– Максиме, я повернулася, привези мені Микиту!
– Юлю, а ти сама за своїм синочком приїхати не хочеш? – запитав Максим.
– Макс, я так з дороги втомилася! Я взагалі думала, нехай він у тебе ще кілька днів побув би, але скучила. І за сином, і за тобою!
– Ось і приїжджай сама, а то мені ліньки взагалі з дому виходити, – відповів Максим.
– Та й почуваюся я не так, щоб дуже.
– Ну, зрозуміло, – буркнула Юля. – Хоч таксі мені виклич!
– У мене грошей немає, – спокійно сказав Максим. – Ти, коли їхала, я тобі все віддав.
– А інвалідну пенсію тобі коли перерахують?
– Дня за три, – відповів Максим.
– Слухай, а давай Микитка в тебе ще три дні поживе! Я потерплю якось, а потім ти приїдеш із ним, і ми відзначимо мою поїздку!
Як тобі така пропозиція?
– Мені ця ідея взагалі не подобається! – сказав Максим. – І, раз ти приїхала, сина забери!
У мене зовсім не те самопочуття, щоб дванадцятирічного пацана розважати!
– Ну, Максиме! – почала Юля. – Ну, у мене в самої зараз ні грошей, ні продуктів у холодильнику!
– А ти хотіла, щоб я не просто приїхав із твоїм сином, так ще й холодильник тобі набив? – Максим злився.
– Максиме, ну ти ж чоловік! Ти ж не можеш кинути свою жінку в біді! Ти ж сильний! Ти ж розумний! Ти ж такий хороший!
Максим важко зітхнув. Раніше такі слова окриляли, а зараз викликали тільки досаду.
– Максиме! Максиме! Це мама? – хлопчик, що підбіг, вказував на слухавку. – Це мама? А вона скоро приїде? Я так за нею сумую!
Максим важко зітхнув.
– Юлю, ми скоро приїдемо, – вимовив Максим і дав відбій.
Відразу ж передзвонив приятелю:
– Сергію, дай грошей у борг!
– Як минулого разу, чи буде віддача? – усміхнувшись, запитав Сергій.
– А скільки я винен? – Максим підібгав губи.
– П’ять шматків!
– Закинь мені на карту ще стільки! Пенсія прийде або мешканці за квартиру переведуть, я відразу, ти тільки нагадай!
– Гаразд, – сказав Сергій. – Тільки ти це! Пам’ятай, що гуляти з розумом треба, не просто ж так у тебе посвідчення інваліда!
– Ой, гаразд, не нагнітай! – поморщився Максим. – Я собі не ворог. Уже не ворог!
– Дай-то, Боже! – відповів Сергій. – Зараз закину!
Ледве заспокоївши розбещену дитину від майбутньої зустрічі з мамою, Максим мимоволі занурився у спогади.
“Скільки ж це часу минуло? Півроку? Так, ні. Уже місяців дев’ять. Так, дев’ять місяців! От, питання, чого мені не жилося? А зараз що? І так само все зрозуміло…” Думки болючим прищуром відбивалися на обличчі.
***
Дев’ять місяців тому Максим розлучився. І це можна назвати точкою відліку. Хоча були й причини, які до розлучення призвели. Але не в причинах була суть, а в останньому його вчинку.
Понесла його нелегка на пошуки пригод. А потім нахабства вистачило зізнатися дружині. І не просто зізнатися, а постаратися її цим фактом вколоти.
– У жінки я! – заявив Максим по телефон. – Досить мені надзвонювати!
– Максиме, чому? – плакала в трубку Ірина.
– А тому! Тому що! Ти взагалі себе бачила? А мою жінку? Так я тобі скажу, вона тобі сто очок уперед дасть!
– Максиме, ти ж обіцяв, що це не повториться!
– Мало що я там обіцяв! – усміхнувся він. – Розлучатися будемо, коротше! – і кинув слухавку.
Усі знайомі тільки крутили біля скроні, коли дізналися про факт розлучення і про його причину.
– Максиме, у тебе взагалі голова не працює? Вона ж тебе кохала так, як ніхто ніколи не покохає!
– А що мені з того кохання? – усміхався він. – Я хочу, щоб життя вирувало! А вона весь час на роботі!
– Так вона тебе утримувала! – втовкмачували йому всі, кому не лінь. – І дбала про тебе! А зараз ти що робити будеш?
– Жити я буду!
І ще йому ставили в провину те, що коли йому поставили діагноз, вона не кинула його. Хоча могла!
А він узяв і зрадив! Але і це його не чіпало.
– А жити ти на що будеш? – запитували друзі. – Ти ж був на повному забезпеченні!
– У мене пенсія по інвалідності, – відповідав Максим. – А ще мати здає квартиру, що мені від бабусі залишилася. Тепер я її здавати буду, а мати нехай сама! У неї там якийсь залицяльник є. От нехай він її утримує!
– Бовдур ти! – однозначна була думка всіх і вся. – Ну, життя твоє, і жити його тобі!
Із тією жінкою, з якою дружина його застукала , він стосунки продовжив. Була вона молодша за колишню дружину, на його погляд, значно красивіша. А наявність дитини? Це питання його не бентежило.
Через проблеми зі здоров’ям йому самому батьком було стати не судилося. А тут повний комплект.
– У перспективі в мене повноцінна сім’я! Тож я з усіх боків у виграші! – хвалився він.
І жінкою своєю хвалився.
– Це Юля! Моє кохання і втіха! Прошу любити й жалувати!
Сприймали нову пасію Максима стримано.
Усі знали й пам’ятали, якою була його колишня дружина. Так ось Юля не дотягувала за жодною зі статей.
– Макс, вона ж нерозумна! – вигукнув якось Сергій, шкільний приятель. – Ось Ірка була! Ось вона була! Це так! А ця твоя, вибач, як пробка!
– Я знаю, і що? – відповів Максим.
– У сенсі, і що? – Сергій був у шоці. – Тобто, тебе цей момент влаштовує?
– Я тобі більше скажу, я радий цьому моменту, як не знаю, як чому!
– Слухай, я люблю ребуси, але тут я реально зав’яз, – сказав Сергій.
– А що тут пояснювати? – хмикнув Максим. – Ірка, вона яка була? Ну, в сенсі і є? Вона все завжди знає, все вміє! Чого не спитай або яку проблему не постав – вирішить і далі побіжить!
– Прекрасна жінка!
– Так-то воно так! Тільки я себе поруч із нею почував чимось безглуздим і нерозумним. Некомфортно мені було.
А з Юлею! О! Зовсім інша справа! Куди не кинь, вона нічого не знає, нічого не вміє!
А коли я знаходжу відповідь або роблю, вона на мене, як на героя дивиться! І ось це відчуття мені дуже подобається!
– Герой для цієї ляльки, знаєш, те ще досягнення, – хмикнув Сергій.
– От і ти не розумієш! – відповів Максим. – А я нарешті себе чоловіком відчув! Тепер від мене залежить і вона, і її син! І ось це почуття значущості – воно дорогого коштує! А з Іркою я завжди почувався придатком.
– Ну, ти міг би показати силу, вивчитися чогось, дізнатися! Ірка-то навчилася! А ти що?
– Гаразд, досить мене соромити! Як є, так і є. Просто там треба було працювати, а тут я одразу герой!
– Ну, одне добре, що ти це розумієш, – вимовив Сергій. – А може, якщо розумієш, так потягнешся до Іркиних висот і знову до неї під крило? Один раз вона тебе вже пробачила.
– Ні, там у неї вже якийсь чоловік завівся. Та й бачив я її. Щаслива ходить. Коротше, мені тепер тільки героєм із Юлькою ходити!
– Таке собі, а не вибір, – махнув рукою Сергій.
– Але не мені вирішувати.
– Ось-ось!
Крім того, що Юля не вирізнялася розумом, так Максима абсолютно неделікатно ткнули носом у ще один сумний факт.
– Вона ж тебе доїть!
– У якому це сенсі? – не зрозумів Максим.
– У всіх сенсах! – сміялися йому в обличчя. – Макс, ти нерозумний чи тільки прикидаєшся?
А в клуб потанцювати або в ресторан поїсти! І хто за всю це платить?
– Ну, я, – відповідав Максим розгублено.
– А шмотки ти їй у магазині ще жодного разу не оплачував? Їй чи синові її?
– Ну, так, маю я право подарунок зробити?
– А потім гроші позичаєш?- А чи не рано ти її на утримання взяв?
Цим питанням його добивали. А потім і питати нічого не хотілося. Смішно було, як нормальний, на вигляд, чоловік, хоч і інвалід, але не на голову ж… Потрапив, коротше, у медовий капкан.
Ось, по-хорошому… За великим рахунком, це питання стосувалося безпосередньо Максима і Юлі. І стороннім влазити туди не слід було.
Так у них самих усе йшло не так щоб гладко.
Максим бачив, що Юля зайняла ту саму позицію, в якій він був при колишній дружині. А в Юлі впізнавав себе.
А ось це ніяк не могло зміцнити стосунки. Він-то пішов, скільки в нього Іра не вкладала. А де гарантії, що Юля не піде так само?
І сварки виникали, і скандали. І не спілкувалися днями. А можливо, і розбіглися б остаточно. Але було одне маленьке “але”. І йому було дванадцять років.
– Максиме, я знаю, що ми посварилися, – говорила Юля, додзвонившись до Максима. – Просто Микита за тобою дуже сумує.
У вас гарні стосунки виникли. Може, ти заїхав би?
– Це ти так миришся? – запитав Максим.
– Я б уже й помирилася, але ти ж мене слухати не хочеш! Я й не подзвонила б! Але Микита…
– Я зрозумів, – відповів Максим. – Приїду!
І приїжджав він не з порожніми руками. А там уже від Юлі залежало, як швидко і як пристрасно вони помиряться.
Інвалідність просто так та за красиві очі не дають. Поки Максим був одружений з Іриною, та змушувала його вести порівняно здоровий спосіб життя, дотримуватися дієти і своєчасно пити потрібні ліки. А залишившись один із бажанням жити і насолоджуватися життям, Максим припинив пити ліки. Звичайно, організм йому за це “спасибі” не сказав.
Мало того, що самопочуття було поганим, так ще примирення з Юлею були, м’яко кажучи, більше на словах. Одна справа – пристрасть! І тоді можна попросити і на чоботи, і на дублянку. І зовсім інша, коли поговорили, обійнялися, а потім:
– Дай полежати, щось мені не дуже!
У такому розрізі, холодильник би набив, і то добре. Даремно лаяли Юлю за відсутність розуму. Де треба, була вона і розумною, і кмітливою.
– Максиме, мені виїхати треба на кілька тижнів, але я не хочу Микиту із собою тягнути. Треба питання з аліментами вирішити від його татуся.
– Ну, вирішуй, – відповів Максим, розводячи руками.
– Я хотіла Микиту з тобою залишити, ви ж нормально ладнаєте! Я б матері його завезла, але та зі мною не розмовляє.
– Ну, гаразд, не маленький уже, впораємося.
Звісно, Юля жодної копійки не залишила. Так ще в самого Максима витягнула, скільки змогла. І довелося Максиму дізнатися, що діти – це задоволення дороге! А ще галасливе, але це було другорядне. Хоча за три тижні, що Юлі не було, втомився Максим чи не більше, ніж за все попереднє життя.
– Максиме, я тут вирішила, – сказала Юля, коли вивантажила продукти в холодильник і поставила варити макарони, – Микиту охрестити треба, і ти будеш хрещеним батьком.
– Йому ж дванадцять, – сторопів Максим.
– І що? Ось до цього моменту мені було не до того. А я дивлюся, що на тебе можна покластися і спокійно дитину довірити.
Тож, сходи до церкви, домовися, купи, що там треба!
– Вибач, а хрещана хто? – запитав Максим.
– Можна без хрещеної, я дізнавалася, – відповіла Юля. – Тим паче, я тільки тобі можу хлопчика довірити, якщо зі мною щось трапиться.
Максим відкинувся на спинку крісла, у якому сидів, і заплющив очі. Шматочки мозаїки стали на свої місця, і він побачив усю картинку цілком. А в картинці цій були і думки його друзів, і власні роздуми, і деякі аналоги, що він бачив у телевізорі, доки Юля каталася у справах, а він, наче на ланцюгу, сидів із Микитою.
” З дитиною я в хороших стосунках, і насправді ж, прив’язався, вона скористатися і вирішила!
Буде на мене його скидати, бо хрещений. А ще хрещений зобов’язаний подарунки хрещенику робити! Та й маму його не забувати.
Тобто, гроші тягнула одним способом. Як він накрився, інший придумала. А син? Усього лише інструмент маніпуляції і не більше…”
– Ні! – відповів Максим. – Не хочу!
– Чого ти не хочеш?
– Не хочу я бути хрещеним батьком Микити. І взагалі, мені це не треба! А якщо тобі треба, то сама все й роби. І все одно, я не погоджуся. Тож, хочеш хрестити, хрести, але це без мене!
Він важко піднявся і пішов до дверей. А в голові була одна думка:
“Мені всього-то тридцять три роки! І чого мені з Ірою не жилося?З нею-то я хто знає, скільки б прожив. А за півроку з Юлею, почуваюся старим…”
Через п’ять днів Микита почав телефонувати Максиму сам, але той не брав слухавки.
– Знав би я, що ти не на прохання мами телефонуєш, поговорили б, а так, вибач, малюк, я не хочу бути самим собою для себе самого…
