Анна готувала вечерю, коли подзвонив Микола.
– Анно, вибач, я трохи затримаюся. Маму в лікарню «швидка» відвезла.
– Що сталося?
– Гіпертонічний криз. Але вже все добре, лежить під крапельницею. Кілька днів або тиждень проведе в лікарні…
З тону Миколи Анна зрозуміла, що він ще щось хотів сказати, але чомусь мовчав.
– Значить, ти вже був у неї і їдеш додому, так? У мене все готово, я і вечеря чекаємо на тебе, – сказала Анна весело.
Вони жили разом вже два місяці, а вона, як і раніше, чекала на нього з нетерпінням і трепетом, як у перші дні їхнього знайомства.
– Мені потрібно заїхати в одне місце. Загалом, приїду і все розповім.
– Що розповіси? – Але в трубці вже пролунали короткі гудки. Анна не стала передзвонювати, але замислилася.
«Що за таємниці? Чому не сказати відразу? Навіщо напускати туману? Може, він вирішив заїхати за квітами? Швидше за все. Микола любить робити сюрпризи, за це я його і люблю». Анна повеселішала.
Перевірила, чи вимкнула вона конфорку під сковородою з м’ясом, і пішла в кімнату, сіла за ноутбук.
Анна працювала в рекламному агентстві. Їй більше подобалося виконувати замовлення вдома. В офісі весь час хтось відволікав. А вдома працювалося спокійніше.
Вона так захопилася, що забула про час. Прокинулася, коли клацнув замок вхідних дверей. Кинула погляд на годинник у кутку монітора.
«Ого! Майже дві години просиділа! Зате залишилося трохи доопрацювати і можна відправляти замовнику на перевірку».
– Ну, нарешті! – сказала вона, виходячи до чоловіка в передпокій.
Але він був не один. Поруч з Миколою стояла худенька дівчинка.
У неї все було світлим: розпущене по плечах світле волосся, такі ж світлі брови і вії, навіть губи бліді. На вузькому обличчі виділялися тільки темно-сірі очі. Погляд їх був не наївним, що відповідало б віку дівчинки, а лякаюче рішучим.
«Дивна дівчинка». Чомусь на думку спало саме це визначення. І вже точно її не можна було назвати красивою.
Анна запитально подивилася на Миколу. Він спробував посміхнутися, але було видно, що він розгублений не менше за саму Анну.
– Анно, це Рита.
– І?
– Це моя дочка. – Микола не витримав здивованого погляду Анни і відвів очі.
– Дочка? Ти не казав, що у тебе є дочка, та ще й така доросла.
Микола благально подивився на Анну.
– Гаразд, роздягайтеся і мийте руки, а я поки розігрію вечерю. Все давно охололо. – Анна розвернулася і пішла на кухню.
«Звідки взялася ця Рита? Чому він приховував її від мене? Може, він ще й одружений?»
Анна відчула образу. Вона зрозуміла, що з появою дочки в їхніх стосунках з Миколою все зміниться. І не в кращу сторону.
Вони познайомилися близько трьох місяців тому. Через три тижні Микола переїхав до Анни. Про весілля не говорили, не поспішали. Але Анні здавалося, що і так зрозуміло, що рано чи пізно вони одружаться. Їм було добре удвох. Або ні?
Тепер Анна ні в чому не була впевнена. У нього є дочка, а він ні слова не сказав про її існування. Як можна йому вірити? Що він ще приховує від неї?
Вона прокинулася, коли м’ясо голосно зашипіло на сковороді. Анна вимкнула газ, почала накривати на стіл. Чула, як Микола розмовляв з Ритою, показував їй квартиру. «Вона що, буде жити з ними?»
– У мене все готово, ходімо вечеряти, – покликала Анна, увійшовши в кімнату.
Микола і Рита пройшли повз, не поглянувши на неї. Анна відчула себе зайвою. Микола з донькою сіли за стіл, а Анна дістала з сушарки чашки і почала наливати чай. Нарешті, вона теж сіла за стіл. Їсти не хотілося.
– Ти в якому класі вчишся? У шостому? – порушила мовчання Анна.
– Так. Я не хочу їсти. Можна я піду в кімнату? – запитала Рита, звертаючись до Миколи. Анну вона ігнорувала.
– Хоч чаю випий, – сказав Микола. Дівчинка скривилася. – Добре, йди.
– Може, розповіси, звідки у тебе взялася дочка? Ти ж начебто не був одружений. Скільки у тебе ще секретів від мене? – запитала Анна тихо, коли Рита вийшла з кухні.
– Розповім, тільки не зараз. Вона поживе у нас, поки мама в лікарні, – Микола не питав, а повідомляв.
– Добре. – Анна встала і почала прибирати тарілки з недоторканою вечерею.
– Анно, не дуйся. Я все поясню.
– Сподіваюся, – зітхнула Анна.
Дівчинку поклали спати у великій кімнаті. Анна застелила диван постільною білизною і віднесла на кухню ноутбук. Може, вийде ще попрацювати.
Потім вони сиділи на кухні, і Микола розповідав.
– Я був закоханий у Лізу ще зі школи. Вона вбила собі в голову, що стане артисткою, поїхала до Києва вступати . Через неординарну зовнішність її запрошували до модельного агентства. Рита дуже схожа на маму.
Тільки нікуди вона не вступила, повернулася в місто.
Але ми з нею ніколи не були парою. Я іноді проводжав її додому. Ми випадково зустрілися. Я вже вступив до інституту. Вона сама покликала мене до себе. Вона тоді взагалі якась дивна була, нервова. То сміялася, то грубила.
В університеті Лізі сказали, що їй не вистачає індивідуальності, досвіду. А дівчата, що вступали разом з нею, порадили вступити в відносини з хлопцем, набути досвіду. Мовляв, не зіграти правдиво почуття, якщо їх не відчувала. Загалом, ми з нею тоді ,ну ти зрозуміла.
Потім вона мене вигнала.
А через три тижні сказала, що чекає дитину, але не хоче її і заміж теж, тим більше за мене. А я що? Я тоді був зелений хлопчисько.
Розповів матері. Вона поговорила з батьками Лізи. Виявилося, у неї негативний резус-фактор, переривання робити небезпечно.
Батьки Лізи сказали, що я в усьому винен, схилив їхню дочку до зв’язку, що ні про яке весілля і мови не може бути.
Що дитину залишить у пологовому будинку. Наступного року вона поїде знову вступати…
Ліза привела на світ недоношену дівчинку і залишила її в пологовому будинку. Дівчинка була дуже слабка, тільки через два місяці нам її віддали.
Моя мама сказала, що не зможе жити, знаючи, що її онука росте в дитячому будинку. Мамі дали декретну відпустку, а я перевівся на заочне відділення. Вона сподівалася, що Ліза одумається, повернеться до дочки.
Розумієш, всі дівчата, коли дізнавалися, що у мене є дочка, відразу припиняли зі мною стосунки. Коли я зустрів тебе, я злякався, що ти теж зникнеш, як вони. Тому я не сказав про Риту, не кликав тебе додому. Боявся втратити тебе. Я тебе дуже сильно кохаю.
– Що ти Риті говорив про маму? Що вона пішла засвіти?
– Ліза відмовилася від Рити. Вона жодного разу не прийшла подивитися на дочку. Що було робити? Інакше Рита чекала б маму.
– А її батьки?
– Вони знають, що дівчинка у нас, але теж не хочуть бачити і знати її. Мама сказала, що це навіть добре, що Рита поживе з нами, що ви звикнете одне до одного. Їй всього дванадцять, вона не може жити одна.
Маму випишуть через кілька днів, максимум через тиждень, і ми знову будемо вдвох.
– А далі? Мама в похилому віці, якщо з нею щось трапиться, не дай Бог, звичайно.
– Тоді Рита буде жити зі мною, з нами. Анно, вибач, що не сказав відразу. Я дуже тебе люблю, дуже боюся втратити. Якщо ви з Ритою подружитеся, я буду тільки цьому радий.
– А як же школа?
– Я буду відвозити її вранці. А забирати хотів попросити тебе. Ти ж все одно вдома працюєш.
– Добре. Вже пізно, ходімо спати.
Вранці Анна зварила яйця, поставила перед Ритою йогурт. Миколі зробила бутерброди.
– Бабуся каже, що йогурт – це баловство, а не сніданок, – сказала дівчинка і взяла у Миколи бутерброд.
Микола відвіз Риту до школи, а Анна вимила посуд і сіла за комп’ютер. Час летів швидко. Вона прокинулася, коли пора було їхати за Ритою. Швидко одяглася і все одно запізнилася. Рита стояла біля школи і чекала.
– Завтра дайте мені грошей. Я сама приїду, щоб вас не турбувати, – сказала вона, коли сіла в машину.
– Вибач, я випадково… Просто не звикла… Заробилася, – знову виправдовувалася Анна. І сама лаяла себе за це.
Все так несподівано звалилося на неї. Якби Микола відразу сказав про дочку, познайомив би їх раніше, може, вони давно б уже налагодили стосунки, і все було б зовсім інакше. Анна не знає, про що з Ритою розмовляти, що вона любить…
– Що ти сказала? – перепитала Анна
Дівчинка щось сказала, а Анна прослухала, замислившись.
– Давайте заїдемо в піцерію. Я хочу їсти.
– Я борщ зварила, котлети насмажила. Скоро приїдемо додому і поїси, – сказала Анна, але глянувши на Риту, погодилася.
Офіціантка принесла піцу і сік у високих склянках. Випадково чи ні, але Рита штовхнула свою склянку, сік залив стіл, закапав на світлі штани Анни, на блузку.
Вона підхопилася, почала серветками промокати сік з одягу.
– Прошу, – сказала Рита, але на її обличчі Анна не помітила каяття. Підійшла офіціантка, витерла стіл.
Додому вони їхали мовчки. Анна переодяглася і поклала речі в пральну машину, а сама пішла в кімнату, сіла за ноутбук. Руки дрібно тремтіли. Не потрібно бути ворожкою, щоб зрозуміти, що Рита перекинула склянку спеціально.
Чому? Це інше питання. Анна вирішила, що з ревнощів. Адже мами у неї немає, а тепер Анна і батька відняла. Миколі вона не сказала про витівку Рити.
Наступного дня Анна увімкнула будильник, щоб вчасно забрати зі школи Риту. Але несподівано Микола привіз дочку сам.
– Чому не береш трубку? Я дзвонив тобі кілька разів, – з роздратуванням запитав Микола.
Анна схопила телефон.
– Ніяких дзвінків не було. Телефон увімкнений, зарядка є. Нічого не розумію. А чому ви так рано приїхали?
– Вчителька захворіла, останній урок скасували, – сказав Микола.
І тут задзвонив будильник на телефоні. Від несподіванки Анна ледь не впустила мобільник.
– Я увімкнула будильник, щоб не запізнитися.
«Чому я весь час виправдовуюся?» – подумала Анна.
– Гаразд, я поїхав на роботу. До вечора, – сказав Микола і пішов.
– Хочеш їсти? У холодильнику суп і котлети. Впораєшся сама? Мені працювати потрібно, – Анна подивилася на Риту.
– Я поки не хочу, – сказала та.
Анна тільки знизала плечима і сіла за комп’ютер. Незабаром від роботи її відірвав гуркіт. Вона вбігла на кухню. На підлозі валялася каструля з борщем. Червоні краплі стікали з шаф і стін.
– Я випадково. Не думала, що каструля така важка. – Рита злякано дивилася на Анну.
«Не бреше. Засмутилася. Хоча, хто її знає? Може, прокинулися артистичні мамині гени?» Анна принесла ганчірку і почала збирати з підлоги борщ, мити шафи. На шпалерах все ж залишилися червоні підтікання.
– Ви можете відвезти мене до бабусі? – запитала Рита, коли Анна знову сиділа за комп’ютером.
– Зараз?
– Я скучила, будь ласка.
– Добре. – Анна з жалем подивилася на незакінчену роботу. Завтра потрібно здати, а у неї нічого не готово. Гаразд, попереду ніч.
– Анно, а я можу сходити до бабусі одна? – під’їжджаючи до лікарні, запитала Рита.
– Звичайно.
– Тоді почекайте мене в машині, – сказала Рита і відкрила дверцята.
Не встигла Анна обуритися, як Рита втекла.
«Гаразд. Почекаю. Але це востаннє. Більше не вдасться тобі мене обдурити», – подумала Анна.
Минуло більше години, а Рита так і не вийшла з лікарні. Анна пішла її шукати.
– Скажіть, де дізнатися про хворого? – запитала вона у охоронця.
– Запитайте в довідковій. Он там. – Охоронець показав, куди потрібно йти.
– Борисенко? У терапії, у сьомій палаті, – відповіла літня жінка.
Анна увійшла до палати. Бабуся лежала на ліжку і дивилася телевізор.
– Добрий день, а де Рита? – запитала Анна.
– А ви хто? Навіщо вам моя онука?
– Я Анна, ми з Миколою…
– Ах, ви Анна. Нарешті я вас побачила. А Рита давно пішла.
– Як пішла?
– Вона майже відразу втекла, сказала, що ви повинні ось-ось заїхати за нею. Ви запізнилися… А де ж тоді вона? – Жінка розгублено дивилася на Анну.
– Вибачте, я зовсім забула. Микола мені казав, що сам заїде за нею…
– Але…
Анна вже вийшла з палати. Вона йшла коридором і ледве стримувала сльози. «Ось негідниця. Знову обдурила мене. Ні, цьому треба покласти край. Прийде Микола, я все йому розповім. Чому я повинна терпіти знущання якоїсь сопливої дівчинки? Що за випробування вона мені влаштовує? За що?
Чого ще чекати від неї? Покладе пачку солі в суп? Саме так поводяться діти з мачухами у фільмах. Стоп, я не мачуха. Вона домагається, щоб я нею ніколи не стала. Хоче посварити нас з Миколою, усунути мене і повернути батька…»
Коли Анна під’їхала до будинку, Рита сиділа у дворі на дитячому майданчику. Анна підійшла до неї.
– Нічого не хочеш мені сказати? Я розумію, чого ти домагаєшся. Добре, я поговорю з твоїм батьком. Ходімо.
Вдома вони не розмовляли. Через деякий час з кухні долинув дзвін посуду. Анна побігла на шум. Рита ставила чайник на газ, діставала чашку з сушарки.
– Якщо влаштуєш пожежу або затопиш квартиру, твій батько буде оплачувати ремонт. Чомусь мені здається, він цьому не буде радий. І прибирати за собою теж будеш сама.
Пожежі не сталося, повені теж. Але коли прийшов Микола, Анна розповіла про випадок у лікарні.
– Мені здається, вона ревнує, випробовує мене на міцність. Розповідати про всі гидоти і витівки не буду. Але моє терпіння не безмежне. Це твоя дочка, твої проблеми. Мені завтра здавати роботу, а я…
– Бабуся її розпестила. Я розумію, що мало приділяв дочці часу… Послухай себе. Що ти кажеш? Які гидоти? Вона ж дитина…
– Думаю, вам краще пожити цей час у твоєї матері. Мені потрібно працювати.
– Я так і знав. Ти така ж, як усі. Вимагаєте, щоб чоловік прийняв чужу дитину, а самі…
– Ти мені не віриш? Тепер я розумію, чому від тебе всі дівчата тікали. Вибач, мені потрібно працювати, – повторила Анна.
Микола з Ритою поїхали, а Анна працювала до світанку. Наступного дня вона зустрічалася із замовником, потім поїхала додому. Квартира зустріла тишею. Микола не дзвонив. «Невже все? Домоглася-таки дочка, повернула батька в лоно сім’ї».
Анні було погано.
Миколу вона кохала, сподівалася, що вони одружаться, будуть жити довго і щасливо, а тепер він пішов.
Анна всього домоглася сама. Після закінчення інституту влаштувалася в рекламне агентство, з часом купила квартиру в іпотеку. Меблі і кожну дрібницю ретельно підбирала. Вона пишалася собою, своєю квартирою.
«Та чорт з нею, з кухнею, шпалери можна переклеїти. І чого я розлютилася? Вона ж ще дурне дівчисько. Але чому я повинна терпіти?
Вона не хоче терпіти, що у батька є жінка, а я зобов’язана терпіти її витівки? Я поки що не дружина. Діти часто егоїстичні і жорстокі.
У дівчинки немає мами, батько і бабуся – це все, що у неї є. Її можна зрозуміти. Вона велика, розуміє, що якщо ми одружимося, у нас з її батьком буде дитина.
Вона боїться втратити його любов. А я… Треба було по-іншому поговорити. Вже пізно. Треба думати, як все виправити», – дорікала собі Анна.
Вона взяла телефон, і він задзвонив у неї в руках. Микола!
– Анно, ти вдома? Я зараз приїду.
Ну ось. Знову загадки. Як же вона втомилася від них. Але настрій піднявся. Зараз вони поговорять і все виправлять. Адже не може бути, щоб через якусь соплячку вони розлучилися.
Микола подзвонив у двері, а не відкрив їх своїм ключем. Вони стояли якийсь час, а потім кинулися назустріч один одному.
– Я думала, що втратила тебе, вибач…
– Це ти мене вибач. Мама мені все розповіла, як ти чекала Риту біля лікарні. Вона зізналася, що пролила борщ. Мені дуже шкода. Я знав, що Рита розпещена, але не думав, що настільки. Мама вдома, Рита з нею. Тепер все буде, як раніше…
– А що далі? – Анна відсторонилася від Миколи.
– А що далі? Будемо жити, все буде як раніше, потім одружимося…
– А Рита? Вона буде і далі ревнувати мене до тебе. А якщо у нас буде дитина? Мені навіть не хочеться думати, що вона може їй зробити. А якщо з бабусею знову щось трапиться?
– Не бійся. Я поговорив з Ритою. Вона зізналася у всьому. Ти права, вона ревнувала мене. І я хороший. Переїхав до тебе, залишив Риту на маму, відвідував рідко. Ми будемо часто бачитися, вона звикне до тебе.
Я люблю тебе. Дуже боюся тебе втратити. Поїдемо до нас. Вона сама все тобі скаже.
Анна дуже боялася побачити на обличчі Рити награне каяття. Не знала, яким артистичним талантом володіла Ліза, але у Рити точно були задатки актриси.
Мама Миколи підійшла до Анни, обійняла.
– Ну що ж ти, Рито? Що ти хотіла сказати Анні? Вона кається, – прошепотіла Анні.
Дівчинка повільно підійшла і несподівано посміхнулася. І відразу перетворилася. Анна зрозуміла, що ще жодного разу не бачила, як Рита посміхається. Та вона ж справжня красуня!
– Анно, не кидайте мого тата. Вибачте мене, – сказала вона.
– Не кину. Ти стаєш дуже красивою, коли посміхаєшся.
Рита обійняла Анну. А зверху руки Миколи обійняли їх обох.
Діти бувають егоїстичними і жорстокими.
Але завжди відкриті до любові…
Спеціально для сайту Stories
