Я не вірю в існування жінок, які не хочуть виходити заміж. Хочуть. Усі хочуть, чоловіки!
Просто деякі, наймудріші, підлесливо лукавлять і підіграють вам. Кажуть те, що ви хочете почути, щоб ви любили й цінували їх ще сильніше.
Іноді вони й самі починають вірити в те, чого не хочуть. Умовляють себе. Мовляв, зараз модно не хотіти — і я не хочу.
Але всі маленькі дівчатка-принцеси мріють вирости, одягти білу сукню з фатою і сказати «Так» найкращому чоловікові на світі. Це така правильна, добротна дівоча мрія, яку дорослі дівчата заганяють у глибини підсвідомості, щоб догодити чоловічому егоїстично-раціональному погляду на життя.
Мовляв, ну навіщо вкладати купу грошей у штамп, що не приносить жодної вигоди?
…На похоронах Павла його мама сказала Марії щось неприємне.
«Ти хто така?» — запитала мама Павла.
Марія — це дружина Павла. Вони жили разом майже 8 років, просто не були одружені. У них був спільний син, спільний дім і спільне ліжко. Не було спільного штампа.
Одного разу Павло, молодий (42), здоровий (він бігає), успішний (свій бізнес) чоловік поцілував дружину і вранці поїхав на роботу. Через годину у нього відірвався тромб, і Павло пішов з життя. Миттєво. За кермом. Слава Богу, більше ніхто не постраждав, він в’їхав у стовп.
Марія про все дізналася лише ввечері. Коли він вчасно не прийшов додому.
З лікарні, куди відвезли Павла, зателефонували мамі Павла. За документами Павло не одружений, у телефоні є Марія, але хто така ця Марія?
Марія заколисувала на руках дворічного Матвія Павловича, який зовсім недавно навчився говорити «тато», і страждала. Вона втратила кохану людину, втратила своє заплановане завтра, втратила захищеність і надійне плече. Як жити тепер? Безробітна мати-одиначка…
Марія за два тижні схудла на 8 кілограмів. По кілограму за кожен прожитий разом рік. Марія давно мріяла схуднути після по..гів, а Павло завжди любив виконувати її мрії. І ось. Навіть після відходу…
Матвія вони зачали у Венеції. Венеція — була мрією Марії, яку Павло з радістю виконав. Я жартувала, що у них був медовий місяць і весільна подорож, а весілля — не було. Пропонувала свої послуги як ведуча.
— Я для вас безкоштовно відпрацюю, — вмовляла я, сміючись. – Ну, за їжу. За салат «Цезар». І щось гаряче. Обов’язково гаряче…
– Олю, ну ми справді не розуміємо, кому потрібні ці пережитки, — сміявся у відповідь Павло. Марія не сміялася.
Мовчала. Вона була хорошою дружиною. Цивільною. Підтримувала чоловіка.
Тема згасала сама собою, бо ніхто не підкидав у неї дров.
…Марія, розбита горем, дзвонила свекрусі й питала, коли й о котрій їй приїхати до мо.гу, щоб попрощатися.
– Ти хто така? — холодно запитувала мама Павла. Відсутність штампа і наявність горя дали їй право так сказати. Вона всі 8 років не любила Марію. Так буває, коли мама дуже любить сина і вважає будь-який його вибір недостойним.
– Я — дружина, — Марія хрипіла в трубку.
– Покажи штамп, — свекруха безжально продовжувала.
– Я мама вашого онука… — нагадувала Марія.
– Матвій ще малюк, йому не потрібні ці емоції…
– Матвій повинен попрощатися з татом…
– Не повинен. Я вважаю, що це зайве. Травмувати дитину немає сенсу.
Мама Павла показала, хто тут головний. Вона. Вона вирішує, де буде похований Павло, і що краще для його сина. А Марія— ніхто.
Марія ридає у мене на плечі. Ця соціальна несправедливість душ.ть її, і навіть трохи відсуває на другий план саму трагедію.
– І все через цей клятий штамп, Оля? – запитує вона і повертає до мене своє опухле від сліз обличчя.
– Тихіше, Маріє, Матвія розбудиш…
– Ні, ти мені скажи…
Я йду на кухню заварити Марії заспокійливий чай. Я теж не потрапила на похорон друга. Тому що я — насамперед подруга Марії, а Марія— ніхто.
Але Марія дізналася від друзів час прощання і прийшла до мо.гу.
Марія увійшла до зали очікування і побачила… всіх. Усіх родичів і друзів. Вони стояли навколо ридаючої мами Павла щільним кільцем підтримки.
Марія зупинилася, не знаючи, що робити. Прощання з Павлом відбудеться через 10 хвилин. Марія сіла навпроти скупчення родичів.
До неї підійшла тітка Юля, у якої вони з Павлом часто гостювали, дядько Гриша, якому Павло, власник автосервісу, завжди безкоштовно лагодив машину, і Валерка, найкращий друг Павла. Всі обняли Марію і… повернулися до мами.
Нарешті, їм повідомили , що можна пройти до зали для прощання. Марія встала і теж рушила до зали.
І ось тут мама Павла голосно запитала:
– Ти хто така?
– Тітко Ніно, ну не треба, – сказав Валера. – Ну зараз не час…
– І справді, Ніно, не треба… – підтримала тітка Юля.
– А хто вона така? – грізно запитала мама Павла у родичів.
– Я — дружина, — тихо нагадала Маша. У неї не було сил на боротьбу. Вона просто хотіла востаннє поцілувати людину, яку цілувала 8 років.
– Мій син не одружений, — просичала мама Павла.
Перед Марією зачинилися двері, за якими був її Павло. Марія сіла. На підлогу. Просто пригнічена горем. Через п’ять хвилин із дверей вискочив Валерка, підхопив її під руки і все-таки затягнув у зал.
Марія попрощалася з Павлом. Вона не впізнала його. Коли машина врізалася в стовп, обличчя Павла сильно постраждало. І йому нагримували нове. Чуже. Марія поцілувала чужого, холодного чоловіка в чоло і вийшла із зали.
Марія розповідає мені цю історію вже вдесяте. Я розумію, що так вона, слово за словом, краплиною за краплиною, виганяє біль. Тому я слухаю. Мовчки.
– Чому ти його не дотиснула, Олю? – Марія з’явилася за спиною так несподівано, що я здригнулася.
– Кого?
– Павла.
– Маріє, про що ти?
– Ти завжди приставала до нього, чому він не одружується зі мною. Жартома, для приколу, але тиснула. А він тільки посміхався.
– Маріє, а чому ти мовчала? Чому давала йому можливість думати, що не хочеш за нього заміж? Чому серед усіх виконаних ним твоїх мрій не було найзаповітнішої, найголовнішої?
– Він не хотів. Не вважав за потрібне. А я хотіла, щоб він сам захотів!
– Яка дурість! Маріє, він у тебе рибалка. Його найкращий відпочинок — вудка і озеро. Але він об’їздив з тобою всі готелі всіх курортів. Тому що цього хотіла ти! Йому твоя Венеція жодного разу не здалася. Він її не хотів! А ти — хотіла. І його щастя — бачити, що ти щаслива, виконувати твої мрії. Він кохав тебе.
– Ось. Ось у цьому й справа. Кохав. А одружуватися не хотів.
Я мовчу.
– Знаєш, чотири роки тому ми сильно посварилися вночі, і він пішов, грюкнувши дверима. А я залишилася вдома, сиділа, обіймаючи подушку, і думала про те, що… адже він має повне право не повертатися. Він вільний чоловік. Нічий. Красивий. Високий.
Його тут же підберуть. Що його тут тримає? Я? У мене все як у всіх. І я поклялася собі, що якщо він повернеться, я не буду йому перечити. Буду жити і любити. І в рот дивитися. Бо коли він щасливий, то й я щаслива.
– Ви, друзі, у вашому змаганні, хто кого зробить щасливішим, втратили навички спілкування, – серджуся я. – Ось, пий чай. Я піду перевірю Матюшу…
Я сиджу біля ліжка Матвія, який розпластався зірочкою, виліз з-під ковдри і спить у позі летячого супермена. Він дуже схожий на Павла. Копія. Ось він, Павло, тільки маленький….
І ось що я думаю, друзі, про ваші цивільні та нецивільні шлюби.
Це, звичайно, ваша справа — одружуватися чи ні. І все частіше чоловіки, якісні, хороші, порядні, вирішують не ставити штамп. Знижують цінність інституту шлюбу.
– Мені це не потрібно, – кажуть чоловіки.
– Це пережиток, – кажуть чоловіки.
– Це ж просто штамп, – кажуть чоловіки.
– Так-так, – підтакують їм жінки. На яких вони не одружуються. Мовчать. Підтакують.
Ну, щоб не мучити собі голову. Бо інакше він може просто взяти й піти. Назавжди. Вночі. У свою свободу. І жодних зобов’язань. Лише спільне минуле, але його до справи не прив’яжеш.
Але шлюб, друзі, — це ніби публічно закріпити свій вибір. Сказати суспільству, яке крутиться навколо тебе, живе в сусідній квартирі, працює в сусідньому кабінеті, їде поруч із тобою в маршрутці, стоїть у черзі до лікаря, мовляв, друзі, я шукав-шукав, але кращої за цю жінку — не знайшов. Я обираю її.
Шлюб — це коли ти натішився свободою і піднімаєшся на нову висоту — відповідальність. Це теж весела гра. Такий собі квест для дорослих. Ти, чоловіче, глава сім’ї. Ось штамп. Ось свідоцтво про шлюб.
У суспільства є правила. Наприклад, вибрав — одружуйся. Або ось… проїзд на електричці коштує 50 гривень. У тебе є ця п’ятдесятка, але ти думаєш: навіщо платити, якщо можна не платити? Можеш проїхати все життя безкоштовно. І ще посміятися над тими дурнями, хто заплатив за проїзд.
А може, й не пощастить. І контролери висадять тебе з поїзда. І штраф здеруть. Розумієш? Життя може здерти такий штраф, що ти схуднеш від стресу на 8 кілограмів за 2 тижні …
Так що, можете закидати мене прикладами щасливих неодружених сімей, але я не вірю в існування жінки, яка не хоче вийти заміж. Просто до цих ваших зразкових сімей ще не прийшли контролери…
Чоловіки, одружуйтеся з жінками, яких любите. Одружуйтеся і кохайте їх законно. І в горі, і в радості. У хворобі та здоров’ї…
