Ми іноді помиляємося з вибором, та й любов зла. Але… я не хочу бути з зрадником. І тобі не раджу

– Я з тобою розлучаюся. Забирайся з моєї квартири.

Так заявив мені чоловік, одного разу прийшовши додому після півночі. Ніщо не віщувало цього, і я остовпіла. Адже я навіть не працювала!

Шість років ми прожили в шлюбі. Рік тому Ігор змінив роботу – через знайомство влаштувався на хороше місце. Тоді він і сказав:

– Коли я приходжу додому, мені потрібно, щоб була гаряча вечеря, тепла ванна і розуміюча дружина. Звільняйся!

Я не будувала ніякої кар’єри, але копієчку в дім приносила. Однак, раз чоловік сказав, що я потрібна йому вдома…

– Ти точно впевнений? Я можу готувати з ранку. Встану раніше, і…

– І на кого ти будеш схожа через місяць такого життя, Леро? Ні, давай вже, попрацюй домогосподаркою!

Обійняв мене, поцілував – заспокоїв. І я пішла з роботи.
Вдома тепер двадцять чотири години була чистота, ввечері на чоловіка чекала смачна і гаряча вечеря. Його зарплати нам і справді вистачало. Він навіть змінив машину і почав думати про те, щоб купити квартиру побільше.

Правда, Ігор останніми місяцями став приходити все пізніше. Мені він з серйозним обличчям пояснював:

– А ти думала, гроші просто так даються? Іноді і ночами доводиться працювати.

– Ночами? В офісі?
У чоловіка завжди знаходилися чіткі пояснення. Я думала про те, що якби у мене була дитина… але чомусь, не виходило. Від нічого робити я відвідала лікаря. Обстежилася.

– У вас все в порядку. – знизав плечима лікар. – Чоловіка теж потрібно обстежити.

Я спробувала сказати про це Ігорю, а він раптом влаштував скандал. Кілька разів повторив «за моєю спиною». Ніби я за його спиною крутила кохання, або вступила в секту.

– Я думала, ми хочемо дитину… – пробурмотіла присоромлена я.

– Ну не зараз же, Лерчик!

Чому не зараз, мені ніхто не пояснив. А через кілька тижнів Ігор з’явився з новиною, що він розлучається зі мною, і я повинна піти. Я спробувала з ним поговорити, але це виявилося марним. Переді мною стояв якийсь абсолютно чужий чоловік.

Коли він встиг стати настільки чужим? Щось я явно пропустила…
– У тебе інша? – все ж запитала я.

– Це тебе не стосується.
Наступного дня я збирала свої речі і плакала над кожною вазочкою, яку залишала. Над кожною подушечкою, покривалом, рушником. Я з такою любов’ю все вибирала і купувала, а тепер тут буде нова господиня. Не тягнути ж це все з собою, якщо я навіть не знаю, куди мені йти?

Дивно, що я лила сльози над залишеними речами. Повинна була плакати з приводу зруйнованого шлюбу, але не могла. У мене все скам’яніло всередині.

Зібравши речі, я сіла обдзвонювати подруг. Ті були дуже здивовані питанням, чи не можу я пожити у когось із них. І тут же у них виникали ремонти, потопи і родичі, які приїхали.

До мами в Запоріжжя мені було соромно повертатися. Але, здається, у мене не залишилося вибору. Телефон випав з рук, коли я задумалася про те, що скажу своїй матері, я підняла його і побачила, що в списку телефонів відкритий контакт Зої Федорівни, колишньої колеги.

Вона, здається, говорила, що живе одна. Зоя була значно старша за мене, я ніколи з нею близько не спілкувалася, але…

– Алло, Зоя Федорівна, це Лера. Добрий день. У мене абсолютно дурне питання, і якщо відповідь «ні» – я зрозумію.

– Кажи, Леро. Швидко. Я тут трохи зайнята.

– Можете прихистити мене на кілька днів? Така історія… чоловік вигнав.

– Історія як історія. – байдуже кинула Зоя Федорівна. – Приїжджай до восьмої вечора, адресу надішлю.

І відключилася. Я подивилася на телефон, абсолютно вражена. Нічого собі!

Викликала таксі – шлях був неблизький, ввечері затори, і зачинила двері. У квартиру, у своє заміжжя. У минуле життя.

Зоя Федорівна вже була вдома, з кухні доносилися аромати м’яса і свіжих овочів. Вона допомогла мені занести валізи, показала, де у неї що, і веліла приходити на кухню.

Коли я вимилася, переодяглася в домашнє і прийшла, господиня вже накрила на стіл. Дістала пляшку.

– Плакала? – запитала вона.

– Тільки над подушками і вазами.

– Ну, це святе! Але треба проревітися.

– Я щось не можу…

– А ти почни говорити, Леро. І зможеш.
Ми їли, пили, і я розповідала. Зоя була права – мене прорвало. Потім, коли я втомилася скаржитися і ридати, Зоя розповіла про свого чоловіка.

Він пішов від неї до іншої, потім намагався повернутися – Зоя не пустила. І з часів розлучення так і живе одна.

– Чому? – не зрозуміла я.

– Так… чоловіка кохаю.

– А чого ж не пустили? – розплющила я очі.

– Ну, знаєш, моя люба. Мені такий хокей не потрібен. Як я можу на нього покластися, якщо він хвостом виляє? З таким у розвідку не підеш. А потрібен такий, з ким можна піти. Хоч куди можна. Ми іноді помиляємося з вибором, та й любов зла. Але… я не хочу бути з зрадником. І тобі не раджу.

– Та він теж знайшов собі когось. Я з ним і не буду. Все, кинув мене Ігор! Ще питаю: знайшов когось? А він мені: не твоя справа.

Як так? Стільки років прожили, і не моя?

Я спробувала знову заплакати, але сліз більше не було. Каменя теж не було. Всередині було порожньо і тужливо. Я сумувала за своїм чоловіком. І відчувала, що це тільки початок.

Зоя ніби не слухала мене. Вона сказала:

– Ось, коли повернеться твій, теж подумай, десять разів, чи потрібен тобі він, такий ненадійний?

– Та не повернеться. – безнадійно махнула я рукою.

– Ти працювати будеш? Я сьогодні з начальником про тебе поговорила. Можеш завтра і виходити.

– Правда?! – розплющила я очі.

– Правда-правда. Чого сидіти? Займи мозок роботою, швидше вилікуєшся від своєї туги.

Я була вдячна цій мудрій добрій жінці. І за дах над головою, і за допомогу з роботою. Але головне, за цю розмову, яка допомогла мені полегшити душу і поставити на місце голову.

Життя йшло своєю чергою. Я працювала, орендувала кімнату. Пішла вчитися на дизайнера. З хлопцями не зустрічалася – обпеклася на молоці, як ви самі знаєте… іноді ми з Зоєю вибиралися кудись у кафе, посидіти дівчатами. Вона казала мені:

– Лерка, не будь як я! Теж хочеш просидіти все життя одна? Ти чому всіх відшиваєш?

– Ні, я одна не планую. Просто поки все не моє. Це ж відчувається – моє, не моє. І вам, до речі, Зоя Федорівна, теж ще не пізно заміж.

Вона тільки фиркала у відповідь. Ми говорили про все, і в цей момент єднання самотніх душ не відчували себе обділеними або нещасними.

Але Зоя була права. Мені потрібно було дивитися в два ока, щоб не пропустити долю. Я не хотіла все життя прожити одна.

Прийшла весна. Вже рік як я була в розлученні. Вийшовши одного разу з роботи, я побачила Ігоря. Колишній чоловік стояв біля машини і уважно вдивлявся в тих, хто виходив. Він був якимось змученим. Серце сильно защеміло. А я вже переконала себе, що не сумую за ним.

Обійматися не стали. Ігор підвіз мене додому і розповів мені про своє життя – воно у нього з деякого часу не складалося.

Він знову одружився і зрозумів, що сильно помилився. У РАЦС увійшов з білим ангелом, а вивів звідти злу відьму. Ми вже доїхали до мого будинку, я відчула, що хочу вийти. Піти від нього. З Ігорем і його нещастями було душно.

– Я піду, Ігорю. Все налагодиться!

– Леро, пробач мене! – раптом благально сказав він зі сльозою. – Пробач! Ну, помилився. Я все зрозумів. Я ніколи більше так з тобою не вчиню! Давай почнемо спочатку.

У голові спливла картина. Я сиджу на підлозі, навколо сумки з моїми речами. Подруги не хочуть пускати мене до себе навіть на кілька днів. А грошей тільки на таксі.

– Вибач, Ігорю, але точно ні! Ніколи.

– Так категорично… Але чому? – пригнічено запитав Ігор.

– Я просто не можу піти з тобою в розвідку.

Вийшовши з машини, я пішла до будинку, відчуваючи легкість у кожній клітинці. Прощавай, минуле життя!

Спеціально для сайту Stories

You cannot copy content of this page