Сьогодні на картку перевели зарплатню. Ганна йшла додому в хорошому настрої:
“Зазвичай менше виходить, а цього місяця, разом із авансом, більше на чверть приблизно. Це начальник премію виписав. Так я заслужила, наприкінці місяця два дні по дві зміни відпрацювала, мимоволі подивилася на свої руки. – Які страшні! Пил в’ївся, вже не відмиєш. У всіх жінок манікюр на пальцях, а у мене …
Так завжди свердлицею і пропрацюю. Що вдієш? Дочку піднімати треба. Вона перший курс інституту закінчила. Іншою доріжкою у житті піде. Буде у відділі працювати. Заміж вийде. Я все життя без чоловіка прожила. То хай хоч дочка щаслива буде”.
Купивши в магазині продуктів, повернулася додому. Дочка щось готувала на кухні.
– Нам сьогодні гроші на картку перевели! – радісно сказала мати.
– Добре, – буркнула дочка у відповідь.
– Василино, ти що така похмура?
– Нічого. Сідай їсти!— Наріж шинки і сир! Хоч поїмо нормально, — Ганна почала витягувати з пакетів продукти.
Коли сіли за стіл, мати знову спитала:
– То що ти така похмура?
– Вчора Максим знайомив мене зі своїми батьками.
– Максим, це хто?
– Ти його не знаєш, – дочка криво посміхнулася і зверхньо нагадала. — Якось днями мене на машині додому привозив.
– У нього своя машина?
– Так, він має свою машину, свою квартиру, багатих батьків.
– Ти вже донька, таких не обирай! Нерівня він тобі.
– А я хочу саме такого, — голос дочки став злим. – Хочу жити як нормальні люди, а не від твоєї зарплати до зарплати.
– Василино, ти що? Тобі чогось не вистачає? Вдягаєшся красиво, смартфон є.
– Гарно одягаються усі, і смартфони у всіх є.
– Ну, і що там за знайомством із його батьками, — Ганна постаралася перевести розмову.
– Що, що? Вони всі такі, — дочка покрутила рукою, намагаючись висловити свою думку. – Батько – такий представницький чоловік. Мати – розкішна дама, вся доглянута, з прекрасним манікюром.
– І про що ви говорили?
– Запитали: хто в мене батьки, – дочка зло стиснула губи. – Я трохи з сорому не згоріла. Що я могла сказати? Батька нема, а мати на заводі, на верстаті працює.
– Донько, не всі живуть у котеджах та їздять на дорогих машинах. Хтось має і на верстатах працювати.
– Хай хтось працює, а я жити хочу, — дочка заплакала і втекла до своєї кімнати.
Ганна довго сиділа за столом, низько опустивши голову. Прикро! Адже все, що могла, що в її силах, робила для донечки.
Наступного дня дочка прийшла ввечері щаслива і, з якоюсь загадковою усмішкою на обличчі:
– Мамо, завтра субота. Я запросила Максима до нас у гості.
– Ой! – Схопилася за щоки Ганна і відразу запитала. – О котрій він прийде?
– Увечері.
– Треба продуктів купити. З ранку приготувати щось смачне.
– Приготую я сама. Мамо, ти себе в порядок приведи!
– У сенсі? – Не зрозуміла мати.
– Зачіска, макіяж.
– А що не так? – Ганна глянула на себе в дзеркало. – Хіба я вже стара?
– Мамо, до чого тут твій вік? Ти маєш гарно виглядати.
– Ну, я схожу в перукарню! – На обличчі матері з’явилася посмішка. – А макіяж…
– Гаразд, макіяж, я сама тобі зроблю, — Василина взяла маму за руки. – Але руки… Мамо,треба манікюр зробити.
– Доню, який манікюр? Я на свердлильних верстатах працюю.
– Які нігті страшні, і руки брудні.
– Це пилюка в’їлася, — Ганна подивилася на свої руки, наче вперше побачила. – Гаразд спробую їх відмити.
– Відмивай! Я зараз подзвоню, домовлюсь. Завтра вранці зроблять тобі зачіску та манікюр.
– Домовляйся! – рішуче промовила Ганна.
– Мамо, ми завтра зробимо з тебе красуню.
– Піду поки що за продуктами.
Вийшла Ганна з під’їзду, а в голову цікаві думки полізли:
“То дочка мене старою чи що вважає? Мені всього сорок один рік…”
Тут назустріч попався сусід. Байдуже кивнув головою і пройшов повз.
“Федька і той на мене не звертає уваги. Йому вже незабаром п’ятдесят. Колись він був красенем. У дев’яності, таким авторитетом був. Зараз у людини ні дружини, ні дітей… — важко зітхнула. – І навіть він на мене не дивиться”.
Купила продукти. Щойно повернулася до квартири, дочка відразу повідомила:
– Мамо, збирайся! Я домовилася про манікюр. Тебе, — вона подивилася на годинник, — за півгодини чекають.
– Як же так… я…
– Все збирайся! Разом із тобою піду, — взяла з рук матері пакунки. – Поки що продукти розкладу.
Цілий день Анна була, як на голках. Ще б пак, адже зараз прийде, можливо, майбутній зять.
І ось прийшли.
-Здрастуйте, Ганно Степанівно! – Вимовив хлопець по-простому і відразу представився. – Мене Максим звуть.
– Дуже приємно, — щиро промовила жінка, подумки оцінюючи друга дочки. – “Хороший хлопець, і не такий уже красень. Мені здавалося, моя Василиса, лише на високих красенів звертає увагу”.
– Максиме, проходь!
Вони сиділи за столом і розмовляли. Максим розповідав про їх із батьком бізнес. Як він сам заробив на однокімнатну квартиру та машину. Ганна все частіше й частіше ловила себе на думці, що саме про такого зятя вона й мріяла, а ще вона не уявляла свою Василини поруч із цим хлопцем:
“У доньки одна мрія, як отримати все й одразу. Їй цей Максим і сподобався лише тому, що в нього квартира і машина. Напевно, бачить своє подальше життя поруч із ним у величезному гарному будинку, у розкоші”.
А ще в неї було таке почуття, що хлопець про все це здогадується. Навіть не здогадується, а добре знає, і вирішила підтвердити свої припущення, але так, щоб не образити його.
– Максиме, а які у тебе плани на майбутнє?
– Працюватиму в батька. Хочу і вашій дочці знайти роботу до душі. Знаю, що вона навчається в інституті. Та я й сам навчаюсь на заочному відділенні.
– Максиме, а тобі скільки років?
– Двадцять два. На третьому курсі в інституті навчаюсь. Працюю на підприємстві батька, він платить мені сорок тисяч на місяць. Жити можна.
Ганна не могла зрозуміти, не могла повірити що у його планах знайдеться місце Василисі.
– Мій тато починав майже з нуля, — продовжив розповідати Максим. – Він після армії теж навчався заочно і працював свердлувальником на заводі.
– Ким? – не повірила Ганна.
– Свердлувальником на верстаті.
– Я теж працюю свердлицею, — з якоюсь гордістю вимовила жінка, але тут же натрапила на невдоволений погляд доньки.
– У тата невеликий заводик, — продовжив хлопець, — Виготовляємо вироби з металу. Я теж встиг попрацювати на всіх верстатах. Батько каже, що я його спадкоємець і мушу розбиратися у всьому з самого низу. Ваша донька навчається на факультеті логістики. Буде поки що працювати на нашому заводі диспетчером.
Ганна слухала його і не вірила його словам. Вона чомусь була впевнена, що її дочка та поняття: працювати на заводі, не сумісні. Але чомусь Максим говорив про це з такою впевненістю.
Коли дочка зі своїм другом пішли, Ганна почала прибирати зі столу, але ця розмова не давала їй спокою:
“У мене таке почуття, що до сьогодні Максим і моя Василина не розмовляли один з одним. Він все каже, ніби це питання вирішене. Моя дочка мені про це навіть не сказала”.
Так до самого вечора Ганна й думала про це, а дочка наче спеціально не поспішала додому.
Зрештою, її Василина повернулася.
– Сідай їсти! – Сказала мати, якомога спокійніше.
Та сіла, задумливо втупившись у тарілку, схоже, такі ж думки занепокоєли і її.
– Мамо, тобі сподобався Максим? – першою спитала Василина.
– Дуже! – І тут же поставила зустрічне запитання. – А тобі?
– Не знаю, – чесно зізналася дочка.
– А що не подобається? – Усміхнулася мати.
– Якщо ми колись одружимось, все буде добре, але головою сім’ї буде він. На його думку, це питання навіть не має обговорюватися.
– У тебе щодо цього інша думка?
– Не знаю, — сказала дочка.
– Мабуть, я така ж у молодості була, — з ностальгією в голосі промовила Ганна. – А зараз, хто б запропонував, щось подібне…
– Мамо, у мене почалися канікули. Я чесно десять місяців відучилася в інституті, а він пропонує мені два місяці працювати диспетчером на його заводі. Що я не маю права відпочити?
– То він пропонує тобі працювати ці два місяці безкоштовно?
– Чому безкоштовно? – дочка знизала плечима. — По двадцять тисяч щомісяця обіцяє.
– Тобі по двадцять тисяч на місяць? У нас на заводі досвідчені диспетчери за двадцять на місяць працюють.
– Мамо, я хочу інше…
– Ти хочеш усе життя просидіти на його шиї? – Ганні хотілося, щоб дочка зрозуміла, що мрії та реальність – це різні поняття.
– Ну чому ти так думаєш.
– Василисе, тоді дай мені відповідь на просте запитання: навіщо ти йому потрібна?
– Я гарна, – гордо сказала дочка.
– Так, таких гарних довкола повно.
– Я кохаю його.
– Ти любиш його гроші.
– Ні,його.
– Тоді покохала б двірника. Он, хлопець молодий наш двір підмітає. Він точно не одружений.
– Ну, ти скажеш!
– То навіщо ти Максимові? – Знову запитала мати. – Йому потрібна дружина, а не коханка.
– Мамо, якісь у тебе поняття старомодні.
Цієї ночі мати і дочка довго не могли заснути.
Дочка думала про слова матері:
“Адже, дійсно, я хочу все й одразу. Максим це чудово розуміє і не поспішає мені робити пропозицію. Може ж зовсім не зробити. Навіщо він познайомив мене зі своїми батьками, познайомився з моєю мамою?
Мама багато в чому має рацію. Максим людина, яка ніколи не втрачає голови і завжди досягає того, чого хоче. А чого він хоче? Мама правильно сказала: дружину. Тому й намагається мене перевиховати… переробити”.
Цілу ніч лізли в голову подібні думки, змушуючи переосмислити своє життя.
Довго не могла заснути й Ганна. Просто, перед сном вона глянула в дзеркало і… в першу мить не впізнала себе. Подивилася більш уважно:
“А я ж цілком красива жінка. І мені лише сорок один. Дочка не сьогодні-завтра вийде заміж. А я? Залишуся одна?”
З ранку дочка пішла до свого хлопця. Пішла задумлива і рішуча. Ганна не поспішаючи навела лад у квартирі і почала збиратися в магазин.
Підійшла до дзеркала і тут її погляд упав на косметику дочки. Косметикою вона, якщо і користувалася, то дуже рідко, лише у свята. Але ж сьогодні неділя, і вона згадала вчорашній майстер-клас своєї доньки. Рука мимоволі потяглася до косметичка.
Вийшла з під’їзду і побачила Федора, він повернув голову, щоб, як завжди кивнути і пройти повз, але раптом, ніби на стовп налетів. З хвилину просто дивився на неї, потім спитав:
– Ганно, це ти?
– Можна подумати, що за сорок років ти вперше мене побачив? – засміялася жінка.
– Ти така гарна!
– Дякую!
– Ходімо я тебе до магазину проведу, — рішуче сказав Федір.
– Ну, пішли! – Усміхнулася вона у відповідь.
Повернулась Ганна додому ввечері, дочки ще не було, та й уперше за останні роки думки були не про неї:
“А Федька ж непоганий чоловік. Постарів, звичайно, але все такий же юнацький запал. Не встигли з ним у магазин сходити, він запросив погуляти. Навіть смішно! Наче нам не за сорок, а лише по двадцять. І гроші в нього є. У ресторані посиділи. Я там ніколи не була.”
Почала готувати вечерю, але думки про свого сусіда продовжували лізти в голову:
“Запитала, чим займається. Говорить, що бізнес, — на обличчі з’явилася посмішка, — і каже, що законний”.
Повернулась дочка. Задумлива. Зазирнула в обличчя матері:
– Мамо, ти що така сяюча?
– Поки що сама не знаю, — відповіла, не перестаючи посміхатися, і одразу спитала, щоб перевести розмову. – А ти що така збентежена?
– Я з завтрашнього дня йду працювати до Максима на завод.
– Молодець, доню! Коли сама гроші заробляєш і почуваєшся впевненою. І Максим до тебе буде зовсім по-іншому ставитись, а він хлопець добрий.
– Я знаю.
– От і тримайся за нього.
– Мамо, тобі дякую! Розплющила ти мені трохи очі на життя.
Василина знову уважно подивилася на матір і несподівано запитала:
– Мамо, що ти закохалася?
З хвилину Ганна стояла з трохи відкритим ротом, потім, зробивши обличчя байдужим, запитала:
– Чого це ти спитала?
– Бачу загадкову усмішку на губах та сліди моєї косметики на обличчі, — і стримуючи радісний сміх, додала. – І взагалі, ти в мене дуже вродлива жінка!
– Тобі дякую! Розплющила мені на це очі.
Жовтень. Пора весіль. Ось і зіграли весілля Максима та Василиси, пишне та веселе. А за три тижні Ганна вийшла заміж за Федора.
Нарешті жінки були щасливі.
