Ніна сиділа, підібгавши під себе ноги, серед розкиданих журналів і глянцевих каталогів із весільними сукнями. За вікном похмурий жовтень грав останнім листям, а на душі у Ніни було світло і радісно. До весілля залишалося всього два місяці! Ніна перегортала сторінки, зупиняючись то на одному, то на іншому фасоні.
– Може це? – Ніна піднесла журнал ближче до монітора, показуючи картинку подрузі у відеодзвінку. – Не надто химерно?
– Як на мене, так воно ідеально! – вигукнула Марія, одночасно щось друкуючи на клавіатурі. – А Іван вже бачив?
– Ти що! – Ніна розсміялася, швидким рухом закриваючи журнал. – Кажуть, нареченому до весілля сукню бачити не можна, погана прикмета.
Ніна піднялася з дивана, обтрушуючи м’які пухнасті штани домашнього костюма. Марія щось говорила про стиліста і салон, але думки Ніни вже вислизнули вбік.
Ось уже майже рік, як вони з Іваном разом. Це її перші по-справжньому серйозні стосунки, в яких все продумано і надійно. Ніяких тобі художників-бунтарів або рок-музикантів, які вічно сидять без грошей.
Іван – інженер у будівельній компанії, з хорошою зарплатою, планами на майбутнє і постійною роботою. Єдине, що трохи бентежило Ніну – це батьки Івана.
Маргарита Павлівна, ставна жінка з важким поглядом, який, здавалося, просвічував наскрізь не тільки Ніну, а й весь її рід до сьомого коліна. І Микола Петрович, сухорлявий, завжди мовчазний чоловік, який за столом відповідав тільки “так” або “ні”, а решту часу ніби заглиблювався в себе.
– Ніно! – Марія нетерпляче повернула подругу до реальності. – Ти мене взагалі слухаєш? Я питаю, коли ти до стиліста записалася?
– Вибач, задумалася, – Ніна потерла перенісся. – Наступного четверга, увечері.
Коли дзвінок закінчився, Ніна знову повернулася до думок про батьків Івана. На останній зустрічі Маргарита Павлівна знову не проґавила можливості вколоти невістку:
– Котлетки, люба, потрібно робити з любов’ю, – свекруха відставила тарілку вбік. – Мій Іванко любить більш соковиті.
– Наступного разу обов’язково врахую, – Ніна постаралася посміхнутися, хоча вилиці звело від напруги.
– А хліб не спекла? – Маргарита Павлівна оглянула стіл.
– Я купила в пекарні… – почала Ніна, але Маргарита Павлівна вже похитала головою з виразом обличчя “я так і знала”.
– Івану подобається домашній хліб. Я завжди печу сама.
Іван ніяк не реагував на такі розмови. Лише посміхався, ніби це якийсь безневинний жарт, а не постійні нападки на Ніну. Лише одного разу, коли Маргарита Павлівна почала третирувати Ніну особливо жорстко, Іван поклав руку на зап’ястя Ніни і сказав:
– Мамо, досить, гаразд?
Але було якось не дуже переконливо.
Утім, батьки Івана жили в селі, майже за дві години їзди від міста. Вони приїжджали рідко. Ніна намагалася про це не думати – зрештою, виходить вона заміж за Івана, а не за його батьків.
Сам Іван періодично кидав дивні фрази про те, що батькам у селі нудно живеться, що треба б їх якось визволити звідти. Ніна сприймала це як звичайні синівські переживання.
Звук ключа в замку перервав роздуми Ніни.
– Малюк, я вдома! – Іван ввалився у квартиру, навантажений пакетами. Його русяве волосся намокло від дрібного дощу, а на обличчі грала задоволена усмішка. – Я купив те сухе червоне, яке ти хотіла!
Ніна підбігла, допомагаючи зняти куртку.
– А що ми святкуємо?
– Нічого, просто мені хотілося тебе порадувати.
Вечір складався вдало. Вони дивилися комедію, сміялися. Іван розповідав про новий проект на роботі, будував плани на майбутнє. І все ніби було ідеально. Майже.
– До речі, – ніби ненароком кинув Іван, коли фільм закінчився, – дзвонив батько сьогодні. Скаржиться, що мама зовсім засумувала в селі.
– Може, їм до лікаря звернутися? – запропонувала Ніна, влаштовуючись зручніше на дивані. – Зараз є чудові сучасні препарати від депресії.
– До чого тут депресія? – Іван підняв брови. – Їм просто нудно. Сусіди роз’їхалися, магазин закрили… Усе складніше стає.
– Може їм переїхати в районний центр? Там більше можливостей, – запропонувала Ніна.
– Ага, а жити на що? – парирував Іван, допиваючи свій келих. – У них пенсія невелика.
– Ну так ти ж їм допомагаєш, – резонно зауважила Ніна.
– Так, але… – Іван на секунду замовк, дивлячись у вікно. Потім якось дивно посміхнувся і випалив: – Люба, добре, що в тебе велика квартира! Одну кімнату займуть мої батьки, а то їм набридло жити в селі!
Ніна завмерла. Цей момент нагадав їй дивний сон, у якому ти щосили намагаєшся бігти, а ноги не рухаються. Начебто всі слова зрозумілі окремо, але разом вони не вкладалися в голові.
– Ти жартуєш? – Ніна видавила нервовий смішок.
– Чому жартувати-то? – Іван потягнувся за пляшкою, підливаючи собі. – Їм важко, ти ж знаєш. А тут ми їм допоможемо. Ти ж не проти? – він поставив запитання таким тоном, ніби запитував, чи не проти вона сходити з ним завтра в кіно.
– Іване, – Ніна поставила келих на стіл. – Але ми навіть не обговорювали цього. І потім, моя квартира не така вже й велика. Три кімнати, одна з яких – моя робоча.
– Ну, робочу можна і на кухню перенести, – легко запропонував Іван, немов ішлося про перестановку квітки з підвіконня.
– Почекай, – Ніна випросталася. – Ти взагалі не запитав моєї думки. Просто поставив перед фактом.
– Ну не виганяти ж їх! – Іван подивився на неї здивовано. – Чого ти так завелася?
– Тому що це було б нормально – спочатку обговорити, дізнатися мою думку, а потім уже вирішувати, – Ніна відчувала, як частішає серцебиття.
– Вони ж мої батьки, – у голосі Івана прозвучало роздратування. – Я попередив тебе, хіба цього недостатньо?
– Іване, – Ніна глибоко вдихнула, намагаючись говорити спокійно. – Це моя квартира. Я її купила на свої гроші, працювала п’ять років.
– Я думав, ти розумієш, що сім’я – це спільне, – Іван демонстративно відвернувся, схрестивши руки на грудях. – А виявляється, тобі шкода кута для моїх батьків.
Ніна не могла повірити своїм вухам. Звідки взялося це “кута для моїх батьків”? Адже йшлося про повноцінний переїзд.
– Слухай, можливо, ми могли б зняти їм квартиру неподалік? – запропонувала Ніна. – Я б навіть могла допомогти з оплатою перших місяців.
– Навіщо витрачати гроші, якщо є твоя квартира?! – Іван жбурнув пульт від телевізора на диван. – Я не розумію, у чому проблема!
– Проблема в тому, що ти навіть не запитав мене! – Ніна підвищила голос, що траплялося з нею вкрай рідко. – Ти вирішив за нас обох, не поцікавившись, чого хочу я!
– А я маю питати дозволу, щоб допомогти своїм батькам? – Іван схопився з дивана.
Саме в цей момент Ніну накрило усвідомлення. Іван навіть не вважає за потрібне зважати на її думку. Він уже все вирішив. Але ж вони навіть не одружені. Що ж буде далі? Що якщо Іван захоче звільнитися з роботи і жити за її рахунок? Або вирішить продати її машину, не запитавши? Або… та хіба мало що!
– Іване, – почала Ніна.
– Ти знаєш що, – перебив її Іван, – якщо тобі так складно прийняти моїх батьків, то може, нам варто взагалі переглянути наші плани?
Ніна завмерла.
– Ти зараз серйозно?
Іван мовчав, свердлячи Ніну поглядом. Її раптово кинуло в жар.
– Гадаю, нам обом варто заспокоїтися і поговорити завтра, – Ніна піднялася з дивана, збираючись піти в спальню.
– Ще чого! – Іван різко схопив її за зап’ястя, не даючи піти. – Ми зараз вирішимо це питання.
Хватка була настільки несподіваною і сильною, що Ніна завмерла, не вірячи тому, що відбувається. Хто ця людина? Чи точно це той самий Іван, з яким вона провела останній рік?
– Відпусти мене, – тихо сказала Ніна.
– Не відпущу, поки ми не вирішимо, – уперто заявив Іван.
– Або ти відпускаєш моє зап’ястя зараз же, або я викликаю поліцію, – Ніна подивилася просто в очі Івана. – Обирай.
Кілька секунд між ними висіла важка напруга. Ніна не відводила погляду, хоча всередині все тремтіло. Нарешті Іван розтиснув пальці, залишивши на зап’ясті дівчини червонуватий слід.
– Вибач, – буркнув Іван, відходячи вбік. – Просто мене бісить, що ти не хочеш допомогти моїм батькам.
Ніна потерла руку, відчуваючи, як усередині розростається образа. Ця людина справді не розуміє, що щойно сталося? Він схопив її, заподіяв біль і тепер поводиться так, ніби жертва тут – він?
– Я піду спати, – тихо сказала Ніна. – Нам обом потрібно охолонути.
– Так, – Іван плюхнувся назад на диван і ввімкнув телевізор, демонстративно додавши гучність.
Наступні дні перетворилися на напружене перемир’я. Ніна і Іван поводилися чемно, але холодно. Розмови обмежувалися побутовими дрібницями: “Хліб закінчився”, “Я затримаюся сьогодні”. Про батьків і майбутнє весілля не говорили.
Вранці п’ятого дня, коли Іван пішов на роботу, телефон Ніни задзвонив. На екрані висвітилося “Маргарита Павлівна”. Ніна глибоко зітхнула, збираючись із силами, і відповіла:
– Доброго ранку.
– Добрим він не буде! – голос Маргарити Павлівни звучав різко, як удар хлиста. – Я чула, ти не хочеш нас приймати! Ну нічого, ми й так поживемо, якщо вже Іван все вирішив.
Ніна завмерла з телефоном у руці, намагаючись осмислити почуте.
– Маргарито Павлівно, ми з Іваном ще обговорюємо це питання…
– Що тут обговорювати? – перебила свекруха. – Син сказав, що ми переїжджаємо за два тижні. Микола вже домовився щодо вантажівки для меблів.
Кімната немов похитнулася перед очима Ніни. Іван вже призначив дату переїзду? Не сказавши їй ні слова?
– Маргарито Павлівно, вибачте, але мені потрібно терміново зателефонувати, – Ніна квапливо попрощалася і скинула виклик.
Руки тремтіли, коли вона набирала номер Івана. Він не відповідав. Звісно, у нього нарада. Ніна написала повідомлення: “Дзвонила твоя мама. Сказала, що ви вже все вирішили щодо переїзду. Нам потрібно поговорити сьогодні”.
Відповідь прийшла тільки через три години: “Так, увечері поговоримо”.
День тягнувся нескінченно. Ніна не могла зосередитися на роботі, думки постійно поверталися до розмови, яка мала відбутися ввечері. Коли Іван повернувся додому, Ніна вже чекала у вітальні, зібрана і рішуча.
– Привіт, – Іван виглядав втомленим, але спокійним. – Давай поговоримо.
– Давай, – Ніна вказала на крісло навпроти. – Твоя мама сказала, що ви вже призначили дату переїзду. Це правда?
– Ну, я приблизно намітив, – Іван знизав плечима, не дивлячись їй в очі. – Чого тягнути-то?
– Іване, я хочу, щоб ти мене почув, – Ніна намагалася говорити спокійно. – Це моя квартира. Мої кордони. І я не готова жити з твоїми батьками.
– Тобі що, шкода однієї кімнати?! – Іван роздратовано змахнув рукою. – У тебе три! Невже мої батьки не заслуговують навіть кута?
– Річ не в кімнаті, – Ніна похитала головою. – Річ у тім, що ти приймаєш рішення, не рахуючись зі мною. Ти вже вдруге ставиш мене перед фактом. Спочатку кажеш, що батьки переїжджають, потім призначаєш дату. А моя думка тебе не цікавить.
– Тому що твоя думка егоїстична! – Іван схопився з місця. – Я думав, ти добра, турботлива, а виявилося…
– Що виявилося? – Ніна теж піднялася. – Що я маю свою думку? Що хочу, щоб зі мною рахувалися? Це називається самоповагою.
– Ні, це називається егоїзмом!
Ніна подивилася на розчервоніле обличчя Івана, на його стиснуті кулаки, і раптом зрозуміла – їй доведеться боротися за свій особистий простір усе життя, якщо вона не поставить крапку зараз.
– Знаєш, Іване, я довго думала ці дні, – Ніна повільно зняла з пальця каблучку для заручин. – І зрозуміла, що не готова виходити заміж за людину, яка вважає мої думки несуттєвими.
Іван дивився на каблучку в її долоні, не моргаючи.
– Ти що… Ти скасовуєш весілля?
– Так.
– Через такі дурниці? – Іван здавався щиро здивованим. – Через те, що я хочу допомогти своїм батькам?
– Не через це, – похитала головою Ніна. – А через те, як ти це робиш. Забирай каблучку.
Іван не ворушився, дивлячись на неї з недовірою.
– Ти не можеш просто взяти й скасувати все.
– Можу, – твердо сказала Ніна. – І скасовую.
Залишивши каблучку на столі, Ніна вийшла з кімнати. Наступну годину вона провела, збираючи речі Івана у валізу. Коли повернулася у вітальню, Іван все ще сидів на дивані, але в його очах уже горів гнів.
– Значить так, так? – процідив він крізь зуби. – Просто виставляєш мене?
– Іване, це не помста, – втомлено відповіла Ніна. – Просто я зрозуміла, що ми дуже по-різному дивимося на стосунки. І краще розійтися зараз, ніж мучити одне одного потім.Спеціально для сайту Stories
Іван різко встав і вирвав валізу з рук Ніни.
– Пошкодуєш ще. Зрозумієш, що втратила.
Коли за Іваном зачинилися двері, Ніна опустилася на підлогу і нарешті розридалася. Не через розрив – вона напрочуд твердо знала, що вчинила правильно. Вона плакала від втоми, від напруження останніх днів, від усвідомлення, скільки всього доведеться скасувати: ресторан, сукню, фотографа… Але дивним чином ця перспектива не лякала.
Телефон задзвонив, коли за вікном уже стемніло. Маргарита Павлівна.Спеціально для сайту Stories
– Так, слухаю, – Ніна постаралася, щоб голос звучав рівно.
– Що ти наробила?! – свекруха майже кричала. – Іван все розповів! Ти що, зовсім без серця? Вигнала хлопчика через дурниці?!
– Маргарито Павлівно…
– Мовчи! Мій син кохав тебе, а ти… Ти така жадібна, така егоїстка! Зруйнувала сім’ю!
Ніна слухала цей потік звинувачень, притиснувши слухавку до вуха, але дивним чином залишаючись спокійною. Коли Маргарита Павлівна нарешті видихнулася, Ніна вимовила:
– Я не зруйнувала сім’ю. Я її не створювала. Всього найкращого.
І повісила слухавку.
Наступні дні пройшли в клопотах: скасувати замовлення в ресторані, попередити гостей, розібратися з сукнею… Але з кожним вирішеним питанням Ніні ставало легше. Вона ніби скидала з плечей невидимий тягар.
Через тиждень після розриву Ніна зустрілася з Марією в кафе.
– Як ти? – подруга дивилася на неї із занепокоєнням.Спеціально для сайту Stories
– Знаєш, – Ніна задумливо помішала каву, – мені легко. Я думала, буду страждати, плакати, жаліти себе. А замість цього відчуваю… свободу.
– Не шкодуєш?
– Ні секунди, – Ніна посміхнулася. – Я зрозуміла дещо важливе. Краще бути самій у своїй квартирі, ніж із нахлібниками, яких навіть не кликала.
– Добре, що ти вчасно розгледіла його справжню суть.
– Так, – кивнула Ніна. – Уявляєш, що було б, якби ми одружилися? А так… у мене все життя попереду. І я точно знаю – більше ніколи не дозволю нікому вирішувати за мене.
За вікном сяяло осіннє сонце. Ніна зловила себе на думці, що вперше за довгий час вона дихає на повні груди. Без страху і сумнівів. Розрив із Іваном, який здавався кінцем, насправді став початком. Початком життя, в якому вона нарешті навчилася цінувати себе і свої кордони.
