– Мій рідненький!
Єгорка з подивом дивився на стареньку бабусю. Він ніколи раніше її не бачив. Вони з мамою щойно приїхали, і хлопчик страшенно хотів спати. Очі злипалися, хоча він щосили намагався розплющити їх ширше.
– Він втомився, Оленька. – Сказала старенька бабуся. – Ти поклади його ось сюди, на ліжко.
Єгорка міцно заснув, ледь голова торкнулася подушки. Бабуся тільки важко зітхнула.
– Нехай він побуде у тебе, ба.
Молода жінка з тонкими, але скутими якоюсь нервовою приреченістю рисами обличчя з надією дивилася на стару.
– Нехай побуде, що ж. Що ти вирішила, Олю? – Запитала та, немов продовжуючи давно розпочату розмову.
– Що… У дитячий будинок оформляти буду. Почекаю ще трохи і…
І без того тонкі вицвілі губи старенької стиснулися ще сильніше.
– Як же так, онучко? Мені теж нелегко довелося. Але я тебе нікуди не віддала.
– Я не така сильна, як ти, бабусю. – Ольга до хрускоту заламала тонкі пальці. – Я не зможу все життя одна. Я хочу бути щасливою.
– Так хіба дитина тобі в цьому заважає?
– Виходить, що так. Ну, він не любить дітей, розумієш? І своїх не хоче, не те що чужих.
– А тебе? Тебе любить?
– Мене любить. Все готовий для мене зробити.
– Виходить, що не все. Раз дитину твою прийняти не готовий. І чи любить, Оленько? Як можна кохану жінку змушувати страждати?
– А хто тобі сказав, що я страждати буду? Цей гад, його батько, – онука кивнула на сплячого Єгора, – все життя мені зіпсував. Відмовився відразу, як тільки дізнався. А я залишилася, немов з хомутом на шиї, нікому не потрібна.
– Так малюк в тому не винен. – Сумно зітхнула бабуся. – Як таке пташеня і без матері?
– Не кажи мені нічого, бабусю. Мені і так погано. Я намучилася одна з ним по цих кімнатах, орендованих, з яслами, з вічними болячками. Знаєш, що таке, коли грошей немає? Коли з роботи звільняють через постійні лікарняні? Мені тридцяти немає, а я вже відчуваю себе старою!
– Так Єгорка скоро підросте. – Заперечила бабуся. – Легше буде.
– Поки підросте, я все втрачу! Чуєш, все!
– А є, що втрачати, Оленько?
– Є, бабусю. Людину кохану.
Марно це. Не чує нічого онука. Стара жінка встала, почала прибирати зі столу.
Коли маленька Оля осиротіла в одну мить, батьки потрапили в аварію на рейсовому автобусі, бабуся, і тоді вже немолода, без роздумів взяла до себе онуку. Теж легко не жили. Виручав город, та курочки з качками на подвір’ї.
Виросла дівчинка, в місто втекла. Хто ж у її роки бабусь слухає. Закохалася в якогось міського. Написала, заміж, мовляв, виходжу. У селі мене не чекай.
Вона і не чекала. Раділа, що все у онуки добре. Лише потім дізналася, що заміж Оля так і не вийшла. Кинув її коханий, коли дізнався про дитину.
Старенька подивилася на правнука. Єгорка спав, затишно сопучи носом. Його давно не стрижене волосся розкидалося по подушці.
Вона відразу помітила недоглянутість малюка. Брудні щічки, брудне волосся і вуха, темні облямівки під нігтями.
Ех, Оля, Оля. Як же так вийшло?
– Лягай, Оленько вже пізно.
Але коли вона за звичкою піднялася ні світ, ні зоря, онука сиділа на колишньому місці.
– Та ти ніяк не лягала зовсім? – Ахнула бабуся.
– Не знаю я, бабусю, що робити, як вчинити?
– Слухати мене ти, Оля, все одно не станеш. Знаю. Але тільки того, що ти зараз збираєшся робити, ти собі ніколи не пробачиш. Кохання, воно як марення: вчора було, завтра немає. А знати, що десь жива душа, рідна, по світу мандрує, це гірше за будь-яке покарання. Не карай ні його, ні себе, дівчинко…
Вона говорила, швидко готуючи сніданок, а Оля сиділа мовчки, тільки сльози раптом покотилися горохом по щоках.
– Не знаю. Я не знаю. – Знову прошепотіла жінка.
– Залиш його поки тут. А сама в церкву сходи. Який сьогодні день, Чистий четвер. Може, і твоя душа очиститься.
Маленькою дівчинкою Оля ходила з бабусею до церкви. І їй там подобалося. У невеликому приміщенні прохолодно бувало влітку, і тепло в холоди. Вогники свічок і запах ладану та воску заспокоювали.
Оля з цікавістю розглядала ікони на стінах. Їй завжди здавалося, що святі з них дивляться прямо на неї. Дивляться не сердито, а скоріше співчутливо і з розумінням.
Маленькою ходила. Потім вже ні. Боялася, що сміятися будуть. Бабця вона чи що, по церквах ходити.
А зараз раптом зрозуміла, що треба. Захотілося відчути щось давно забуте.
– Я піду.
– Ну і добре. А Єгора залиш. Скільки потрібно, нехай живе. Ми домовимося.
Єгорка, який давно прокинувся, нічого з їхньої розмови не зрозумів. Зрозумів тільки, що мама збирається йти, залишивши його в цьому незнайомому будинку, з чужою бабусею.
Як білочка зіскочив з високого ліжка, вчепився руками в Ольгу.
– Мамо, не йди!
– Треба, Єгор.
Але він втискався в матір всім тілом, чіплявся за одяг і ридав тепер вголос.
– Мамочко! Мамочко! Я з тобою!
Дивлячись на онуку, що сиділа в заціпенінні, бабуся підхопила кричучого хлопчика.
– Нумо, голубчик мій. Підемо вмиватися. Сонечко в небі, дивись, яке чисте. А ти як пічку топив.
Єгор замовк здивовано, а вона вмивала хлопчика, думаючи, що треба б води нагріти, та вимити його вже гарненько. Так і зробить. Тільки от тісто на паски поставити треба.
Ольга тим часом вийшла за хвіртку, зупинилася в нерішучості. Бабуся непомітно перехрестила слідом за нею її струнку фігурку, шепочучи: «Вразуми, Господи, чадо твоє»…
Єгорка, помітивши, що мама зникла, приготувався знову заплакати, але бабуся швидко поставила перед ним на стіл банку з варенням і тарілку рум’яних оладок. Налила молока в кухоль, щедро намастила варенням пишний кружок.
– Їж давай, Єгоре. А то справ багато сьогодні. Все встигнути треба. Допомагати будеш бабусі?
– А мама? – Тихо запитала дитина. – Мама коли прийде?
– А як доробить справи, так і прийде. Ми з тобою чекати її не будемо, самі впораємося.
Після сніданку бабуся вручила Єгорці велику чисту ганчірку.
– Я тісто ставити піду, а ти пил протри поки. Чистий четвер сьогодні, треба щоб чисто навколо було.
– Чому чистий? – Запитав Єгор, розглядаючи ганчірку. Раніше ніхто не просив його щось витирати, і він невміло возив шматком тканини по поверхні столу.
– Тому що все має бути чистим. – Пояснила бабуся. – І в будинку, і в думках, і в душі. Ай, молодець, Єгоре. Який у мене помічник нині!
Єгорка любив, коли його хвалили. Шкода тільки, що це траплялося рідко, іноді в садочку. Він ще старанніше взявся розмахувати ганчіркою.
Бабуся тим часом завела опару і почала гріти воду.
– Ну все, в будинку чисто. Тепер і тебе помити не завадить.
– Я не хочу! – Уперся хлопчик. – Очі щипатиме.
– А ти заплющ сильніше і не буде.
Бабуся вправно намилювала його, сидячого у великому кориті.
– У тебе руки колючі. – Поскаржився правнук.
– Від роботи це, любий. – Не зніяковіла бабуся, продовжуючи намилювати Єгора. – І дров наколоти треба, і води принести. А тут, дивись, город на підході. Ось руки і грубіють. Не соромно це, коли від роботи. По руках не судять, Єгорка.
Буває, йде людина з руками брудними, а побачиш, скільки доброго вона зробила, і руки ті золотими здаються. А в іншого білі, та м’які, та тільки користі від них ніхто не бачив. Ось так.
Єгор погано зрозумів, що говорила бабуся, але про всяк випадок подивився на свої руки. Зараз вони були чистими і рожевими, а шкірка на пальцях зморщилася від води.
Бабуся і нігті йому постригла, і в вуха залізла згорнутим кінчиком рушника. І неслухняне волосся розчесала дивним дерев’яним гребінцем.
Потім нагодувала смачним жовтим супом, в якому плавали вермішель, морква і шматочки курки. Такий суп Єгорка любив. Він навіть залишки випив через край тарілки. Тільки моркву залишив.
Але бабуся не лаялася.
Посадила Єгора на ліжко, дала в руки якусь велику книгу в хутряній обкладинці.
– Подивись ось поки.
Хлопчик погладив долонькою плюшеву блискучу поверхню книжки і відкрив. На сірих картонних сторінках він побачив якісь картинки з різними людьми. Картинки теж були сірими. Єгорка дивився на незнайомі обличчя і йому було нудно.
Він і не помітив, як задрімав. Прокинувся від смачного солодкого запаху, що розливався по дому. Мами як і раніше не було. А старенька бабуся поралася біля печі, де в задимлених старих каструлях підростало рум’яне тісто.
– Прокинувся, онучку? Ось і добре. Зараз яєчка з тобою будемо фарбувати.
– Фарбою? – З цікавістю запитав Єгор. – А вона у тебе є?
– Є. – Посміхнулася бабуся. – Дивись.
І показала йому мішечок з якимись жовтими шкірками. Єгорка сунув ніс у мішок.
– Фу!
– Не фу, а цибулиння.
– Погано буде. – З сумнівом сказав Єгор. – Некрасиво.
– А ось ми подивимося.
Єгор з цікавістю дивився, як бабуся деякі яєчка обгортає мокрими шкірками і загортає в ганчірочку, а інші просто чисто миє і відкладає вбік.
– А де красиві? – Нетерпляче запитав він.
– Зваримо зараз, ось і будуть красиві.
Яєчка і справді вийшли гарні! Єгор таких і не бачив раніше. Гладкі, червоненькі. А ті, що варили в ганчірках, вийшли строкатими, з візерунками.
– Тримай ось. – Бабуся дала йому чистий клаптик і маленьке блюдечко з олією. – Дивись, як треба.
Вона занурила клаптик в олію і провела по червоному яєчному боці. Яйце відразу стало блискучим і дуже ошатним.
– Зрозумів?
Єгорка кивнув. Незабаром всі яйця блищали, як ялинкові іграшки, які Єгор бачив на Новий рік у дитячому садку. Бабуся накрила їх великою білою серветкою.
– На Великдень будемо христосуватися. Тоді й вибереш собі відповідний биток.
Він знову нічого не зрозумів, але питати не наважився. А бабуся вже поспішала до печі. Вийняла звідти два великі пироги і кілька маленьких.
– Слава тобі, Господи! – Вона дбайливо розмістила пироги на столі. – Піднялися нині паски, не підвели.
Єгор вдихав смачний здобний запах і відчував, як у роті набирається слина. Він довго збирався з думками, а потім сказав боязко і тихо, майже прошепотів.
– А мені пиріжок можна?
Бабуся подивилася на стіл, на нього, знову на стіл.
– Це не пиріжки, Єгорушко, а паски. Їх на Великдень їсти належить. Але думаю, Господь не образиться на нас з тобою за таке самоуправство.
Вона вибрала одну з пасок, ні велику, ні маленьку, середню. Розрізала. Поклала шматочок перед правнуком. Хлопчик нетерпляче впився зубами в ще тепле тісто. Замер від незвичного смаку.
Ця бабусина паска не була схожа на булочки або печиво, що купувала мама, або давали в дитячому садку. Язик відчував одночасно солодкість, кислоту, аромат чогось хвилюючого і незнайомого. Сдоба зникала в шлунку і відразу хотілося ще. Він миттю проковтнув частування і втупився в бабусю.
– Що, вдалися, кажеш, паски? – Засміялася бабуся, хоча Єгорка мовчав.
Він кивнув і поглянув на шматок, що залишився.
– Ще будеш?
Хлопчик знову кивнув, тепер уже радісно.
– Ну, почекай. Молочка наллю. Або чаю тобі?
– Чаю. – Пробурмотів з набитим ротом Єгор.
Тут скрипнули двері.
– Мамо! Мамочко! – Не пам’ятаючи себе від радості, кинувся до матері, притиснувся до ніг.
Ольга розгублено дивилася на його чисто вимите личко, на сяючі очі, на щоки, що почервоніли від великої кількості вражень.
– Мамочко, у нас паски! – Ластився Єгорка. – Ми з бабусею яйця фарбували. Ось я тобі покажу!
Бабуся завмерла з чайником в руках. Мовчала, лише дивилася на онуку пильно і вичікуючи, немов намагаючись прочитати щось в її розгубленому погляді.
– Голодна, Оленько? – Нарешті запитала вона. – Мабуть, цілий день не ївши.
– Не хочу, бабусю. – Похитала головою онука. – Чаю вип’ю.
Єгор, якого вона посадила до себе на коліна, притиснувся до неї, завмерши від несподіваної ласки, і боявся поворухнутися.
Ольга вдихнула запах його чистої, схованої під шовковистим волоссям маківки. Від сина пахло ромашкою і чомусь маленьким теплим курчам. Раніше вона любила возитися з курчатами. Зворушливі, жовті, безпорадні. Такі ж, як зараз син.
– Мамо, у нас паска. Смачна. – Прошепотів хлопчик, відриваючись від Ольги і підсуваючи до неї блюдечко з шматочками випічки.
– Хіба це не гріх, бабусю?
– Гріх в іншому, Оленько – Зітхнула бабуся. – А це не гріх…
Вона стримала всередині всі слова, що рвалися назовні, боячись зруйнувати чарівність моменту, злякати несподівану Ольгину ласку, позбавити цього дива Єгорку.
Онука зрозуміла. Посміхнулася вдячно. Поклала в рот шматочок паски.
– Смачно як. Церква наша не змінилася зовсім. Тільки люди інші. І батюшка…
– Отець Андрій. – Обличчя бабусі засвітилося. – Нещодавно він у нас. Молодий, а мудрий. До нього багато хто за порадою йде.
– Отець Андрій. – Повторила Ольга задумливо. – Він сам підійшов. Я біля ікони стояла. Як так виходить, бабусю? Говорить тими ж словами, що й ми. А його слухати хочеться. І все, що говорить, ніби через саме серце проходить.
– На своєму місці він, дівчинко моя. Ось і все диво. Людина, коли потрібне місце в житті знаходить, і сама щаслива, і іншим благо зробити здатна. Дивись-но, Єгор наш задрімав.
– Володимирович він. Я його по батькові записала. Єгор Володимирович Павленко.
Ольга обережно перенесла сина на ліжко.
– Я з ним ляжу, бабусю. Можемо ми у тебе до Великодня залишитися? На службу разом сходимо. Отець Андрій кликав.
– Як на мене, не те що до Великодня, як на мене, хоч і назавжди залишайтеся.
“Дякую тобі, Господи” – Стара жінка насилу стримала сльози. – “Невже ти пробачив мені мої гріхи”…
Засвітився, запищав Ольгин телефон. І забилося від страху серце. Оля стиснула його в руці, вискочила на ґанок.
“Ось і все” – промайнула думка. Старенька навіть дивитися побоялася в бік Єгорки. Набатом зазвучали в вухах недавні слова онуки. Але Оля повернулася швидко. Екран телефону більше не світився. І по обличчю нічого не можна було зрозуміти.
Підійшла до неї, обійняла, як бувало в дитинстві. Бабуся почула, як сильно і схвильовано б’ється під тонкою блузкою її серце.
– Мені б обмитися, бабусю. Можна води нагріти? Знаю, пізно. Але треба хоч щось правильно зробити встигнути. Поки Чистий четвер не закінчився. І потім теж…
Спеціально для сайту Stories
