Артем поставив останню коробку на підлогу і витер піт із чола. Переїзд нарешті завершився. Світлана стояла біля вікна, розглядаючи краєвид на центр міста, що відкривається з дев’ятого поверху.
– Уявляєш, тепер це справді наш дім, – Світлана повернулася до чоловіка, усміхаючись.
– Якось навіть не віриться… Матуся постаралася, вибрала найкращий варіант, – Артем обійняв дружину. – Ти ж знаєш, у неї скрізь зв’язки. Без мами нам би таку квартиру в житті не потягнути.
Світлана промовчала, хоча всередині щось кольнуло. Звісно, двокімнатна квартира в центрі – це чудово, але чомусь сам факт, що свекруха наполягла на цьому подарунку, викликав неясне занепокоєння. Утім, Світлана відігнала ці думки – потрібно було розбирати речі й облаштовувати їхнє нове сімейне гніздечко.
Перші дні пролетіли в приємних клопотах. Світлана із задоволенням розставляла посуд на кухні, розвішувала штори, підбирала місце для кожної дрібниці.
Робота юристом дозволяла їй іноді закінчувати раніше, і тоді вона поспішала додому, щоб встигнути приготувати що-небудь смачне до приходу чоловіка.
– Артем, як думаєш, диван краще поставити біля вікна чи біля стіни? – запитала Світлана одного вечора, коли вони планували розміщення меблів у вітальні.
– Та без різниці, – відмахнувся чоловік, не відриваючись від телефону. – Як тобі зручніше.
– Ні, я хочу, щоб ми разом вирішили. Це ж наш спільний дім.
У цей момент у двері подзвонили. На порозі стояла Галина Петрівна з великими пакетами.
– Вирішила провідати молодят! – свекруха енергійно пройшла у квартиру. – О, я дивлюся, ви ще навіть меблі не розставили толком? Свєточко, дитинко, так не піде. Диван однозначно потрібно ставити біля стіни, це ж очевидно. І штори ці… – Галина Петрівна поморщилася, – занадто прості для такої квартири.
Світлана відчула, як фарба приливає до щік.
– Галино Петрівно, ми самі розберемося…
– Звичайно-звичайно, – перебила свекруха. – Я просто раджу. Усе-таки досвід є. Артем, я вам тут поїсти принесла, а то знаю, що Свєточка на роботі допізна буває…
– Я прекрасно встигаю готувати, – тихо заперечила Світлана.
Але Галина Петрівна ніби не чула. Вона вже господарювала на кухні, попутно коментуючи розстановку посуду і побутової техніки. Артем лише посміхався, дивлячись на матір.
Такі візити стали повторюватися все частіше. Галина Петрівна могла прийти в будь-який час, іноді навіть коли нікого не було вдома – у неї був свій комплект ключів.
– Мамо, може, не варто приходити без попередження? – якось несміливо запропонував Артем.
– Синку, я ж хвилююся за вас. Раптом що трапиться? Та й квартира, між іншим, моя.
Ці слова боляче різанули Світлану. Виходить, це не їхнє сімейне гніздо, а так, тимчасовий притулок під наглядом свекрухи?
Одного вечора до Світлани завітала шкільна подруга Марина. Дівчата давно не бачилися, і Світлана вирішила приготувати вечерю, щоб відзначити зустріч.
– Уявляєш, я нарешті зважилася піти з ненависної роботи! – ділилася новинами Марина. – Відкриваю свою справу.
– Як здорово! А я ось теж думаю про зміни, – відгукнулася Світлана, нарізаючи овочі для салату. – Може, теж час щось змінювати…
Їхню розмову перервав звук дверей, що відчинялися. На порозі кухні виникла Галина Петрівна.
– Ой, а в нас, виявляється, гості! – свекруха окинула несхвальним поглядом стіл. – Світлано, чому ти не попередила? Я б допомогла все організувати як годиться.
– Галино Петрівно, я не думала…
– Ось саме, що не думала, – відрізала свекруха. – У пристойних сім’ях так не робиться. Треба узгоджувати такі речі.
Марина швидко засобиралася додому, незважаючи на протести подруги. Коли вона пішла, вибухнув скандал.
– Мама має рацію, – заявив Артем, який повернувся з роботи. – Потрібно було хоча б попередити.
– Про що попередити? – розлютилася Світлана. – Про те, що я хочу побачитися з подругою у власному будинку?
– Не у власному, а в подарованому, – поправила Галина Петрівна. – І я, маю право знати, що відбувається в цих стінах.
Увечері, коли свекруха нарешті пішла, Світлана спробувала поговорити з чоловіком.
– Артеме, так більше не може тривати. Твоя мама контролює кожен наш крок.
– Вона просто піклується про нас, – звично відмахнувся чоловік. – Ти занадто гостро реагуєш.
– Гостро реагую? – Світлана присіла на край ліжка. – Я не можу запросити подругу без дозволу твоєї мами. Не можу переставити меблі як хочу. Не можу навіть приготувати вечерю без її коментарів!
– Мама досвідченіша за нас, вона поганого не порадить.
Світлана стільки років була самостійною, сама побудувала кар’єру, ухвалювала рішення. А тепер перетворилася на безвольну ляльку, якою керує свекруха.
Наступного дня Галина Петрівна знову з’явилася у квартирі. Цього разу вона принесла нові штори – більш відповідні для цього інтер’єру. Світлана мовчки спостерігала, як свекруха знімає її улюблені фіранки…
Коли Галина Петрівна нарешті пішла, Світлана оглянула вітальню. Усе тут було чужим – від важких оксамитових штор до розставлених за вказівкою свекрухи меблів. Жодної деталі, яка відображала б характер молодої господині.
– Досить, – прошепотіла Світлана і рішуче пересунула диван до вікна.
Наступні кілька годин пролетіли непомітно. Світлана рухала меблі, міняла місцями декоративні подушки, розставляла улюблені фотографії та дрібнички. На журнальному столику з’явилася керамічна ваза ручної роботи – подарунок подруги Марини. У кутку кімнати тепер стояв затишний торшер із м’яким світлом, а на стіні – картина з пейзажем, куплена Світланою на вуличному ярмарку.
– Що тут відбувається? – пролунав гучний голос Галини Петрівни, яка раптово з’явилася на порозі. – Це що за самодіяльність?
– Я просто внесла невеликі зміни, – спокійно відповіла Світлана, хоча серце заколотилося швидше.
– Ти перетворила пристойну вітальню на якийсь “молодіжний балаган”! Ця ваза, ці дешеві картинки… І диван! Я ж пояснила, чому він має стояти біля стіни! – свекруха сплеснула руками.
– Галино Петрівно, це наша квартира…
– Ось саме – ваша! А ти навіть з Артемом не порадилася! – свекруха дістала телефон. – Зараз же дзвоню синові.
Артем примчав із роботи за півгодини. Поглянувши на перетворену вітальню, чоловік насупився:
– Свєта, ти що твориш? Навіщо влаштовувати весь цей хаос?
– Який хаос? Я всього лише хотіла зробити нашу квартиру затишнішою.
– Затишніше? – фиркнула Галина Петрівна. – Називай речі своїми іменами – ти спеціально все зіпсувала на зло мені!
– Мама має рацію, – кивнув Артем. – Ти могла хоча б обговорити це з нами.
– З вами? – Світлана відчула, як тремтить голос. – А ви обговорювали зі мною, коли міняли штори? Коли вказували, як розставляти посуд? Коли вирішували, кого я можу запросити в гості?
Галина Петрівна підвищила голос:
– Я просто намагаюся навчити тебе бути хорошою господинею. Але ти, мабуть, не здатна навіть на елементарні речі.
– Свєта, перестань, – втомлено вимовив Артем. – Давай повернемо все як було.
З кожним днем атмосфера в будинку ставала дедалі напруженішою. Галина Петрівна тепер заходила по кілька разів на день, нібито перевіряючи, чи не влаштувала Світлана черговий переворот. Будь-яка дія невістки піддавалася критиці.
– Знову готуєш ці свої салати? – морщилася свекруха. – Артем любить м’ясо.
– Чому досі не попрасувала чоловікові сорочки? – лунало зі спальні.
– Ти в цій спідниці на роботу ходиш? Не дивно, що кар’єра не складається…
Артем усе частіше погоджувався з матір’ю, киваючи на кожне зауваження. Світлана почувалася чужою у власному домі.
Одного вечора Галина Петрівна прийшла з каталогом меблів.
– Я тут подумала, – заявила свекруха, – потрібно повністю оновити обстановку. Ці меблі вже не відповідають статусу квартири.
– Що? – Світлана ледь не впустила чашку. – Але ми тільки недавно все облаштували!
– Ось саме – ви. А я хочу зробити тут нормальний ремонт. І навіть не сперечайся – я вже викликала дизайнера.
– Але це наша квартира! – не витримала Світлана. – Ви не можете просто так усе тут міняти!
– Між іншим, цю квартиру подарувала нам мама, – втрутився Артем. – Ми маємо бути вдячні.
– Вдячні? За що? За те, що нас контролюють як дітей? За те, що я не можу жити спокійно у власному будинку? Взагалі вона нам квартиру подарувала чи просто пожити впустила, дурдом якийсь.
– Та як ти смієш! – обурилася Галина Петрівна. – Після всього, що я для вас зробила! Артеме, невже ти дозволиш їй так розмовляти з твоєю матір’ю?
– Світлано, вибачся негайно, – зажадав чоловік.
– Ні, – тихо, але твердо відповіла Світлана. – Я більше не буду вибачатися. Я не буду мовчати. І я не дозволю ставитися до мене як до порожнього місця.
– Ну й характер у твоєї дружини, – похитала головою Галина Петрівна. – Я ж казала, що вона тобі не пара…
Світлана відчула, як усередині щось обірвалося. Усі ці місяці терпіння, спроб догодити, бажання зберегти мир у родині – все було марно.
– Знаєте що, – тихо промовила Світлана, дивлячись прямо в очі Артему, – я не буду більше танцювати під чужу дудку. Цю квартиру ви нав’язали самі, от і залиште її собі!
Галина Петрівна застигла з відкритим ротом, а Світлана швидко пройшла в спальню. Руки тремтіли, але жінка методично складала речі у валізу.
– Світлано, ти що робиш? – Артем з’явився на порозі. – Припини істерику!
– Це не істерика, – спокійно відповіла Світлана, акуратно складаючи свій улюблений светр. – Це рішення, яке я повинна була прийняти давно.
За годину таксі вже везло Світлану до батьківського дому. У голові було порожньо, тільки легке запаморочення нагадувало про пережитий стрес. Мама відчинила двері і, не ставлячи зайвих запитань, міцно обійняла доньку.
– Я все зіпсувала, – прошепотіла Світлана, коли вони сиділи на кухні за чашкою чаю.
– Ні, люба, – мама погладила доньку по руці. – Ти просто перестала псувати своє життя.
Перші дні в батьківському домі були як у тумані. Світлана спала, багато читала і намагалася не думати про те, що трапилося. Телефон розривався від дзвінків Артема, але Світлана не брала слухавки.
– Донечко, може, поговориш із ним? – обережно запитала мама на четвертий день.
– Ні, мамо. Мені потрібен час подумати.
За тиждень Артем з’явився біля батьківського дому. Світлана якраз вийшла в магазин і на зворотному шляху зіткнулася з чоловіком біля під’їзду.
– Світлано, давай поговоримо, – Артем тихо промовив. – Я все зрозумів. Мама більше не буде втручатися, обіцяю.
– Правда? – Світлана сумно посміхнулася. – І як ти це їй пояснив?
– Ну… Ми поговорили. Вона погодилася бувати рідше.
– Рідше? – Світлана похитала головою. – Артеме, річ не в частоті візитів. Річ у тім, що ти дозволяєш своїй матері керувати нашим життям. Ні, вибач – тепер уже твоїм життям.
– Світлано, я кохаю тебе! Повернися, будь ласка.
– Кохаєш? А де була ця любов, коли твоя мати вказувала мені, як жити? Коли критикувала кожен мій крок? Коли намагалася переробити мене під свій смак?
Артем мовчав, опустивши очі. Світлана розвернулася і пішла до під’їзду.
– Я подаю на розлучення, – кинула вона через плече.
Наступного дня Світлана вирушила в юридичну контору. Як фахівець із сімейного права, вона знала всю процедуру розлучення, але зараз сиділа по інший бік столу.
– Раз ти вирішила, то пиши заяву на розлучення, – сказала Марина, та сама шкільна подруга, до якої Світлана прийшла по допомогу.
– Дякую. Знаєш, я думала, буде страшніше.
– Найстрашніше позаду, – усміхнулася подруга. – До речі, у нас у фірмі звільнилося місце провідного юриста. Не хочеш спробувати?
Через місяць Світлана вже працювала в новій компанії. Зарплата виявилася вищою за колишню, а колектив – дружелюбнішим. У вільний час молода жінка підшукувала квартиру.
– Ось, подивися цей варіант, – Марина показала фотографії невеликої однушки. – Район тихий, від центру недалеко.
– Виглядає затишно, – оцінила Світлана. – І головне – ніхто не вказуватиме, куди пересунути диван.
Подруги розсміялися. Світлана спіймала своє відображення у вікні й помітила, як змінилося обличчя – зникла напруга, з’явився блиск в очах.
Переїзд в іншу квартиру зайняв лише кілька днів. Світлана спеціально вибрала яскраві штори, схожі на ті, що колись зняла свекруха. На підвіконні з’явилися улюблені квіти, на стінах – картини, які так дратували Галину Петрівну.
– Ну ось, тепер тут затишно, – Світлана із задоволенням оглянула результат. – Тепер я відчуваю, що я вдома.
Розлучення пройшло швидко – Артем не став чинити перешкод. Світлана чула від спільних знайомих, що колишній чоловік переїхав назад до матері. А квартиру свекруха стала здавати.
– Не шкодуєш? – запитала якось Марина, коли вони сиділи на новій кухні Світлани.Спеціально для сайту Stories
– Про що? Про те, що перестала бути чиєюсь маріонеткою? – Світлана похитала головою. – Знаєш, я нарешті відчуваю себе собою. Пам’ятаєш, ти казала про зміни? Здається, я теж знайшла в собі сміливість усе змінити. І я щаслива.
Тепер кожне рішення, кожна куплена дрібниця – все тепер було тільки її вибором.
