Матвіївна кілька хвилин поговорила з онуком, а потім він відключився. Весь вечір у неї з голови не виходила розмова з Артемом. Лягла спати і ніяк не могла заснути. Стали їй ввижатися ряди сірих солдатських казарм, серед яких стояли дерев’яні лавки.
На лавах тісно сиділи обриті наголо новобранці та їхні близькі. Рідня годувала хлопчаків смачною домашньою їжею, і всі вони дружно сміялися, перемовлялися і тільки її Артемко самотньо підмітав осторонь доріжки і не було кому приїхати і підтримати його та побалувати домашніми пиріжками…
У Матвіївни аж сльози виступили на очах від такого сумного видовища. Вона дістала з скрині старий рюкзак чоловіка, склала в нього теплі вовняні шкарпетки, які хотіла відправити онуку посилкою. Вранці насамперед побігла до сусідки Надьки.
Донька її – Ксенька, навчалася у восьмому класі і ще минулого разу сказала, що знайшла в комп’ютері якусь сторінку, де написано про частину, де тепер служить Артемко і про те, що там написано, що їм у посилках можна посилати.
Ксенька підозріло зарум’янилася, коли Матвіївна повідомила сусідів, що особисто поїде та відвідає онука. І одразу кинулася до комп’ютера, щоб виписати Матвіївні список продуктів та речей. Потім, відпросившись у матері, швидко зібралася і пішла разом із Матвіївною.
Вони дочекалися рейсового автобуса і поїхали до райцентру, де Матвіївна зайшла до банку і зняла з книжки гробові гроші, вирішивши, що радість і посмішка онука дорожчі за гроші. “Якщо – сусіди поховають, не обідніють”, – подумала вона, в душі сподіваючись у майбутньому побавити правнуків.
У місцевому магазині вона купила: дві банки згущеного молока, печиво, кілограм карамельок і безліч інших смаколиків. Там же, у райцентрі, навантажені пакетами, вони доїхали іншим автобусом до залізничного вокзалу.
Нарікавши трохи, Матвіївна все ж таки взяла квиток на бічне верхнє місце – інших квитків на завтра вже не було. “Нічого”, – подумала вона: – “Доїду якось”. Потім Матвіївна опівночі пекла пиріжки улюбленому онукові. Вранці її проводили на рейсовий автобус Надька з чоловіком своїм та своячка Клава.
Збентежена Ксенька, вибравши хвилину, квапливо засунула Матвіївні в руки невеликий скруток і з придихом, пошепки попросила її передати це Артему, але тільки самій не відкривати скруток ні в якому разі. У райцентрі Матвіївна сіла в набитий ущерть автобус, що йшов до залізничного вокзалу.
Пасажири жваво потіснилися, пропускаючи Матвіївну, яка розсипалася в подяках. Бугай вийшов на вокзалі разом із Матвіївною і дотягнув її рюкзак прямо до вагона. Хлопець відмовився від подяки та заніс рюкзак у потяг, побачивши, яке місце дісталося Матвіївні, відразу домовився з хлопцями з сусіднього відсіку і один з них погодився помінятися з нею місцями.
Рано вранці жінка була вже на вокзалі. Таксисти обходили стороною погано одягнену маленьку стареньку з великим важким рюкзаком за спиною – ну, одразу було ясно, що немає в неї грошей на таксі. Матвіївна ж, намагаючись міцно і рівно тримати спину, пройшла разом з усіма пасажирами у велику привокзальну будівлю.
Яскраві вогні, блискучі екрани, натовп пасажирів і тих, хто зустрічав, глухий голос диктора, який оголошував прибуття та відбуття поїздів… Матвіївна спочатку навіть розгубилася від цього. Вона зупинилася біля одного з кіосків із їжею і зрозуміла, що дуже хоче гарячого чаю.
Скинувши з плечей важкий рюкзак, поставила його в кут між кіосками і підійшла до віконця, в якому було видно продавщицю в білому фартушку. Та неквапливо налила в коричневу пластикову склянку окропу і кинула в нього пакетик із чаєм.
Матвіївна подякувала і, притримуючи кінчиками пальців гарячий стаканчик, попрямувала до свого рюкзака. Вона подивилася в кут між кіосками і стаканчик випав з її пальців, що раптом затремтіли – рюкзака не було. «Божечки!» – тихо вигукнула Матвіївна і одразу тисячі молоточків застукали у неї у скронях.
Про всяк випадок вона зайшла в цей кут, потупцювала там на ногах, що враз ослабли, розгублено озираючись на всі боки. І побрела зі сльозами на очах і зниклими плечима до виходу з вокзалу, обмацуючи дорогою свою куртку, де в кишені заховала документи та гроші.
Вона пішла у привокзальний магазинчик, де хотіла хоч якісь смаколики для онука. Матвіївна почала говорити продавчині, що їй треба, та дуже голосно схлипнула. Збентежена продавчиня поцікавилася, що сталося, а коли вислухала історії старенької, то замахала комусь рукою.
За кілька хвилин плечистий, великої статури старший лейтенант Круглов швидко опитав Матвіївну про онука і про рюкзак і, відійшовши вбік, набрав номер на своєму мобільному телефон. Ще через десять хвилин щаслива Матвіївна, розсипаючись у подяках, йшла за Кругловим, що широко крокував.
Він провів її та посадив на потрібний транспорт, віддавши рюкзак. Доїхавши до кінцевої станції, вона вийшла з метро і, покрутивши головою, зрозуміла, що без допомоги не знайде потрібну автобусну зупинку. Через п’ять хвилин вона вже сиділа на передньому сидінні у великому комфортабельному автобусі і уважно розглядала своїх попутників.
Багато з них, завантажені пакетами, теж, мабуть, їхали у гості. Через півтори години Матвіївна сиділа на коричневій дерев’яній лавці просто на подвір’ї військової частини і сама не могла повірити тому, що все ж таки доїхала. Сиділа вже Матвіївна на лавці поруч з онуком і гладила його по обритій щетинистій голові.
Пригощала пиріжками, що пекла всю ніч перед від’їздом. Щасливий онук, притискаючи до грудей пакетик, переданий сусідкою Ксенькою, повминав випічку, запиваючи чаєм. Матвіївна, посміхаючись і світячись від радості, окинула поглядом лави на яких тісно сиділи солдати з рідними і всі дружно сміялися та перемовлялися.
Несподівано її погляд упав на самотнього солдатика, що підмітав трохи віддалік порожній плац. Він зрідка кидав на щасливчиків сумні погляди і продовжував монотонно махати віником. Матвіївна швидко накидала в мішечок пиріжків та цукерок, та мовчки віддала хлопцеві.
О шостій годині вечора відвідування було закінчено і Матвіївна, попрощавшись з Артемкою, попрямувала до виходу. Вона пішла назад до автобусної зупинки. Майже порожній рюкзак бовтався за спиною. Матвіївна йшла легкою ходою, на душі у неї було світло і радісно.
Тепер Артемка не почуватиметься самотнім і забутим, занедбаним. Дивишся, вийде його ще раз-другий відвідати. Он, як у неї все чудово вийшло! Скільки хороших людей вона зустріла на своєму шляху. Матвіївна з почуттям виконаного обов’язку увійшла до автобуса і знову сіла на переднє місце.
