Я пізня дитина. Моїй мамі тоді було 38 років. Бути пізньою дитиною означає вже в підлітковому віці думати про те, що буде, коли батьки постаріють. Думки гризли мене весь час, поки я вчилася в університеті.
А потім я вискочила заміж і почала думати більше про себе. На жаль, моє особисте життя не склалося. Через рік після весілля я дізналася, що маю бути мамою. Через півроку ми зрозуміли, що спільне життя схоже на тортури.
Ми розлучилися за обопільною згодою, але після появи доньки колишнього ніби підмінили. Виплачувати аліменти він відмовився. Почав говорити про те, що дочка не його.
Мені було настільки огидно все це слухати, що я вирішила до суду не йти. Думала, що якось так упораємося. Так і вийшло. Перші три роки було дуже важко, але потім наше життя почало потроху налагоджуватися.
Зараз моїй доньці 10 років, а мені – 31. Я поїхала за кордон, де у мене жила давня знайома, з якою ми вчилися в одному університеті. Вона допомогла з документами та іншим. Ми дуже швидко адаптувалися.
Почали з донькою разом вчити місцеву мову. Донька пішла до школи і завела нових друзів, а мені пощастило знайти роботу. Простеньку, звісно, але є куди рости! Загалом, я задумалася, що тут зможу дати доньці краще майбутнє.
Тим більше, не ясно, коли я зможу повернутися додому. Все було просто чудово, поки моя мама не почала дзвонити і скаржитися на своє життя. Зовсім у них із батьком справи кепські, потрібні моя турбота і мій догляд.
Мовляв, здоров’я вже не те. Моїй матері зараз 69 років. Згодна, вік серйозний, але, як на мене, некритичний. До того ж не пам’ятаю, щоб у неї були якісь хронічні недуги чи щось у такому дусі.
Мені така постановка питання дуже не сподобалася, але кидати батьків теж не хочеться. Ми стали частіше говорити, мама ділилася своїм станом. І мені здалося, що проблема зовсім не в тому, що їм із батьком потрібен догляд.
Просто моя мама думає, що я тепер ніколи не повернуся. Мовляв, я їх кинула з татом. Але це не так! Я просто відвезла доньку з місця, де на неї чатує небезпека. Хіба інша мати на моєму місці вчинила б інакше
Загалом, переді мною стоїть серйозний вибір: їхати на батьківщину або залишатися разом із донькою за кордоном. Їхати зараз я в будь-якому разі не буду. Я подумала і вирішила, що можу найняти для батьків доглядальницю.
Це б вирішило всі питання на раз-два. Тільки от моїй матері таке не підходить. Вона вважає, що доглядальниці беруть гроші за порожні слова, а на ділі допомагати їй ніхто не буде.
Батьки почали протестувати, як маленькі діти. І те їм не так, і це! Не розумію, що мені робити. З одного боку, хочеться їм допомогти, а з іншого, у мене є донька. І вона для мене важливіша за все на світі. Як же бути?
