Настя з Іваном були на сьомому небі від щастя: у них скоро буде дитина! І ось народився довгоочікуваний синочок Єгорка.
Бабуся, мати Івана, як побачила онука, так з того дня і не полюбила: на Івана він був зовсім не схожий: біленький, весь у Настю.
Свекруха відразу винесла свій вердикт:
– Нагуляла! У нас таких ніколи не було, всі смагляві, темноволосі, не наш він, не рідний!
Всі вуха синові продзижчала. Той спочатку лаявся з матір’ю, а потім вже і сам повірив у це.
Як свято, всі діти у батьків збиралися. Всім онукам у бабусі гостинці припасені. Всім, крім Єгорки. Не хотіла вона його визнавати і все тут. А Настя, знаючи, що її синочку чекати нічого, і щоб він не плакав, сама стала купувати йому щось.
Як прийдуть до батьків, вона непомітно дістане подаруночок зі своєї сумки, простягає Єгорці і каже:
– Ось, синочку, тобі від бабусі і дідуся, тобі першому.
А він радісний біжить їх обіймати, дякувати. Та ті й не поглянуть на нього.
Так сталося, що захворіла Настя. Хвороба непроста, підступна, відчуває, що недовго їй залишилося. А хто потім за сином догляне? Не приймають його, за чужого вважають. Стала вона його всьому вчити:
– Єгорку – синку, ти як одяг забрудниш, так налий в тазик води і випери, подивися, як треба. А якщо ґудзик відпаде або порвеш щось, ось як потрібно пришити.
Всьому його мати навчила.
Коли хлопчик пішов у п’ятий клас, Настя пішла з життя. Батько зап ив – загуляв, про сина забув зовсім. До бабусі з дідом зі школи і з органів опіки приходили:
– Що ж у вас дитина одна вдома, без нагляду? Раз батько вживає, візьміть хлопчика поки до себе. Якщо нічого не зміниться, доведеться вирішувати питання про позбавлення батька батьківських прав.
Подумали вони, та й вирішили взяти опіку над онуком, та й копійка не зайва. Крім нього у старих ще два онуки, щодня в гості приходять.
Єгорка, як мати його вчила, все по дому допомагав, був слухняним, але чомусь завжди і в усьому був винен. Брати пустують, а дістається йому.
Бабуся з магазину, бувало, прийде, Єгорка до сумок:
– Що там смачненьке бабуся принесла? О, прянички!
Та тільки спробувати не встигне, бабуся боляче вдарить по руці.
Всі відпочивають, а його в город відправлять грядки копати. А йому і не важко, все зробить, як треба. Прийде втомлений, голодний, переодягнеться, руки помиє, і на кухню. Хотів суп у тарілку налити, як раптом бабуся слідом заскочила, заругалася:
– Не чіпай! У мене ще діти не нагодовані!
Так і жив Єгорка, без любові і ласки. Незважаючи на те, що і уроки йому було робити ніколи, в будинку завжди якась робота знаходилася для нього, – вчився він добре, вчителі хвалили:
– Молодець, бабуся, добре онука виховуєте, і вчиться добре, ввічливий, і в школу завжди охайний ходить.
І ніхто й гадки не мав, що Єгорка сам собі і прав, і прасував, і зашивав.
Але ось роки навчання позаду, треба далі кудись їхати вчитися. Але про це ніхто й мови не заводив. Він просився у бабусі, та тільки відмахувалася:
– Та яке з тебе навчання? Вдома справ не злічити. Навчання, дивись чого надумав! Сиди вже!
Зате про інших онуків бабуся дуже турбувалася, все кудись в міста родичам дзвонила, просила взяти до себе на час навчання.
Через деякий час приїхав дядько Андрій Валентинович, який був двоюрідним братом бабусі. Дядько працював директором заводу у великому місті.
Він відгукнувся на прохання родички і вирішив взяти одного з онуків до себе пожити на час навчання. Їхні з дружиною діти вже дорослі, чому б не допомогти в добрій справі?
Він прожив тиждень, поспостерігав за онуками, поговорив з ними, а потім і каже бабусі:
– Ну, Галино, збирай онука, пора. Скоро вже вступні іспити у нього, поїдемо ми.
Вона зраділа:
– Толенька, біжи додому валізи збирати. Дядько Андрій тебе візьме з собою.
– Толенька? Ні, ти Єгорку збирай. Від твого Толеньки толку не буде, а Єгор вже людина! Не очікувала такого бабуся, насупилася:
– Та хто ж тепер у нас все робитиме, по господарству допомагатиме?
– А як хто? Толенька з Василем і будуть. Та можеш і не збирати нічого, – Андрій Валентинович бачив, що підліток давно вже з штанів виріс, а на його єдиному светрі були латки на ліктях, – ми і там все йому купимо.
Так почалося інше життя у Єгорки, де він вперше відчув себе людиною. Життя його склалося вдало. Він закінчив інститут, став працювати на заводі, де директором був дядько Андрій. А коли з роками набрався досвіду і прийшов час Андрію Валентиновичу йти на пенсію, він передав кермо влади Єгору.
– Тепер я можу піти спокійно, завод в надійних руках.
Єгор одружився, вони з дружиною виростили і виховали свого сина і двох прийомних дітей. І жоден з них жодного разу не відчув, що хтось у родині не рідний, всіх любили однаково…
Спеціально для сайту Stories
