Підростала Маруся, а ставлення до брата не змінювалося. Все їй треба з Вітею. Він гуляти і їй гуляти. Ага, дуже вона йому потрібна, ні побігати з хлопцями, ні футбол пограти.
Одного разу Вітя розжалівся і взяв із собою її, і що сталося? Усадили її, як людину на пеньок. Накидали свої куртки, щоб стерегла, і почали грати. Ну, це ж футбол! Бігали за м’ячем, гра йшла — пречудово.
Вітя в запалі гри спіткнувся об чиїсь ноги і пролетів «рибкою». Маруся, побачивши обдерті коліна брата, підняла таке виття, що гру довелося припинити.
А бабця, яка проходила повз, не розібравшись, почала кричати, що, мовляв, дівчинку ображаєте? Вітя всю дорогу додому на Марусю лаявся. П’явка нещасна, всю гру зіпсувала. Тепер ще й хлопці засміють.
Сестра хлюпала носом, адже вона злякалася, що братові боляче і кров «тече»… Легше було тільки, коли вітчим приїжджав з рейсу. Маруся починала ділити свою прихильність навпіл. Запобігливим голосом умовляла:
— Вітю, а підемо до тата в галаж?
— Відчепись, не піду. Там бензином смердить. Іди-іди, п’явка, хоч відпочину від тебе.
Вітя із задоволенням би пішов, але знову щось заважало. Може, хотілося, щоб вітчим поговорив, чи ще щось. Вітя не знав, як це пояснити. І вирішував, що йому і без вітчима добре. Навіщо йому дядько Олексій? Він не батько.
А зовсім глибоко-глибоко, як у маленькій нірці під деревом, копошилася думка: «Шкода, що дядько Олексій йому ніхто». Словом, живуть та живуть. Хтось із знайомих подарував Марусі кішку-скарбничку.
Примітивно змальована мордочка, пофарбована в синій колір. Мама віддавала Марусі дрібні гроші, і та кидала її в проріз на голові кішки. З усіх іграшок Маруся найбільше любила цю скарбничку.
Гроші їй були не цікаві, просто наказали, коли скарбничка — треба збирати, а ось страшненька синя кішка була предметом її любові та турботи. На ніч вона стелила на стіл ганчірочку і клала свою Василину спати.
Вона б і в ліжко її взяла, та мама не дозволила. Вітя ганяв у футбол у дворі. Не йшла сьогодні гра. М’яч Мишка лопнув, грали Гошиним, а він вилетів на дорогу. Поки думали, як дістати, м’яч потрапив під колеса.
Не вийде сьогодні, треба розходитись. Вітя піднімався сходами пішки. Чим ближче до квартири, тим виразніше Вітя чув чиєсь виття. Навіть не виття, а завивання, і голос підозріло знайомий.
Вітя додав ходу. Біля дверей у квартиру на підлозі сиділа Маруся. Та й вигляд мала такий, що просто жах! Брудна, заплакана, сукня рвана, кудлата. Вітю аж піт пробив.
– Ти що? Хто тебе так? Мама де? Та не реви ти, що трапилося, Маруська? Та що з тобою?
Маруся, довго захлиналася сльозами, від реву почала гикати і, окрім слів: «Василина» та «секрет», Вітя нічого розчути не міг. Чистої хустки не було. Вітя рішуче задер поділ сукні сестри і витер їй обличчя і ніс.
Тепер можна було з’ясовувати, що сталося. Мама пішла в магазин і залишила її одну, мав повернутися вітчим із гаража. Маруся сіла розмальовки розфарбовувати, але тут їй на очі попався портфель Віті.
Картинки в підручниках були нудні і не кольорові. Ну і як тут встояти?.. Розфарбувавши підручник майже до кінця, Маруся з жахом згадала, що Вітя говорив про якусь злу вчительку, яка за кожну цятку в зошиті, голову відірве.
А за підручник що може зробити?.. І дівчинка злякалася, що по її вині брат залишиться без голови. Вона вирішила взяти гроші з скарбнички і швидко купити інший підручник, щоб Вітя навіть не встиг дізнатися і розсердитися.
Але копійки з Василини не вивалювалися, а розбити улюблену кішечку Марусі й на думку не спало б. Мами вдома немає, залишається йти до тата в гараж, щоб він якось спритно дістав гроші з Василини.
Маруся з кішкою пішла до гаражів і зустріла Гуню. Прозорливий Гуня одразу збагнув, що до чого, і кішку в Марусі забрав. Вона підняла вереск, але поряд йшли ремонтні роботи, і дівчачий писк ніхто не почув.
Але кинути свою кішку Маруся не могла. Спочатку Гуньку смішили її спроби відібрати скарбничку, а потім набридло. Він схопив її за волосся і відштовхнув від себе.
Дорога йшла вгору, і бідна Маруся досить довго котилася, обдираючи руки та ноги. Вітя слухав і відчував, як мимоволі стискаються кулаки. Як можна було вдарити таку маленьку? І скарбничку відібрав.
У кого? Марусьці лише за тиждень шість виповниться. Та й нехай вона приставуча, і Вітя кличе її п’явкою. Вона ж маленька! Вона сестричка. Він не аби хто, а старший брат. І нікому не дасть навіть пальцем її торкнутися!
— Марусько, сиди тут! Я тобі твою Василину зараз принесу.
— Він не віддає! — знову заревла дівчинка
— З руками відірву, — зло пообіцяв Вітя і кинувся вниз.
Він біг за гаражі, Гунька там часто ошивався. Точно сидить і ліниво штовхає ногою порожню банку.
— О, Вітько!.. Куди по спеці намилився? А мене ось сестра твоя ощасливила. Грошей забашляла, але малувато.
Вітя відчув, як все тіло огортає хвиля злості, навіть обличчя почервоніло.
– Кішка де? — прошипів Вітя.
– Тобі у риму відповісти? — знущався Гуня.
Але Вітя і сам побачив блискучі в траві серед сміття яскраво-сині черепки.
— Ну, тримайся, гад!
Вітя кинувся на Гуню з такою силою, що той від несподіванки розгубився і пропустив два досить відчутні удари, але сили були рівними. Гунька був старшим і сильнішим. Він сподівався, що Вітя зрештою відступить.
Але Вітю вже не можна було зупинити. І Гуня почав бити сильніше. Запливше око Віті заважало дивитися, з носа капала кров і гидко сповзала на губу, але він продовжував наскакувати на Гуньку.
На секунду Вітя перестав розуміти, що відбувається, сильний удар збив його з ніг. Він лежав на землі, намагався підвестися, але Гуня придавив його своїм тілом. Поблизу Вітя побачив порожні злі очі суперника.
Гуня зловтішно покручував у руці відбиту шийку пляшки. Вітя навіть не встиг злякатися. Гунька чомусь піднявся в повітря, безглуздо змахнувши руками, і впав кудись у бік. І над Вітею схилився дядько Олексій.
— Вставай, захиснику, — дядько Олексій простяг руку.
Вітя ривком підвівся, і відразу закрутилася голова, тицьнувся розбитим носом у груди вітчима.
— Тихо, тихо. Ось як навоювався, — дядько Олексій обійняв Вітю, легенько погладжуючи по спині. – Нічого, до весілля заживе. А за своїх завжди постояти не гріх, дорожче за своїх і немає нікого, так, Вітюха?
Вітя стояв, притулившись до вітчима. Йому й хотілося так стояти довго-довго. І запах бензину чомусь здавався не неприємним, а рідним….
