Поліна йшла додому після роботи, знемагаючи від спеки і втоми. Літо видалося дуже спекотним. Дихати в місті нічим. Добре, хоч діти з чоловіком на дачі в дідуся, на свіжому повітрі. І їй готуванням біля гарячої плити займатися не треба.
Єдиним бажанням було – швидше залізти під душ і освіжитися. У таку спеку навіть ворушитися не хочеться, а тут ще тиждень до відпустки, і треба працювати. А нове начальство всі нерви вимотало, нова “мітла” порядки свої наводить.
Підходячи до свого під’їзду, помітила на лавочці сусідку, Розу Костянтинівну. Побачивши Поліну, вона підхопилася й квапливо пішла назустріч, незважаючи на свій вік і пишні форми…
– Поліно, ох… Не знаю… Дарма я, мабуть,… – тяжко дихаючи й витираючи долонькою піт з обличчя, забурмотіла сусідка, винувато дивлячись на Полю.
– Що сталося, Розо Костянтинівно? Ходімо в тінь, присядемо.
Вона взяла її під лікоть, повернула на лавочку. Сіла поруч.
– На вас обличчя немає. Що сталося?
– Дурепа я стара. Але розумієш, розгубилася. Як побачила… Не знала, що й сказати. Впустила!
– Кого? Хто вас так налякав? Поліцію може викликати?
– Та яку поліцію! А може й… Ой не знаю. Навіщо ключі дала, недотепа стара!
– Кому? Які ключі?
– Та твої!
– Мої? – Поліна підвелася, з побоюванням озираючись на під’їзд. – Кому?
– Та Соньці! Даремно ж, га?
– Мої ключі Соньці? Якій Соньці? У мене від спеки й так голова пливе. Нічого не розумію.
Але раптом у грудях у Поліни тьохнуло, вона подивилася на сусідку очима, що розширилися, і повільно опустилася на лавочку.
Поліна жила в цьому будинку з народження. І баба Роза завжди була тут, у сусідній квартирі.
Дружили сім’ями багато років, були ближчими, ніж родичі. Дружили і батьки, і діти, а тепер і онуки під час зустрічі обіймаються, як рідні, хоч і бачаться рідко.
Запасні ключі залишали один одному на випадок пожежі або потопу.
Пожеж із потопами не було, а ось ключі іноді губилися. І тоді дуже виручала запасна зв’язка, що зберігалася у сусідів.
Але ось тепер… Ох, Розо Костянтинівно, не треба було ключі давати…
Соня вийшла заміж, відразу після школи. А точніше сказати, через дитину одружився з нею Тимур.
Він був другом її старшого брата. Соня познайомилася з ним на якійсь вечірці, куди прийшла разом з Іллею.
Тимуру вона сподобалася. Він їй теж. Стосунки зав’язалися швидко.
– Дивись, сестричку мою не ображай, – попередив Ілля Тимура, – А то одружитися доведеться.
– Я схожий на того, хто образить? Закохався я не по-дитячому, Ілюхо. Як побачу її, так коліна підгинаються.
Соня була красунею з пишними темними кучерями і з чортиками в очах. Саме вона затягла в ліжко Тимура.
– Невже я не подобаюся тобі? – кокетливо запитала вона, тягнучи його за собою.
– Подобаєшся, – пробурмотів він, – дуже.
Усе вийшло з першого разу. Дізнавшись про дитину, Соня гірко ридала. Вона не хотіла заводити дітей так рано.
Але Тимур її заспокоїв:
– Одружимося. Подаруєш мені красиву доньку, схожу на тебе. Я вас обох кохатиму. Усе для вас зроблю.
– А якщо я погладшаю ? Будеш кохати?
– Дурненька, – цілував він її, – яка ти ще маленька. Я завжди тебе буду кохати.
– Я не маленька, мені вже вісімнадцять. Ну добре, вийду за тебе.
– А ти мене кохаєш?
– Кохаю , кохаю, – відмахнулася вона.
Батьки Тимура прийняли її добре. Вона вміла справити приємне враження.
Спочатку жили всі разом, свекруха допомагала няньчитися з маленькою Поліночкою.
Але коли дівчинка підросла, Любов Сергіївна і Дмитро Федорович переселилися на дачу, залишивши молодим квартиру і попросивши Розу Костянтинівну за ними наглядати.
– Телефонуйте, якщо помітите щось недобре. Хіба мало. А ми на природу поїдемо. Там добре. Чого тут штовхатися? Усе-таки, затісно вп’ятьох у двокімнатній. Полінці вже шостий рік пішов, до школи скоро. Кімната їй потрібна буде.
– Свою квартиру купувати не планують? – поцікавилася сусідка. – Адже Тимур добре заробляє.
– На одну зарплату не розбіжишся. Соня домогосподарює, працювати не хоче. А він любить, на руках її носить. Нехай живуть. Не будемо заважати.
Батьки перебралися на дачу, Тимур день і ніч пропадав на роботі, Поліна ходила в дитсадок. А Соня, чи то від нудьги, чи то від зайвої свободи, стала шукати розваг.
Вона була ще така молода і красива. Не встигла нічого побачити і спробувати. Хотілося в житті чогось більшого, ніж борщі та котлети.
На дні народження шкільної подруги вона познайомилася з Валентином, у якого закохалася без пам’яті.
Він був удвічі старший за неї, мав власний новий будинок та їздив на крутій іномарці.
– Ти просто диво, Сонечко, – обіймав він її, – одружився б я з тобою, якби ти вільна була. Завжди саме про таку мріяв.
– Що ж робити, заміжня я вже. Дитина в мене.
– А може розлучишся? Я тебе балувати буду. А господарства великого не бійся, у мене хатня робітниця є і садівник. Будеш ними командувати. До Парижа тебе із собою братиму у відрядження.
Згадка про Париж змила всі сумніви.
Соня вирішила негайно перебратися в будинок до Валентина, і вже після вирішувати всі питання з розлученням.
Забираючи доньку із садочка, Соня вже не слухала її балаканину, а обмірковувала, що взяти із собою з квартири.
А Поліна нила, як на зло, всю дорогу:
– Животик болить! – і присідала навпочіпки, не бажаючи рухатися далі.
– Ти що, навмисне? Не бачиш, як я поспішаю? Крокуй швидше. У туалет хочеш, напевно. Побігли швидше додому!
Але і вдома дівчинка продовжувала ревіти, скаржачись на животик.
Соні було не до неї, вона квапливо пакувала речі, поглядаючи на годинник. Валентин обіцяв приїхати за нею, і потрібно було встигнути до повернення чоловіка з роботи.
– Матусю, мені боляче, матусю! – плакала дівчинка, намагаючись зловити маму за руки. Але та металася квартирою, відмахуючись від неї.
Поліна вже не перший день скиглила. І вчора, і позавчора плакала через животик. Але сьогодні, вже криком кричала.
– Не старайся, – мати смикнула її за руку, – думаєш, навколо тебе танцювати я повинна? Бачиш, я зайнята, і навмисне заважаєш. Хотіла тебе взяти з собою, але ти погано поводишся.
Дівчинка затихла, намагаючись плакати тихіше.
– Ось молодець, можеш , коли постараєшся, – мати нахилилася, поцілувала її. – Тато скоро прийде, поводься добре.
Соня взяла сумки, вийшла, замкнула двері, спустилася на ліфті, сіла в машину Валентина, що під’їхала, і поїхала, залишивши доньку, яка плакала, саму у квартирі.
Що це було? Легковажність чи жорстокість? Чи це одне й те саме?
Роза Костянтинівна саме поверталася з магазину, коли Соня пробігла з великими сумками повз неї, не вітаючись. Вона здивовано обернулася їй услід.
Піднявшись на свій поверх, поставила пакети з продуктами, розшукуючи по кишенях ключі.
У квартирі сусідів хтось скиглив під дверима. Роза похитала головою – цуценя завели, чи що? У Дмитра Федоровича ж алергія на шерсть. Раптом приїде, а тут сюрприз такий неприємний.
Вона відчинила свої двері, занесла пакети, розклала по полицях продукти. Вирішила викинути сміття.
Вийшла до сміттєпроводу і знову прислухалася до звуків, що лунали із сусідньої квартири.
Вона постукала, думаючи, що Тимур уже вдома. Звуки затихли на мить. І раптом вона ясно почула стогін.
Роза кинулася додому до телефону, зателефонувала Тимуру:
– Ти вдома, сусіде?
– Затримуюся на роботі. Години за три буду. Передайте Соні, будь ласка. Щось не можу до неї додзвонитися.
– Добре, передам.
Вона поклала слухавку, постояла розгублено і знову пішла стукати до сусідів. Ніхто не відчинив.
– Поля, це я, баба Роза. Ти сама вдома? Ходімо до мене, разом тата чекати будемо.
Ніхто не відповів.
Вона повернулася у квартиру, взяла ключі й відчинила сусідські двері. Дівчинка без свідомості лежала на підлозі біля порога.
Швидка забрала її швидко, але дівчинку ледве врятували від наслідків запущеного апендициту.
Батько взяв відпустку і всі дні проводив біля ліжка дочки. Любов Сергіївна і Дмитро Федорович примчали з дачі, благаючи лікарів зробити все можливе, щоб врятувати онуку.
Але мати так жодного разу і не з’явилася в лікарні.
Поліна довго відновлювалася після операції. Бабуся відпоювала її з ложечки, колисаючи на руках, як маленьку.
Так і виросла Поліна без мами, добре запам’ятавши, як вона кинула її і втекла з коханцем.
І ось тепер, ця жінка навіщось повернулася.
Поліна йшла додому, пересилюючи себе. Не було жодного бажання розмовляти. Та й про що говорити? Навіть бачити не хочеться.
Соня сильно постаріла за ці роки, виглядала набагато старшою за свої роки. Від колишньої краси й сліду не залишилося. Вона нафарбувалася, намагаючись мати кращий вигляд, але цей макіяж був лякаючим і лише ще більше додавав їй років.
– Поліночко! Донечко! – кинулася вона зі сльозами обійматися, тільки-но Поля увійшла до квартири.
– Мамо…
Поліна не змогла її відштовхнути. Вони обидві не могли стримати сліз. Поліна плакала від образи й гіркоти. Соня ридала від страху, що її проженуть.
– Хворію я, донечко. Дуже хворію. Чоловік пішов засвіти. А син… Вигнав мене, як собаку. Рідний син. Юрко!
– Чому вигнав?
– Одружився із змією, тому що. Мати тепер не потрібна. А де батько? Тимур де? Він мене по-справжньому любить, в образу не дасть.
– Тато на дачі з онуками.
Соня ще сильніше залилася сльозами.
Наревівшись, вона заснула, не роздягаючись.
Поліна зателефонувала батькові. Той довго мовчав, почувши новину.
– Гнати її треба, якщо по совісті, – сказав нарешті.
– Куди вона піде? Не в під’їзді ж їй жити. Треба щось придумати.
– Я подумаю. З сином поговорю. Але нам вона не потрібна. Не хочу її бачити.
– Вона каже, що ти її кохаєш.
– Кохав. Було. Від любові до ненависті…
Тимур поспілкувався із сином Соні. Юрій кипів від образи на матір, яка все життя зраджувала батька і довела його до інфаркту.
– Нехай йде до всіх чортів. Надивився я на неї з раннього дитинства. Не хочу більше бачити. Довелося пригрозити судом і розділом майна.
Юрій, щоб відбутися, купив їй кімнатку в комунальній квартирі, перерахував трохи грошей. Продав будинок і поїхав із дружиною з міста.
Тільки Поліна зрідка відвідує матір, приносячи продукти і ліки.
А Тимур нещодавно одружився з сусідкою по дачі, веселою Галиною. Тепер у них на двох п’ятеро онуків.
Ніколи нудьгувати і сумувати. Час збирати врожай.
