Ліза вважала, що їй пощастило в житті, незважаючи на те, що в 13 років вона залишилася сиротою. Батьки любили с друзями відзначати кожен день,як свято. Через такі посиденьки і не стало їх,разом з будинком,який згорів.
Будинок цей і слова доброго не коштував, але Ліза залишилася і без такого житла. Сама вона, на щастя, того нещасливого дня була в школі.
Родичів у дівчинки не знайшлося, і її визначили до дитбудинку, де всім заправляла директорка з незвичайним ім’ям Маріанна Альбертівна.
Корпулентна, але дуже рухлива, з короткою стрижкою і низьким голосом, який вона дуже рідко підвищувала. Її побоювалися, але дуже любили всі, хто жив і працював у дитбудинку, оскільки Маріанна Альбертівна теж усіх любила і ні дітей, ні своїх співробітників ображати нікому не давала.
– Та не бійся ти! – фиркнула Катерина, побачивши, як новенька насторожено оглядає сусідок по спальні. – У нас тут нікого не ображають.
Марі – ми так директрису між собою кличемо – цього не терпить. Одразу вилетиш у який-небудь “психічний” інтернат!
– А це що таке? – боязко поцікавилася Ліза.
– Тобі краще не знати! А з нашого дитбудинку ніхто нікуди переводитися не хоче. Та до нас черга стоїть із охочих! За тебе хтось просив, чи що? Чому ти до нас потрапила?
– Я не знаю…
– Загалом, вважай, що тобі пощастило. Ніхто нас тут не ображає, годують добре, займаються з нами. Професію отримаєш і квартиру після випуску. Кажу ж – Марі нас в образу не дає!
Ліза і міркувала. Та вона вдома все сама робила, часто сиділа голодною, ходила в якихось шкарпетках і нікому до неї діла не було.
А тут усе по-іншому, усе навпаки!
Півроку вона звикала до нового життя, але в підсумку все виявилося так, як і розповідала на початку жвава Катерина.
У дитбудинку Лізу навчили професії перукаря, і Маріанна Альбертівна вибила для неї належну державі квартиру. У старому фонді, що потребує ремонту, але її власну!
Ліза вже знала, що в цьому плані вихованцям інших дитбудинків так не завжди щастить. Хоч і належать їм квартири від держави, але не завжди вдається їх отримати.
– У Марі зв’язки в обласній адміністрації, – зі знанням справи пояснила все та ж Катя. – Деякі її там ненавидять за те, що вона за сиріт думає, а їй все одно! З живих із них не злазить, поки черговому випускнику житло не дадуть!
– З чого б це? – здивувалася Ліза.
– Точно не знаю, – знизала плечима приятелька, – але кажуть, що Марі сама виросла в якомусь страшному дитбудинку, і заприсягнулася, що стане директоркою в іншому місці і там усе буде по-іншому.
Чи відповідало це дійсності, залишилося загадкою.
Та ж “Марі” прилаштувала Лізу на роботу в перукарню біля будинку і почалося її самостійне життя.
На відміну від багатьох вихованців дитбудинку, погано пристосованих до реальності за стінами виховного закладу, Ліза доволі швидко звиклася.
Усі домашні справи вона навчилася робити сама ще коли жила з батьками – ніхто про неї не дбав тоді. Важче було зі спілкуванням. Вона важко сходилася з людьми, не довіряла нікому, особливо чомусь чоловікам.
– Заміж тобі треба, Лізко, – зітхала колега Тамара Василівна, яка годилася Лізі в матері. – На копійки, які ми заробляємо, не проживеш. Та й дітки потрібні. Он у мене двоє – усю душу мені вийняли, але й гріють її вони ж!
– Ні, тітко Томо, заміж я не хочу. Надивилася на сімейне життя батьків!
– Так не у всіх же так!
– А мені здається, що по-іншому й не буває…
Два роки Ліза прожила сама, спілкуючись тільки з колегами й іноді з Катею. Їй було дуже сумно, але змінювати своє життя хоч якось, вона боялася.
І раптом її попросила зайти в дитбудинок Маріанна Альбертівна.
– Ти пам’ятаєш бабусю Зіну? – поцікавилася директорка.
– Ні… А хто це? – здивувалася Ліза. – У мене ж начебто немає родичів.
– Та вона якась тобі чи то двоюрідна, чи то троюрідна бабуся. Я так і не зрозуміла.Головне не це! Головне, що вона нещодавно пішла з життя і за заповітом залишила тобі будинок у приміському селищі. Тебе нотаріус через нас розшукує.
Ліза ошелешено мовчала. Будинок? У селі? Навіщо? Чому?
– А це не помилка?
– Ні. Я розумію, що ти боїшся обману – і це правильно, тому разом із тобою все подивимося, перевіримо, оформимо.
Будинок виявився цілком пристойним, із цегли і навіть із пластиковими вікнами. Три кімнати, простора кухня, веранда. Біля нього був невеликий город і кілька фруктових дерев.
– Його можна продати за пристойні гроші, – сказала Маріанна Альбертівна, побачивши ошелешене обличчя колишньої вихованки. – Ну, якщо тобі страшно тут жити.
– Та ні! Я, звісно, в шоці, але мені дуже подобається! Тут так красиво, тихо, якось спокійно… Мені здається, що я бачила це місце уві сні, – зніяковіла Ліза.
– Нічого-нічого. Усе добре буде, – обійняла її “Марі”. – Можна і тут жити, напевно робота знайдеться, а міську квартиру здаватимеш. Дивись, і заміж вийдеш за якогось місцевого хлопця!
Жінки дружно розсміялися.
З усім цим оформленням документів, здачею квартири, переїздом Ліза навряд чи б розібралася без Маріанни Альбертівни. Вона полегшено зітхнула тільки через два місяці, коли остаточно переїхала в будинок.
– Привіт, сусідко! – невисока повненька жінка з пишними грудьми несподівано увійшла на подвір’я, по-хазяйськи відчинивши хвіртку.
– Вітаю. А ви хто? – поцікавилася Ліза.- Ну раз сусідкою тебе кличу, значить, ми сусіди! – широко посміхнулася гостя. – Вірою мене звуть. І ніяких тіток! Я ще молода! – вона кокетливо провела рукою по своєму кучерявому волоссю.
– Дуже приємно… – Ліза не могла зрозуміти, як їй поводитися. Радіти чи боятися?
– А ти тут назовсім чи так – погостювати? А звідки ти взялася-то? У бабки Зіни начебто нікого не було. Хоча ні – був внучатий племінник, тільки його сто років ніхто не бачив! – Віра втупилася на Лізу, не моргаючи.
– Та я… Назовсім. Я теж нічого не знала про цю свою родичку. Якось випадково вийшло…
– Нічого собі випадково! Будинок, он який гарний і ділянка знову ж таки… А ти не брешеш?
– З чого б мені брехати?
– Ну гаразд. Якщо щось потрібно, звертайся! Я через будинок від тебе живу. Он, бачиш дах зелений? У мене, щоправда, будиночок скромніший, але теж не скаржуся.
– А ви не знаєте, кого тут можна попросити подивитись насос водяний? – наважилася запитати Ліза. – Щось він працює через раз.
Віра на мить задумалася:
– Та знаю! Андрія до тебе пришлю – він хлопець рукатий і недорого візьме. Гроші-то є?
– Так…
Так Ліза познайомилася з Андрієм – 30-річним чарівним чоловіком. Він, щоправда, насос сам полагодити не зміг, але викликав із міста майстра і суворо проконтролював його роботу.
– Знижку тобі вибив, – задоволено повідомив він Лізі. – А то образити сироту може кожен!
– Дякую, – Ліза дивилася на нього всіма очима.
Здається, вона вперше в житті закохалася.
Андрію вона теж сподобалася. Чоловік з цікавістю вислухав розповідь про її життя: в одних місцях важко зітхав – шкодував, в інших – обурювався.
Про себе він розповідав неохоче. Мовляв, працював на будівництві, але дістав травму, та й набридло, повернувся в рідне місто, а сюди приїхав до друга погостювати.
Ліза навіть не запитала, що за друг – все одно вона в селищі нікого не знала. За місяць Андрій став жити в неї, допомагав по дому і на городі, був турботливий і ласкавий.
Роботи постійної, щоправда, у нього не було. Так це нічого! Звістка про те, що в селищі з’явилася “перукарка” розлетілася швидко, і місцеві мешканки самі приходили з проханнями постригти або пофарбувати волосся.
Копієчка капала! Плюс дохід від квартири, що здається. Ліза вже боязко почала мріяти про те, що вони з Андрієм одружаться, і він недвозначно натякав на це, але офіційно освідчуватися не поспішав.
Засмучувало Лізу ще й те, що сусідка Віра стала спілкуватися з нею якось холодно. Спочатку прибігала мало не щодня, пиріжки приносила, поради давала щодо догляду за розсадою.
А тепер, як відрізало – пройде повз, ледве кивне: “Як справи?”, а відповідь і не слухає.
Минуло три місяці, Ліза була щаслива, а ось коханий – у неї давно не залишилося сумнівів із цього приводу! – похмурішав на очах.
– Може, ти вже розкажеш, що сталося? – одного разу не витримала Ліза.
– Та що може трапитися?! – роздратовано відгукнувся Андрій. – Ні роботи тут у мене, нічого! Сиджу на твоїй шиї!
– Ну ти чого, Андрюшо, усе нормально. Знайдеш ти ще роботу, – кинулася його обіймати Ліза.
– Та ну! – він невдоволено вивільнився з її обіймів.
– Добре. Що ти пропонуєш?
– Ми можемо переїхати в місто, – помовчавши, заявив коханий. – Ти ж казала, що в тебе там квартира є. А будинок продамо. На ці гроші можна багато чого купити.
– А мені тут подобається…
– Ну ось! Я ж казав, що ти не зрозумієш! – розлютився Андрій.
Так вони вперше посварилися.
Коханий кілька днів мовчав, і Лізі довелося просити вибачення, хоча вона не дуже розуміла, в чому винна. Їй справді подобалося жити в селищі, та й продавати будинок вона не хотіла. Навряд чи їй ще раз на голову звалиться нерухомість – і так уже двічі пощастило!
І все-таки вона вагалася. Може, Андрій правий і так їм буде легше жити? Ось тільки з “ми” була проблема – коханий так і не кликав заміж. Ще й це утримувало Лізу від необачного кроку.
Як виявилося, сумнівалася вона не дарма.
Того вечора вони спокійно вечеряли удвох. Андрій останніми днями знову став ласкавим і турботливим, і в Лізи з’явилася надія, що все в них буде добре.
– Ну, привіт! – у дверях несподівано з’явилася Віра. – Воркуєте, голубки? – вона похитнулася, і стало зрозуміло, що жінка “весела”. – А ти не загрався, Андрюшо?!
– Віро, піди проспись, потім поговоримо, – скривився Андрій. – Давай я тебе проводжу, – піднявся він із-за столу.
– Ще чого! – усміхнулася Віра. – Я сама дійду, куди мені треба! І ти зі мною підеш, тільки не проводжати, а назовсім!Спеціально для сайту Stories
– Віро, припини! – Андрій спробував розвернути жінку до дверей, але та вирвалася.
Ліза здивовано переводила погляд з одного на іншого.
– Чого витріщаєшся?! – раптом звернулася до неї гостя. – Це мій чоловік! Досить – покористувалася!
– У якому сенсі? – здивувалася Ліза. – Андрюшо, про що вона говорить?
– Мовчи, Андрюшо! – реготнула Віра. – Я сама все поясню!
Андрій знову мовчки спробував виставити гостю, але та вирвала руку.
– Годі мене чіпати! Ще встигнеш! – Віра смикнула блузку і продовжила:- Я, Лізонько, пожертвувала своїм чоловіком, щоб ти, дурепа, будинок свій продала! Ти думаєш, хто це?! – вказала вона пальцем на Андрія. – Це внучатий племінник бабці Зіни, якого вона ще 13 років тому вигнала і прокляла за те, що він золото її поцупив і продав!
Добре, хоч заяву писати не стала, але, мабуть, і не пробачила, раз заповіт написала на тебе. І знайшла ж родичку, стара!
– Віро! Припини! – подав голос Андрій. – Пошкодуєш же потім!
– А це вже моя справа! – рявкнула на нього гостя. – Так от помикався наш Андрійко десь усі ці роки, а потім до бабки на уклін приїхав.
А пізно! Не стало старенької! Довелося мені його пригріти.
– Так він же вас на 10 років молодший! – ахнула Ліза.
– Та яка різниця?! Коханню, сама знаєш, усі віки… А тут ти з’явилася, оселилася, вся задоволена така. Ну й вирішили ми, що Андрюша тебе “обробить”, і ти будинок продаси.А на ці гроші ми з ним поїдемо куди подалі. Тільки от не впорався він із завданням! Так, Андрюшо?!
Коханий мовчав, втупившись у вікно.
– Це правда? – тихо, але вимогливо запитала в нього Ліза.
Він невизначено кивнув – ні так, ні ні ні – і зло кинув Вірі:
– Ну і чого ти домоглася?! Потерпіти не могла?!
– Чого тут чекати? – огризнулася вона. – Не по зубах тобі виявилася ця сирітка!
– Пішли геть, – неголосно, чітко вимовила Ліза.
– Лізо, та постривай ти! – відчайдушно вигукнув Андрій. – Давай поговоримо!
– Я зараз поліцію викличу. Чи ні – краще я своїм друзям дитбудинківським зателефоную, – з підозрілим спокоєм сказала Ліза.
Ніяких таких друзів у неї не було, але погроза спрацювала.Спеціально для сайту Stories
Ні Андрія, ні Віру вона більше не бачила. Тільки від клієнток дізналася, що парочка кудись поїхала. Ліза вирішила, що жити зовсім одна не хоче, тому стала запрошувати в гості Катю і Тамару Василівну.
Ті із задоволенням відпочивали “на природі” і допомагали господині в міру сил.
Особи чоловічої статі з’являються в її будинку тільки за гострої потреби щось полагодити.
