Мені 26 років, вища економічна освіта, добре знаю англійську. Фігура чудова, зовнішність теж не підкачала. Живу в невеликому містечку у своїй квартирі, що дісталася у спадок від бабусі. У вільний час читаю книжки, граю в комп’ютерні ігри та катаюся з друзями на велосипеді.
Не буду виправдовуватися і вигадувати жалісливі історії про те, що я збираю гроші на ліки хворій мамі і жертвую на дитячі будинки весь свій дохід, отриманий “неправедним шляхом”. Не збираю і не жертвую. Грошей я ніколи не потребувала і вони для мене не є самоціллю.
Мені потрібна фінансова незалежність і можливість купувати те, що мені подобається, щоб про гроші не думати і не витрачати свою молодість на вічну гонитву за зайвою сотнею. І вже тим більше не залежати від примх багатого “папіка”, коханкою якого я могла б стати, якби хотіла.
Так, я добре заробляю, хоча мій робочий день триває в середньому кілька годин. Я отримую задоволення від своєї роботи, але чудово розумію, що не всі дівчата могли б працювати так.
Я веб-модель, тобто роздягаюся на камеру за гроші. Батькам кажу, що працюю з дому фрілансером-перекладачем з англійської. Вони мною дуже пишаються і, природно, ніколи не дізнаються правди – ймовірність цього мізерно мала.
Якщо дізнаються, я дуже постараюся їм усе пояснити і впевнена, що вони зрозуміють або щонайменше пробачать. Мені подобається моя робота, я не відчуваю з приводу неї жодних докорів сумління. Я ні в кого не краду, нікого не обманюю і ні за які гроші не перейду межу, яку сама встановила.
Мені не цікаво бути офісним планктоном, я не хочу “їхати підкорювати в столицю” або будувати міцну сім’ю з парою-трійкою дітей і чоловіком-алкоголіком. На подруг, які обрали такі варіанти прожити своє життя, надивилася достатньо і зрозуміла давним-давно, що це не моє.
Я в жодному разі їх не засуджую – вони мають право прожити своє життя так, як вважають за потрібне. Про те, чим я займаюся, ніхто з “найкращих подруг”, звісно ж, не знає, інакше про це знали б уже всі. Чотири місяці тому я випадково познайомилася з чудовим чоловіком.
Йому 27 років, розумний і симпатичний, одружений не був, але каже, що хотів би створити міцну сім’ю. Мені з ним цікаво і я з нетерпінням чекаю кожної нашої зустрічі. Одним словом, я закохалася, причому закохалася серйозно. Він, судячи з усього, теж.
Проблема в тому, що в нього досить патріархальний погляд на життя, він віруючий і прихильник традиційних цінностей. Тобто чоловік – здобувач, а дружина на кухні або із дітьми робить уроки. Звісно, я б поступово скоригувала його погляди на життя, але от що робити з моєю роботою…
Зрозуміло, що після весілля я кину свою “модельну кар’єру”, але брехати чоловікові не хочу. Я обов’язково маю розповісти йому про себе все. Я хочу довіряти коханій людині, з якою наважуся провести все життя, а інакше навіщо взагалі створювати сім’ю?
Якщо він не прийме мене такою, яка я є, я не зможу прикидатися і буду нещасною. Я дуже страждаю і не знаю, як йому все краще пояснити. Боюся його втратити, боюся, що він не захоче навіть вислухати й спробувати зрозуміти мене, а вчинить як “справжній мужик”.
Але й затягувати з зізнанням не хочу, тому що чим далі, тим гірше і болючіше буде його втратити. Що мені робити? Замолювати гріхи і стригтися в черниці? Але я атеїстка, винною себе не почуваю, просто не хочу втратити кохану людину.
