Мама маленької Зої працювала покоївкою в готелі і часто брала дочку з собою.
Зої подобався великий хол з декількома годинниками на стіні, які чомусь показували різний час. Подобалися розсувні скляні двері, які відкривалися самі. Подобалися м’які килимові доріжки, що приглушували шум кроків. Подобався запах готелю і величезні дзеркала.
Але найбільше Зої подобалися красиві, привітні і доброзичливі дівчата за стійкою в холі готелю. Зоя мріяла, що коли виросте, обов’язково стане такою як вони.
– Потрібно добре вчитися в школі, бути вихованою і ввічливою. Адже адміністратор – це обличчя готелю, – пояснювала мама.
– У мене гарне обличчя. Ти сама казала, що я красива, – одразу заявляла Зоя.
– Важливо не тільки бути красивою. Потрібно ще знати кілька іноземних мов і отримати спеціальну освіту. Подорослішай, закінчи школу, там буде видно, – посміхалася мама.
У старших класах Зоя вже допомагала мамі прибирати в готелі. Вона розглядала свою худеньку фігуру у великих дзеркалах і злилася, що груди занадто маленькі, та й не завадило б підрости на п’ять-десять сантиметрів.
Але зріст високими підборами можна виправити. Зате волосся у неї каштанове, густе, з великими завитками на кінцях. Що не кажи, а всі дані, щоб стати адміністратором в готелі, у неї є.
Коли поруч не було Надії Петрівни, Зоя сиділа за стійкою з дівчатами і спостерігала, що і як вони роблять.
Під їхнім наглядом і сама справлялася непогано. Одного разу одна з адміністраторів захворіла, а друга поїхала на похорон мами. За стійку встала сама Надія Петрівна. Але вирішувати попутно багато інших важливих питань не виходило. Тут Зоя зголосилася допомогти.
– Я бачила багато разів, як і що потрібно робити. Я впораюся. – Зоя промовчала, що вже працювала самостійно, а то дівчатам дісталося б. І впоралася.
Всі залишилися задоволені, а сама Зоя більше за всіх, відчувала себе дорослою і важливою.
– Яка молодець. Якщо вирішиш вчитися готельній справі, я напишу рекомендаційний лист і відмінну характеристику для вступу. Потім візьму тебе на роботу, – пообіцяла Надія Петрівна.
Після закінчення школи Зоя дійсно вступила до інституту на заочне відділення, щоб відразу застосовувати отримані знання на практиці.
Так вдало склалося, що одна з дівчат пішла в декрет і Зою поставили на її місце.
Кожну вільну хвилину вона сиділа з підручниками, вивчаючи англійську мову. Мама пишалася донькою. Вона все життя пропрацювала покоївкою, а доньку відразу поставили працювати адміністратором, та ще й освіту отримає.
Молоді чоловіки залицялися до Зої, робили компліменти, дарували цукерки, парфуми і квіти.
– Ти обережніше з приїжджими. Вони у відрядженнях всі неодружені, потім поїдуть до своїх дружин і дітей, а ти залишишся… – попереджали мама і Надія Петрівна.
Зоя і сама вже багато чого розуміла. Одну з покоївок недавно звільнили за зв’язок з постояльцем. Він звинуватив її в крадіжці грошей. Потім виявилося, що сам їх сховав і забув, куди. Гроші знайшлися, але дівчину все одно звільнили.
У готелі Зоя і познайомилася з Сергієм. Молодий хлопець приїхав із сусіднього міста у відрядження.
Він сидів у холі і робив вигляд, що читає газети, а сам спостерігав за Зоєю. Коли її зміна закінчилася, він запросив Зою в кіно. З ним було легко і цікаво. Зої лестило, що дорослий хлопець – на шість років старший за неї – залицяється за нею.
Сергій поїхав, коли закінчився термін його відрядження, а на наступні вихідні знову приїхав, вже до Зої, зупинився в готелі. Вона весь тиждень з нетерпінням чекала вихідних і приїзду Сергія.
А через півроку він і зовсім перевівся в місто, в нову філію підприємства, що відкрилася, отримав службову квартиру.
Як же вони були щасливі тоді! Незважаючи на застереження мами, Зоя часто залишалася ночувати у Сергія. Вранці він будив її ніжними поцілунками. Вона блаженно посміхалася і тісніше притискалася до нього…
– Давай одружимося. Не хочу ні на мить з тобою розлучатися, – шепотів Сергій.
– Нам все одно доведеться розлучатися на час роботи, – посміхалася Зоя.
– Так, але після роботи ми будемо разом. У нас будуть діти…
Від цих слів Зоя напружилася. Їй подобалося працювати в готелі, а якщо з’являться діти, вона буде сидіти з ними вдома, а на її місце візьмуть іншу дівчину.
– Мені ще двадцять чотири роки, я тільки закінчила інститут, мені хочеться набратися досвіду. Не квап мене, – вмовляла вона Сергія не поспішати з одруженням.
Одного разу Зої стало зле на роботі. Вона подумала, що отруїлася і пішла до Надії Петрівни, щоб відпроситися додому.
Та швидко збагнула, що це ніяке не отруєння, і порадила зробити тест. Підозри підтвердилися. Надії Петрівні не хотілося втрачати хорошого адміністратора.
Вона домовилася з гінекологом і відпустила Зою в лікарню, замінивши її на кілька годин.
Зоя зробила переривання.
Ніхто нічого не дізнався. Цього дня вона не пішла до Сергія, залишилася вдома. Мама не стала задавати питань, подумала, що молоді посварилися. Після цього Зоя стала обережнішою.
Через два роки Надії Петрівні поставили страшний діагноз, і їй довелося лягти в лікарню на операцію.
Замість себе вона залишила Зою, хоча в готелі працювали й більш досвідчені співробітники, які мріяли про підвищення.
– Ого! – присвиснув Сергій, коли Зоя поділилася з ним новиною. – Ти тепер менеджер, керуюча готелем. А я простий інженер.
– Я завжди досягаю того, чого хочу, – раділа Зоя.
Вона була така щаслива, що не помітила, як засмутився Сергій.
Зоя тепер часто затримувалася в готелі. Багато питань вимагали її особистої участі. Вона сама зустрічала важливих гостей, контролювала підготовку кімнат. Знала, що заздрісники серед персоналу так і чекають, щоб вона припустилася помилки.
Часто тепер залишалася ночувати в готелі або у мами. Сергій ревнував, дзвонив на роботу.
– Ти відволікаєш мене і заважаєш. Я сама подзвоню тобі, коли звільнюся, – сердито відповідала Зоя.
Але потім забувала про обіцянку подзвонити і ввечері вислуховувала докори від Сергія.
Вони сварилися, і Зоя йшла до мами. Вона і сама не помітила, як стала віддалятися від Сергія, посилаючись на завантаженість на роботі.
Сам він не дзвонив, чекав дзвінків від Зої. А вона постійно була зайнята. Зоя віддавала всю себе готелю і від інших вимагала того ж.
Завжди на підборах, в строгих костюмах, вона була зібрана і підтягнута, завжди готова до вирішення будь-яких питань. Куди поділася усміхнена мила дівчина?
Коли Зоя приходила до Сергія, вони поспішно займалися коханням, вона відверталася від нього і засинала.
Коли Сергій будив її поцілунками в шию, відкинувши вбік густе каштанове волосся, вона вже не мліла від кохання і ніжності, а в роздратуванні смикала плечем і говорила, що дуже втомилася.
Вранці вона приймала душ, одягалася і бігла в готель.
– Випий хоч каву, – просив Сергій.
– Вип’ю в готелі. Ми недавно купили нову кавоварку.
Сергій зітхав і з сумом дивився їй услід. Потім захворіла мама, і Зоя не відходила від її ліжка. Коли мама одужала, Зоя, нарешті, згадала про Сергія, зателефонувала і сказала, що скучила, що прийде сьогодні.
– Я їду у відрядження через годину, – відповів він.
– Куди? Надовго? – засмутилася Зоя.
– На головне підприємство. Я подзвоню, коли приїду.
Минув місяць, Сергій не дзвонив, але писав, що затримується. Зоя раз у раз перевіряла телефон. Звук вона вимикала на роботі.
Коли ще через два тижні він повернувся, вони не змогли, як раніше, насолодитися один одним.
Чи то відвикли, чи то заважали взаємні образи, чи то щось зникло з їхніх стосунків.
Минав час. Надія Петрівна на роботу так і не повернулася, і Зоя міцно зайняла її місце. Робота витіснила з її серця Сергія.
Одного разу Надія Петрівна зателефонувала і попросила Зою взяти на роботу дочку її приятельки.
Дівчина виявилася кмітливою, молодою і честолюбною, такою ж, якою колись була сама Зоя. Дивлячись на неї, Зоя згадала, що їй вже за тридцять.
Вдома довго стояла перед дзеркалом, прискіпливо розглядаючи свою струнку фігуру і обличчя. Навколо тривожних очей з’явилися зморшки. Нічого, макіяж приховає їх. Помітила в волоссі кілька сивих пасм і безжально висмикнула їх.
Мамі ставало все гірше. Зоя влаштувала її в найкращу клініку в Києві завдяки своїм зв’язкам.
Але через півроку мама пішла засвіти. Зоя тепер рідко приходила в спорожнілий будинок. Часто залишалася ночувати в готелі. Якщо і були у неї зв’язки з чоловіками, то тільки з приїжджими.
Вона стежила за своєю репутацією, уникала пересудів і пліток. Чи то накопичилася втома, чи то чоловіки траплялися не ті, тільки не відчувала того трепету і ніжності, як з Сергієм. Чим ставала старшою, тим частіше згадувала своє перше кохання.
Одного разу вона зателефонувала йому, але він не відповів. Вона дзвонила знову і знову. А після роботи вирішила з’їздити до нього.
Стояла зимова вітряна погода, йшов мокрий сніг. Зоя під’їхала на своїй машині до будинку Сергія, подзвонила в домофон. Ніхто не відкрив двері.
Вітер, немов знущаючись над нею, кинув їй в обличчя порцію снігу. Зоя підняла комір, зарилася носом у м’який повітряний шарф і повернулася в машину.
Може, він більше не живе тут? Поки вона вирішувала, чи варто дзвонити сусідам, щоб дізнатися про Сергія, побачила його. Але не одного, а з молодою жінкою.
Вони йшли і розмовляли, не звертаючи уваги на вітер і мокрий сніг. Коли вони зрівнялися з машиною, Зоя помітила натягнуту тканину пальто на випираючому животі жінки.
Зоя затремтіла. Занадто довго вона відкладала зустріч із Сергієм і запізнилася. Вона не пам’ятала, як доїхала додому. Згадувала, захлинаючись сльозами, через що вони розлучилися, і не могла згадати.
Потім відкрила пляшку дорогого напою, подаровану їй кимось із вдячних постояльців, і почала пити. Так і заснула в одязі на дивані.
На ранок боліла голова, але душа боліла сильніше. Зоя дивилася на себе в дзеркало і не впізнавала: обличчя сіре, зморшки навколо потьмянілих очей. Швидко прийняла контрастний душ, нафарбувалася яскравіше, одяглася і пішла на роботу.
Поки чекала ліфт, почула розмову двох дівчат. Та, що була дочкою подруги Надії Петрівни, розповідала іншій про майбутнє весілля.
– Не боїшся піти в декрет і втратити роботу? – запитала друга дівчина.
– Через п’ять місяців у мене народиться син і все інше перестане мати для мене значення, – відповіла перша.
Зоя слухала, ніяк не виявляючи своєї присутності. На відміну від неї, дівчина не дорожила місцем в готелі. Вийде заміж, народить від коханого чоловіка сина…
Зоя увійшла до свого кабінету, зачинила двері і впала в крісло. Вона витягнула ноги перед собою, анітрохи не турбуючись, як виглядає. Тут ніхто не побачить її біль і тугу. Набридло тримати себе в рамках, бути завжди прямою і підтягнутою.
Вона довго сиділа, розмірковуючи над своїм життям. Вона досягла всього, чого хотіла, зробила кар’єру. А ось щастя втратила.
Що у неї є? Квартира з хорошим ремонтом, дорогі меблі, іномарка, кілька шуб… А навіщо їй все це, якщо щастя немає? Немає поруч коханої людини. Засинає в холодному ліжку, прокидається одна.
Що після неї залишиться? Для кого вона все це купувала? Проживе все життя одна, як Надія Петрівна. І нікому буде доглядати за нею, якщо захворіє.
Довго плакала Зоя, поки в двері не постукали і не сказали, що її хочуть бачити. Зоя привела себе до ладу, поправила макіяж і вийшла до відвідувача.
Вона знову була суворою і підтягнутою, вирішувала питання, всім допомагала, нікому не показуючи, що сама гостро потребує підтримки і співчуття.
Після роботи вона поїхала до Надії Петрівни. Колишня її начальниця виглядала погано. Одяг бовтався на ній, як на вішаку. Вона зраділа Зої. Вони розмовляли, плакали разом.
– Чоловік пішов від мене. Не витримав мого характеру. Дітей у мене немає. Пробач мене, що і тобі порадила те ж саме. Думала про себе, про готель.
Легше від такого зізнання Зої не стало. Вдома, сидячи в кріслі і не вмикаючи світла, Зоя раптом подумала, що життя пролетіло.
А що її чекає попереду? Сорок років – хіба це вік, щоб ставити на житті хрест? Вона зателефонувала Сергію. Цього разу він взяв трубку.
– Я вас слухаю… Алло… Передзвоніть, вас не чути, – почула вона рідний до болю голос.
І на коротку мить їй здалося, що він доторкнувся губами до ямочки, де з’єднуються ключиці. Навіть відчула його подих на шиї. Шкіра відразу покрилася мурашками, як раніше.
Перед тим, як він відключився, Зоя почула дитячий плач. На жаль, не можна повернутися до початку і спробувати прожити життя інакше. Але ніхто не може заборонити почати життя з нуля. Все ще можна виправити.
Як же раніше не спало на думку таке просте рішення? Зоя тихо посміялася. Якщо готель відібрав у неї все, то вона помститься йому, кине його.
Вона купить квиток на поїзд і поїде подалі звідси. Буде гуляти, дихати свіжим повітрям. Купить собі легковажну сукню, розпустить волосся і буде сміятися, радіти кожній хвилині життя. Зоя зателефонувала на залізничний вокзал і попросила забронювати квиток на найближчий поїзд.
– На яке число плануєте брати зворотний квиток? – запитала дівчина в касі.
– Мені потрібен квиток в один кінець, – сказала Зоя і засміялася.
Вона буде їхати, лежачи на полиці і погойдуючись у такт руху поїзда.
У неї буде час все згадати, про все подумати.
А може, там чекає її щастя. І тепер вона не упустить його. Адже від щастя не тікають.
Спеціально для сайту Stories
