджувати, відкладала хоч і невеликі гроші. Потрібно було виховувати сина.
А потім було щастя! Їй від заводу дали однокімнатну квартиру. Наголосили на її старанні та відповідальності на роботі.
Це був один із найрадісніших моментів у її житті.
Марія навіть відчула, що в її життя поступово приходила заспокоєння та вдача. Поруч подруга Віра, яка у всьому допомагала, на роботі Марію поважали, колеги також допомагали.Син навчався у школі і ріс слухняним, ніколи не засмучував матір.
…Минув час. Той самий Михайло повідомив їй, що в селі не стало її бабусі.
Марія поїхала на поминки, а найголовніше зустріла там матір, яку вперше від дня народження побачила.
Вже якийсь час жила вона в будинку матері, куди притягла й батька Марії.
Марія стояла мила посуд і тут до неї нарешті підійшла мама:
– Нічого собі, гарна дівка яка в нас! Дивись, це Марійка – дочка твоя! – говорила вона неохайному мужику, який стояв поруч із нею.
Той дивився на доньку байдуже – вона його зовсім не цікавила.
– Кажуть, ти добре влаштувалася у місті. Тож тепер послухай мене…
Мати Марії підійшла ближче і зашепотіла їй на вухо:
– Давай візьми нас жити до себе, а то тут у селі сама розумієш, пічку гріти треба, дрова потрібні. Зарплату ти отримуєш, ти донька і зобов’язана нас доглядати…
Марія слухала і не вірила своїм вухам.
– Якщо я тобі дочка, то чому ти мене покинула? Ти думаєш, у мене було хороше життя, дитинство думаєш щасливе було в мене? Не жила я добре і допомоги від мене не чекайте! Обоє!
Мати сварилася на Марію, галасувала. Виїжджала Марія з села знову з важким серцем та образою.
Вона аж ніяк не очікувала зустрітися з матір’ю, та ще й отримати від неї такий негатив.
Через деякий мати повідомила , що не стало її батька.Але Марія не поїхала в село.
Мати її залишилася одна в селі у бабусиному будинку. Згодом вона злягла, сусіди викликали «швидку» та відвезли її до лікарні.
У лікарні трохи підлікували, але рухалась вона важко.З лікарні її направили в будинок для людей похилого віку.
Сусіди написали листа Марії, Михайло передав їй. Вони писали осудливо, що кидати матір не можна, треба про неї дбати і забрати до себе.
Прочитавши листа, Марія показала його Вірі.
– Ось написали мені сусіди із села. Осуджують мене.
– Знаєш, Маріє, це звичайно твоя справа… А батьки про дітей не повинні дбати?! Жінка, яка не виявляла до тебе жодного піклування, покинула з перших днів, не виявляла жодних почуттів, вона не може бути матір’ю! Це моя думка, – сказала Віра.
– Дякую, Вірочко, хоч ти не осуджуєш мене. Скільки смутку я відчула на собі через сирітство. Була сиротою за живих батьків… Вона мені не мати, а чужа жінка. Ну що робити, осуджувати усі можуть. Вони нічого не знають про моє життя.
Мати Марії в будинку для літніх людей прожила не дуже довго.Проводити в останній шлях все ж таки приїхала.
Впіймала себе на думці, що це все ж таки чужа людина. Було трохи шкода її, але сліз не було… Зовсім…
