– Ти можеш забрати Яну завтра зі школи, – заявила колишня дружина по телефону. – Привезеш, коли набридне.
Раніше вона його не намагалася вколоти болючіше. Раніше він сказав би їй, що Яна вже не маленька – доїде сама. Раніше… коли Стас мав родину, але не зараз. Вони з Кірою зустрілися в найгірші дев’яності. Стас був у справах. Працював у бригаді, яка була безпосередньо під глядачем – Олександра.
Це було престижно – вони виконували не брудні функції з кришування та відібрання грошей, а нагадали за містом, стежили, щоб не було переділу та інших конфліктів. Це було й небезпечно. До влади, нехай і кримінальної, і великих грошей завжди тяглися конкуренти.
Їм ніякі закон не писані – ні державні, ні злодійські. Так друга Стаса, Юрка, намагалися підкупити, щоб він зрадив Тимича, допоміг його прибрати, а коли зрозуміли, що пацан не продається, просто прибрали його. Коли Стас зустрів Кіру, і покохав, вона благала:
– Стасику, будь ласка, кинь це!
– Мала, таке не кидають.
– Але я не зможу з тобою жити, знаючи, що ти бандит!
– Та який я бандит? Не сидів, не вбивав. Я просто працюю з Тимичем, він злодій у законі, і повір, інтелігентніше людини ще треба пошукати!
– Але суть вашої роботи всім відома! Та й це б добре. Але ж небезпечно!
– Нічого небезпечного. Я… – почав пояснювати Стас.
– Скажи це Юриній матері! І сестрі! – вигукнула Кіра, і заплакала.
Стас не знав, як поговорити з Тимченком. Начебто б і причина поважна – бажання створити сім’ю, але в Олександра сім’ї не було, навряд чи міг зрозуміти Стаса. Проте, на подив хлопця, Тимич все зрозумів.
– Ми, мабуть, до столиці поїдемо. У Кіри там тітка. Обіцяє допомогти спочатку.
– Їдь, я тобі теж допоможу – подзвоню кому треба.
– Олександре Вікторовичу, та не треба… – зам’явся Стас.
– Чого злякався? Не злодіям зателефоную. Про це ти забудь, якщо вирішив. Іншим товаришам зателефоную, які вашими справами заправляють. Спортивними. У тебе профіль який?
– Бокс, боротьба, але більший бокс.
– Ех… як же я без тебе буду? Ти ж тільки в приміщення заходиш – усі бояться.
Стас із Кірою поїхали до столиці. Тітка здала їм халупу як своїм недорого, але Стас не хотів так жити. Він сходив за контактами Тимича до комітету з фізичної культури, і невдовзі вже працював тренером у хорошому місці з гарною зарплатою.
Отримані за час своєї діяльності гроші Стас витратив на квартиру. Тоді йому вистачило на хорошу, але у спальному районі. Кіра майже одразу подарувала сина – Дмитра Станіславовича. Він був їхнім первістком, найулюбленішим у світі чоловічком, і вони… розпестили його.
– Сину, чому ти не хочеш тренуватися? Це корисно для здоров’я, і в принципі, стане в нагоді в житті. І платити тобі за це нічого не треба! Батько тренер, це дуже вигідно.
– Тату, ну не всім же бути спортсменами, як ти… кожному своє.
– Добре, – м’яко погоджувався Стас. – А що твоє?
– Я ще не визначився.
Мітька був підлітком, а у Кіри на руках була маленька Яна, і десь Стас щось упустив. Митя виріс з одним бажанням: веселитися та розважатися. Розпещеним. Потім, звичайно, Стас лаяв себе, що не наполіг на своєму. Проклинав останніми словами.
Треба було брати Мітьку за шкірку, як цуценя, і тягти до зали. Змусити його займатися, щоб спорт забирав усі сили, щоб дурниці вилетіли з голови. Потім… коли було вже запізно. Його син дружив з хлопчиками з багатих сімей, хоча їхня власна родина жила набагато скромніше, але Митько так просив машину на вісімнадцять років!
Мабуть, щоб бути не гіршим за друзів, в хотів водити. Так рвався водити… яким же Стас був ідіотом. Осліпленим батьківською лобов’ю дурнем. Хлопчик попросив чергову іграшку. Як йому відмовити? У березні Мітьку виповнилося вісімнадцять, у квітні він отримав права та машину у подарунок від батька, а у червні його вже не стало. Він розбився.
Летів до друзів на дачу, не впорався з керуванням. І все. Наче темрява накрила землю. Стас не знав, як жити з тим, що він своїми руками подарував синові смерть. Кіра зненавиділа його. Якийсь час вона намагалася вдати, що вони ще сім’я, і впораються разом, але ненависть сочилася з неї, лилася з очей. Це не були сльози горя, це було розчарування.
Сльози текли по її щоками, немов малюючи літери, з яких можна було скласти коротке: «Ти вбив нашого сина!» Вони розлучилися. Стас уже кілька років жив один. Тренував дітей та підлітків. Вивозив їх на змагання. Він нічого не відчував – тренував, вивозив, підтримував, усміхався нагородам, як робот. На автоматі. Часто лаяв себе: є ще Яна!
Ну, розлучилися вони з Кірою, буває, але доньку-то треба виростити! Їй лише дванадцять років. Незабаром тринадцять. У цих думках Стас під’їхав до школи і побачив бійку на вулиці, одразу за шкільною брамою. Кілька пацанів напали на одного, але Стаса навіть не це вразило! Його вразило те, як відбивався цей один. Непрофесійно, але досить чітко і цілком відчайдушно.
Гімназія, в якій навчалася Яна, була досить непоганою. З математичним ухилом, але вчилися там і звичайні хлопці з сусідніх будинків. Цей хлопчик, що одержує і роздає тумаки на очах Стаса, був навіть гіршим, ніж звичайний. Тренер одразу побачив, як погано він одягнений. Бідно. Чи не за це його б’ють жорстокі однолітки?
– Гей! – гаркнув Стас, виходячи з машини. – Ану брейк!
Пацани завмерли на секунду, а потім кинулися врозтіч. Той самий, погано одягнений, залишився на місці і оглядав свої втрати. Йому відірвали кишеню від куртки – бовталася на нитках. Пацан узяв її в руку, покрутив, і вилаявся. Зважаючи на все, інші втрати – синець на обличчі, розбита губа – його не бентежили.
– Ти як?
– Та чудово, – хмикнув пацан. – Чого треба, дядьку?
– Гарний хлопчик. Ввічливий. – крекнув Стас. – І б’єшся добре. На спорт ходиш?
– Тату! – почув Стас голос дочки.
Він повернувся, побачив її, що біжить з ганку, посміхнувся, а коли знову глянув на хлопця, його там не було. Зник. Як крізь землю провалився.
– Привіт, сонечко. Ти знаєш цього хлопця?
– Кого? Сергія? Знаю, звісно! Він зі мною вчиться. Що ти йому таке сказав, що він від тебе втік.
– А чому його б’ють? Вибач, що я питаю…
Яна була для своїх майже тринадцяти дуже розумною. Вона подивилася на тата уважно, і промовчала. Хоча язик свербіло сказати, що Мітьку повернути не можна. Батько, здається, зараз саме це намагався зробити.
– У нього батьки п’ють. І якщо пацани його чіпляють на цю тему, він із ними б’ється. – пояснила вона татові.
– Йому б боксом займатися. Добре б’ється.
– Який йому бокс, тату, – зітхнула Яна. – Йому б удома порядок навести, алкашів лівих вигнати, батьків спати покласти. Приготувати щось. А іноді нема з чого, це означає, спочатку добути, а потім приготувати.
– Краде? – уточнив Стас.
Яна невинно знизала плечима. Мовляв, не знаю нічого, і не питай. Вона пробула у батька усі вихідні. До зали з ним не ходила – Яну теж не надто тягнуло у спорт, а вдома вони грали в настільні ігри, потім пішли в кіно та магазини, і у кафе зайшли. Стас був у своїх думках, але Яна не образилася. Тато купив їй кросівки, які мама навідріз відмовилася купувати. Дорого.
– Ти чимось захоплюєшся? – запитав Стас у дочки.
– Тату, я читаю багато. Може, я письменником стану?
– Письменники починають із щоденників, – припустив Стас.
– А хто тобі сказав, що я його не маю? – хитро посміхнулася Яна.
У Стаса не йшов із голови Сергійко. Невисокий, але сильний. Темноволосий і темноокий, як циганча. Хлопчик, якого з усіх втрат найбільше засмутила відірвана кишеня. Пацан добре міркує: синець і губа заживуть, а ось куртку нову йому хто купить? Батьки-алкаші? Стас відвіз Яну додому задоволену.
– Слухай, я таки хочу покликати твого Сергія на тренування.
– Тату, а хто за нього платитиме?
– Я його так візьму. Щось я вирішую! Хлопчик уміє битися, нехай робить це з мирною метою.
– Я не знаю. Чесно.
– Давай, я приїду завтра за тобою до школи. Приведи мені його.
– Що тобі так сподобалося?
– Дух, – коротко відповів Стас.
Яна кивнула головою.
– Що? Приведеш?
– Так, але … тато, якщо не вигорить – не засмучуйся!
– Обіцяю.
Яна привела хлопчика після школи до машини батька.
– Ну, ось він, твій герой. Говори, що хотів.
Вона ще й за лікоть тримала Сергія, а він не заперечував. Ну, хоч із дівчатками ввічливий.
– Сергію, я хочу покликати тебе на тренування, на бокс. Ти непогано б’єшся. Дані є, а отже, і перспективи.
Пацан зітхнув і сказав:
– Ян… ти пробач… можна нам наодинці.
Дівчинка кивнула. Попрощалася з татом і пішла.
– Немає в мене перспектив. Я свою доріжку в житті наперед знаю. Нічого не вийде, Станіславе Валерійовичу, забудьте.
Стас не чув цієї приблатненої завзятості.
– Я наполягаю, – сказав Стас. – Життя може піти інакше.
Внутрішньо він здригнувся, чого тут брехати. І згадав звіт про розтин його сина після ДТП. Там у крові теж було всього потроху. Чи був винен Стас? Не машина вбила Мітьку, а спосіб життя. Бажання кайфувати. Ні, винен. Звісно, винен! Адже він його таким виховав. Нічого не вимагав. Тільки балував.
– Гаразд, – раптом сказав Сергій. – Я прийду. А платити хто буде?
– Виростеш спортсменом – розрахуємося, – коротко відповів Стас.
– У мене й форми немає.
– Просто приходь!
А далі почалися гойдалки, які тривали майже два роки. Коли гойдалка злітала вгору, Сергій наполегливо відвідував тренування щодня, старався, робив успіхи. Потім гойдалка летіла вниз, а Сергійко зникав. Він втомлювався вдома дивитись на все, що там діється, і зривався сам. Випадав з нормального життя на кілька днів.
Іноді Стасові вдавалося його зловити до того, як все траплялося. Він бачив, що Сергій став похмурим і злим, і вже не тренується, а ніби вбиває ворога. Невидимого, який засів у груші, чи у супернику. Тоді Стас їхав до школи і ловив Сергія до того, як він нашкодить собі.
– Чого ви бігаєте зі мною? – пацан кусав губи і був готовий плакати. – Ну, не можу я зараз тренуватися! Погано мені! Треба перезавантажитись.
– У залі перезавантажишся, – суворо говорив Стас, і віз його на тренування.
Але частіше не встигав упіймати, і Сергій падав. Він був ще надто молодий, щоб упасти низько. Він підводився. Каявся. Тренувався, як божевільний, але загалом такі загули позначалися на спортивних досягненнях.
– То я тебе навіть на місто не виведу! – психував Стас. – Зроби вибір!
– А то що? Відмовитеся від мене? І правильно, давно час!
Він навіть запропонував Сергію, щоб той жив у нього.
– Я не можу кинути мамку, ви чого? Батько звалить, а вона взагалі пропаде, якщо не дивитися за нею.
– Не можна так жити! Вони дорослі! Зробили власний вибір. Ти маєш думати про своє майбутнє.
Сергій почав пропускати тренування дедалі частіше, а Стас усе частіше став здаватись. Тоді Яна сказала йому:
– Ти не Сергія рятуєш, тату. Плювати тобі на нього. Ти ж Мітьку рятуєш. Подумай! Як можна врятувати того, кого вже немає давно!
– Яна… ти не права! Сергій ще живий. Його можна врятувати.
– Але ти все одно вже здався. Він не хоче, щоб його рятували.
– Чорт! – у серцях сказав Стас і потер обличчя. – Ти справді хочеш стати письменником?
– Подивимося, тату. В одному ти можеш бути впевнений: я вбивати себе не стану.
Вони обійнялися, а Стас пообіцяв собі не рятувати нікого. Ні Сергія, який цього не хотів. Ні Митьку, якого вже не можна було врятувати. Доведеться прийняти той факт, що вихователь з нього ніякий! Слава Богу, хоч Янка росте гарним дівчиськом. Вчиться добре, багато читає. Йому зателефонували серед ночі з лікарні. Пояснили ситуацію і він поїхав.
– Зараз стабілізували. У свідомості. Просив вам додзвонитися, боявся, що не виживе. Був момент, пульс впав. Відкачали. А ви що, правда його тренер? – сумно посміхнувся лікар.
– Я все розумію. Несумісні то речі, але в нього родина така… специфічна.
Він показав, куди пройти Стасові. Сергій лежав білий під крапельницею в якійсь моторошній багатомісній палаті. Стас жахнувся. Побіг на пост.
– Та можна тільки вранці перевести, я вам говорю! Бухгалтерія не працює, начальства нема! – намагалася пояснити йому медсестра.
– Але ж окрема палата є?
– Є!
– Ну, так переведіть! А зранку вже розберемося з начальством та бухгалтерією. Я нікуди не піду.
– Ой який наполегливий батько, однак.
Стас не став уточнювати, що він – не батько. Сергія перевели до окремої палати. Стас сів поруч із ліжком.
– Тренер. – чітко сказав Сергій. – Врятуй мене, тренере. Я більше не буду. Ніколи. Я мало не помер…
– Я не знаю, Сергію. Я вже не вірю.
Сергій схопив його за рукав вільною від крапельниці рукою:
– Я клянуся, Станіславе Валерійовичу! Я присягаюся чим хочеш тобі. Вам…
– Та гаразд. Тобі. Тільки не при людях.
– Тренер… жодного тренування більше не пропущу. Жодну погань у рот не візьму. Крім тебе, ніхто не зможе мені допомогти. Пробач мені! – він розплакався, як дитина.
Стас забрав Сергія до себе додому. Батьки хлопчика з’являлися, щоб допомогти з прибиранням, привезти продуктів. Раз на тиждень, не частіше. Він пробував поговорити з матір’ю, щоб та кинула пити, але говорити не було з ким. Вона не бувала тверезою.
Тренування він більше не пропускає і з тими, хто не в спорті, спілкуватися перестав, а за півроку Сергій поїхав на свій перший бій, і виграв його. Стас стежить, щоб навчання хлопець також не закидав – планує відправити його до фізкультурного інституту. Він спитав Сергія, що той хоче у майбутньому.
– Хочу бути тренером. Як ти. – сказав хлопець.
Клятву свою він не порушує. Тих, хто живий, ще можна врятувати…
