Вона була хранителькою двору. Якщо до восьмої ранку всі починали виходити на роботу, з дітьми в садок, в першу чергу бачили незмінно її. Взимку – в білосніжній шалі, пальто з комірцем.
Коли ставало тепліше, одягала невеликий капелюшок, який вона називала «кавунова шкірка». Або кольорову хустку. Любила ще плюшеву чорну жакетку.
Зустрічала всіх на лавочці біля під’їзду, широко посміхаючись.
– Доброго дня вам! Щоб справи всі складалися, здоров’я було, та повертайтеся швидше! – вітала баба Зоя кожного.
І люди, часом не виспавшись, відразу заряджалися позитивом, посміхалися у відповідь. У неї завжди були напоготові добрі слова і цукерки для малюків.
Баба Зоя була доброю і справедливою. Наприклад, вона моментально зупиняла інших літніх жінок, якщо ті починали обговорювати когось із мешканців.
– Ось ти, Олена, навіщо так говориш на хлопця? Мовляв, він вживає? Так, хитається йде. А ти знаєш, що він поховав діда? Дід його виховував, він тепер один залишився!
А ти, Валя? Чого Людку знову обговорюєш? Мовляв, чоловіки до неї різні ходять, значить, гуляща.
Вона масаж на дому робить, на курсах навчилася, ось і ходять. А те, що у неї молодий чоловік пішов з життя від серцевого нападу, та вона одна з двома дітьми залишилася? А батьків у неї немає. Як їй жити?
А ти, Галя? Навіщо на Ольгу з другого поверху наговорюєш, що її чоловік кинув і його не видно?
Він у неї капітан, в рейси далекі ходить. Ех, жіночки. Не можна так, не судіть, не знаючи справи! Краще он сонечку порадійте та тому, що живі! Не лізьте в чуже життя, зі своїм розберіться! – хитаючи головою, говорила баба Зоя.
Її слухалися. Їй було 89 років. Чесна, справедлива. Жила одна. Син рано пішов з життя, онуки жили десь далеко. І весь будинок баба Зоя вважала своєю родиною.
– Ти, Кірочка, чого плачеш? Розпатлана яка.
Тримай гребінець та дзеркальце, давай, я тебе зачешу. Що, Колька знову хуліганить? Ну, я йому все скажу! Давай, мила, приведи себе до ладу.
Я, стара, і то он з дзеркальцем ходжу та з помадою. Треба, пташки мої, завжди добре виглядати! Хоч 20 років дівчинці, хоч сорок, хоч 90!
Ми ж завжди дівчатка! Все, моя хороша, не плач! Ходімо до магазину. Ти мені допоможеш дійти. Морозива купимо, з’їмо на лавочці! – говорила баба Зоя засмученій молодій сусідці, у якої була чергова сварка з другом.
З бабою Зоєю залишали дітей. Якщо батькам потрібно було відлучитися на годинку-другу, до неї приводили місцевих хлопчаків і дівчаток.
Так і жили. Своїм затишним маленьким сусідським світом.
Поки не приїхали онуки… Її онуки. Здалеку. Вони вирішили забрати бабусю собі.
Єдиний раз я бачила її плачучою і розгубленою. Коли речі з квартири виносили на смітник.
– Куди це все старе? Не з собою ж везти! Зараз таке взагалі не модно! Барахло! – командувала всім блондинка в міні-спідниці і на величезних підборах.
А баба Зоя, витираючи сльози, дивилася, як етажерка, стільчики, все те, що їй так дорого і любе, просто викидається. Раптом вона побачила мене.
– Тетянко ! Тобі нічого не потрібно? Може, хоч щось візьмеш? Мої дрібнички… Вони старенькі, але гарні! – баба Зоя вчепилася мені в рукав.
– Звичайно. Звичайно, візьму. Зачекайте, вибачте. Можна я ось цей столик заберу? І етажерку! – попросила я блондинку.
– Та бери. Тільки навіщо тобі це барахло? – махнула рукою вона.
Тут підійшли інші сусіди.
– Може, бабусю залишите, га? Дивіться, вона плаче. Не можна людину в такому віці від рідного, насидженого місця відривати. Це ж серце розривається! – спробував виступити від усіх інтелігентний Петро Іванович.
– Ну, ви загнули! А жити вона де буде? У вас? Ми ж її вже продали! – випалила блондинка.
– Чуєте, баба Зоя не продається! Ми її любимо! – раптом крикнув з пісочниці п’ятирічний Вадик.
– Хлопчик, ти що, нісенітниці говориш? Це чий такий хлопчик невихований? Я про квартиру взагалі-то! – обурилася онука баби Зої.
Я все дивилася на бабу Зою. Здається, з неї, немов пісок з того самого годинника, йшла вся радість життя. Вона витирала вузлуватими пальчиками сльози, які струмком текли по зморшкуватих щоках.
І безпорадно сиділа на лавочці, згорбившись, ноги не тримали. Коли її відвозили, як дитина, вона торкалася ручками скла машини і махала всім.
Через якийсь час я зустріла Петра Івановича.
– Хворіє баба Зоя. Зовсім погано. Сильно знесилилася, видно. Дзвонив нещодавно. Сама не могла розмовляти, ревіла.
Онучка трубку взяла. Мовляв, що ви хочете, людина стара, невідомо, скільки проживе! – розповів Петро Іванович.
– Та вона ж майже бігала! Спритна, життєрадісна. Як же так, – вирвалося у мене.
– Ну… Ось так. Знаєш, коли на кону квартири та спадщина, не дуже родичі про чиїсь інтереси думають. Аби собі шматок жирніший залишити. Огидно, – зітхнув Петро Іванович.
Вдома я з сумом дивилася на столик з витими ніжками. На ньому розставила косметику і згадувала бабу Зою.
Минув час.
Я вийшла на вулицю, а там… Вона! Схудла, змарніла, все в тому ж пальто.
– Баба Зоя! Але… Звідки? – кинулася до сусідки.
Навколо товпилися інші мешканці, хоча всім пора було на роботу, в школу, садок. Але люди щиро раділи, обіймали бабусю.
– Ось, рідні мої. Не забули, бабу Зою-то. Та поїхала я. Квартиру-то тут мою продали, онуки, звичайно. Але мені добра не шкода, куди воно мені. Хворіти почала. Думаю, все, кінець. Сказала, щоб відпустили мене до рідних місць, попрощатися.
І поїхала. Онук подруги за мною приїхав. А своїм листа залишила, щоб назад не чекали і за мною не їхали. Не повернуся я туди. Місця чужі. Рідних люблю, але жити там не можу, задихаюся просто, серце все боліло.
Вони мені хоч і кімнатку виділили, мою квартиру продали, собі велику купили.
Не можу. Не моє. Повернулася сюди. Пенсія у мене гідна. Я знову в цьому будинку жити буду! Сашко пустив, з першого поверху, за квартплату. У нього мати в село поїхала. Я знала, що вона збирається переїжджати. Як в місто приїхала, відразу до нього. Запитала, чи можна у них пожити.
А у нього своє житло, дозволив, звичайно. Навіть за комуналку не хотів брати, золотий хлопець, але я наполягла. Так що буду з вами доживати! Зрослася я вже і з будинком, і з цим місцем. Як черепаха з панциром.
Якщо з черепахи панцир зняти, вона не виживе. Так і я. Так що звертайтеся! З вами баба Зоя знову! – і вона, підморгнувши, посміхнулася всім присутнім.
Так що баба Зоя так і живе в нашому дворі на радість усім!
Просто так буває, що людина звикає до місця, де жила. І в іншому раптом різко починає почуватися погано.
Хтось скаже: «А якщо вік, а якщо зляже?». Ну, є догляд, доглядальниці, ще якісь варіанти. Вдома ж і стіни допомагають!
Треба просто вміти чути. Жодні квадратні метри і поліпшення житлових умов не можуть бути кращими за щастя бабусь і дідусів. Бережіть їх завжди. А право на свої квартири вони заслужили. Вони їх заробили.
Так нехай доживають свій вік там, де вони щасливі. Ось якщо самі вирішать переїхати та будуть проситися – тоді інша справа.
І нехай довше живуть! Як баба Зоя! На радість усього двору!
Спеціально для сайту Stories
