Наприкінці жовтня, пізно ввечері, Лариса поралася біля плити, коли чоловік зайшов на кухню з таким виглядом, ніби збирався оголосити указ президента.
У руці — телефон, погляд прикутий до підлоги, у голосі — заздалегідь підготовлена сувора м’якість.
— Ларо, нам треба поговорити.
Вона вимкнула газ під картоплею. У будинку пахло смаженою цибулею, і відчувалося — зараз почнеться скандал.
Їй було тридцять два. Кирилу — тридцять п’ять. Вісім років шлюбу, син-першокласник і свекруха за шістдесят. Сама Лариса працювала продавцем у мережі магазинів одягу — зарплата не надто велика, але на життя вистачало.
— Я слухаю, Кириле.
— Ми тут подумали з мамою. — Він переніс вагу з ноги на ногу. — І з Галею.
— З Галею? А до чого тут твоя сестра?
— До того. — Він нарешті підвів очі. — Галі залишилося вчитися два курси. Стипендія — копійки. А на що жити, Ларо?
Лариса не знала. І знати не хотіла. У них самих син Ілюшка пішов у перший клас, і кожен зошит у клітинку був розпланований.
— Конкретніше, — сказала вона.
— У тебе тепер є «однокімнатна » твоєї тітки Клави. У центрі. Ми можемо її здавати тисяч за десять. Віддамо сестрі на навчання. А самі — тут, у нас. Мама догляне за Іллею, ти підеш на повний робочий день. Раціонально.
Лариса повільно поклала ложку на стіл. Метал глухо задзвенів.
— Тобто ми здамо мою квартиру, а самі так і залишимося жити у твоєї мами?
Кирило щиро здивувався:
— Ну так. А що тебе бентежить? Дім великий. Мама, я, ти, Ілля і Галя . Весело.
— Весело, — повторила Лариса без інтонацій.
У дверях з’явилася свекруха. Валентина Степанівна рухалася безшумно, як на свою вагу. Малиновий халат, капці з помпонами, обличчя переможниці.
— Підслуховувати недобре, — сказала Лариса.
— А я не підслуховую. Я беру участь. — Валентина Степанівна сіла на табурет з видом вершительки доль.
— Ви серйозно? — Лариса оглянула їх поглядом.
— Ти, Ларисо, доросла жінка. Нерухомість має працювати. Твоя тітка була старою, квартира все одно стояла. А Галка — наше майбутнє. Юрист. Будуть гроші — всі будемо в них купатися.
— Вона вчиться на бюджеті, — нагадала Лариса. — Безкоштовно.
— Так треба ж магістратуру оплачувати! І за собою стежити, пристойно виглядати. Галка повинна виглядати як слід. Не як деякі.
Лариса промовчала. Вона звикла — такі слова чула не вперше.
Вона подивилася на чоловіка. Кирило жував хліб і зосереджено колупав ложкою в тарілці, виловлюючи ненависний зелений горошок.
Раніше вона здавалася. Раніше говорила «ну добре».
Вісім років шлюбу вона прокидалася о шостій, щоб нагодувати сім’ю чоловіка. Терпіла причіпки свекрухи щодо пилу на антресолях. Мовчала, коли Валентина Степанівна називала її «тимчасовою жінкою».
Не сьогодні.
— Ні, — сказала Лариса.
Тиша прилипла до стін.
— Що — ні? — не зрозумів Кирило.
— Я сказала ні. Квартира — моя. Здавати її я не буду. Переїжджаємо туди в суботу. Я і Ілля. Без тебе, якщо хочеш залишитися у мами.
Валентина Степанівна завмерла з шматком хліба біля рота.
— Ти при своєму розумі, дівко?
— Так, дякую, що запитали.
— Та хто тебе тут прописав? — розлютилася свекруха. — Хто тебе прийняв? Ти з одним пакетом прийшла!
— З двома, — спокійно поправила Лариса. — В одному були труси. В іншому — моя гордість. Вона десь завалялася, але я її підніму.
У кухню ввійшла Галя. Телефон у руках, на обличчі — вираз королеви епізоду.
— О, а що за скандал без мене?
— Сестро, — почав Кирило, — Ларисо…
— Я все чула. — Галя схрестила руки. — Ларо, ти справді хочеш, щоб моє майбутнє зруйнувалося? У моїй групі в усіх нові телефони, а я ходжу з торішнім. Ти не розумієш, як це.
— Ти взагалі жодного дня не працювала, — сказала Лариса. — Спробуй пожити на мою зарплату — тоді й поговоримо, жадібна я чи ні.
— Фу, — кинула Галя. — Жадібність — не порадник.
— А нахабство — не подруга, — парирувала Лариса.
Валентина Степанівна встала з-за столу. Табуретка грохнула.
— Слухай мене, дівчинко. Ілля — наш онук. Ти його забереш — ми через суд доб’ємося спілкування. А квартиру визнаємо спільно нажитим майном, бо ти її отримала в шлюбі.
— Отримала у спадок, — чітко промовила Лариса. — Квартира не є спільним майном. Вона вся моя. Перевірте у юриста, якщо у родині є хоч одна розумна людина. — Вона поглянула на Галю. — Ти ж майбутній юрист? Підкажи їм.
Галя закотила очі.
— До речі, я ще не закінчила навчання. Але це нічого не змінює.
— Тим гірше, — посміхнулася Лариса.
Переїзд відбувся через два дні.
Кирило не допомагав. Стояв у коридорі, дивився, як дружина складає гумові чоботи Іллі, і повторював:
— Ти робиш помилку. Ти скоро повернешся. Мама має рацію — одна з дитиною…
— Впораюся, — перебила Лариса. — Спокійного життя.
Вона поїхала на таксі. Син сидів на задньому сидінні, притискав плюшевого єнота і шепотів:
— Мамо, а бабуся Валя буде на нас сваритися?
— Ні, сонечко. Тепер ніхто не буде сваритися.
У квартирі тітки пахло старими книгами, сухими квітами і тишею. Через два тижні вона влаштувала Іллю в нову школу — за два квартали від дому. І щоранку водила його туди. Лариса плакала рівно десять хвилин. Потім вимила підлогу, перестелила ліжко і зрозуміла: вона не одна. Вона — вільна.
Минуло п’ять тижнів. Лариса полагодила кран, змінила замки і купила Іллі великий конструктор — той самий, який Кирило весь час обіцяв, але так і не купив.
Ніхто не вимагав звіту за витрачені гроші. Ніхто не шипів їй у спину про недосолений суп.
А потім у двері подзвонили.
Вона підійшла до дверей, глянула у вічко – чоловік. Він стояв на майданчику з сумкою на плечі та дешевими гвоздиками в целофані. Квіти виглядали так, ніби їх купили в кіоску за півціни.
Вона відчинила двері, але ланцюжок не зняла.
— Слухаю.
— Ларо, треба поговорити.
— Кажи.
Він завагався.
— Мама мене до кінця дістала. Галя зі своїм хлопцем притяглася. Він у нас у ванній по годині сидить, наші рушники бере. Їсти нормально нічого. Я з роботи приходжу — у раковині гора посуду до вечора стоїть. Мама каже, що я мало даю грошей. А я віддаю половину зарплати. Ларо, я усвідомив. Я помилявся.
— Помилявся? — перепитала Лариса. — Чи просто стало незручно?
— Ну що ти починаєш! Я до тебе прийшов! Давай жити разом. Твоя квартира, моя зарплата. Я буду тобі допомагати.
— Коли ти востаннє питав, як справи у Іллі в школі? Давно.
Лариса зітхнула.
— Кириле, я стільки років тебе слухала. Тепер послухай ти. Моя квартира — не спосіб виручати вашу сім’ю. І я — не безкоштовна прислуга. Ти залишився у мами, бо з нею тобі було зручно. Прийшов до мене — бо з нею стало незручно. Але у мене тепер своє життя.
— Ти не можеш так просто взяти й зруйнувати сім’ю! — Його голос зірвався.
— Я вже це зробила. Коли зрозуміла, що у вашій сім’ї я одна все тягну на собі.
Він спробував просунути руку в щілину.
Лариса м’яко, але твердо притиснула двері.
— У неділю. Парк. Без квітів. З цукерками для сина.
— Ти пошкодуєш!
— Вже ні.
— Що ти будеш робити на одну зарплату?!
— Жити.
Двері зачинилися. Замок клацнув.
Кирило постояв хвилину. Почув з-за дверей дзвінкий голос Іллі:
— Мамо, тато тепер з нами житиме?
— Ні, любий. Він пішов. А ми залишилися.
— А гвоздики поставимо у вазу?
— Поставимо. Вони ж гарні.
За вікном падав сніг — перший у цьому грудні.
Лариса увімкнула чайник, дістала з полиці шоколад, куплений тільки для себе, і відкусила великий шматок.
На дієти — плювати. На свекруху — тим більше. І на Галку з її претензіями — теж.
Жити своїм життям виявилося дорожче за будь-яку квартиру.
