Єгор жував стейк і дивився в телефон.
– Єгоре!
– Га? Що?! – він, нарешті, відірвався від мобільного.
– Наша пісня…
– Хм.
– Люди танцюють… Може, запросиш мене на танець?
Єгор відклав виделку, зняв серветку з шиї, і… голосно розсміявся.
– Танцювати? Тут? Та ти зовсім ку-ку… Ще я в цій забігайлівці не танцював. І взагалі, я їм.
– Це не забігайлівка, а ресторан, який ти сам вибрав. – Лариса проводила поглядом літню пару, яка йшла танцювати. Чоловік років сімдесяти так дивився на свою дружину, ровесницю… Його волосся було сивим, та й вона не була стрункою красунею, типова бабуся, але разом вони були такою гарною парою… Що очей не відвести.
“Як їм вдалося стільки років кохати одне одного?” – подумала Лариса, і в грудях щось боляче защемило. Вона відклала прилади – апетит пропав.
– Знаєш, я піду. Ти маєш рацію, ресторан огидний.
Лариса підняла голову, розправила плечі і, взявши сумочку, пішла в готель. Єгор здивовано проводив поглядом дружину, дожував стейк і замовив собі ще пінного.
– Пішла, ну й нехай. Я і без тебе повечеряю, – пробурмотів він.
Тиждень тому
– Серйозно, Ларисо? Ти мені поклала сорочку з коротким рукавом на вечерю? – Єгор уже вп’яте заглядав у валізу, ніби сподівався, що там раптово з’явиться щось пристойне.
– Єгоре, ти сам сказав: “Поклади що-небудь простіше, мені жарко буде”. Ось я й поклала. З довгим рукавом сорочки теплі.
– Ну так, звісно. Усе ти робиш наперекір! Як завжди. Навіть валізу нормально зібрати не можеш!
Лариса тільки зітхнула. Почалося. Але ж вони ще навіть не виїхали з дому!
– Єгоре, знаєш, думаю, що ти вже великий хлопчик і в змозі зібрати свої речі самостійно. А я піду займуся своїм багажем.
Це була довгоочікувана відпустка. Після трьох років нестикувань, роботи, різних справ, ремонтів і форс-мажорів, у подружжя нарешті збіглися відпустки. Море, пальми, ліниві дні на пляжі – здавалося б, що може піти не так?
Так вийшло, що питанням відпустки довелося займатися Ларисі. Єгор одразу сказав:
– Я в цьому нічого не розумію, мені треба, щоб ми вклалися в певну суму. Щоб було море і їжа. А так я взагалі невибагливий, ну ти й сама знаєш.
Лариса подивилася на суму, виділену чоловіком, на ціни в нормальних готелях і, знаючи, що чоловік “невибагливий”, додала ще грошей зі своєї премії.
“Краще в старому купальнику на хорошому пляжі, ніж у новому на поганому”, – подумала вона.
– Який тип харчування взяти? – усе ж запитала вона в чоловіка.
– Наїлися і лежимо. Є такий? – хмикнув Єгор.
– Ні. Там, куди ми їдемо, “все включено” не доступне. Та й ціни на нього невиправдано дорогі. Краще поїсти десь у ресторані, спробувати місцеву кухню.
– Гаразд, бери що хочеш. Мені багато не треба.
Лариса подумала і взяла сніданок і вечерю. Щоб точно не голодувати.
Знала б вона, до чого це призведе…
У літаку Єгор почав висловлювати невдоволення.
– Це жахливо, Лариса! Попроси бортпровідника нас пересадити! Тут смердить і незручно сидіти!
Єгор кричав так голосно, що до них підійшла стюардеса.
Єгор поцапався і з нею, обізвавши неприємним словом. Дійшло до того, що прийшов головний бортпровідник і з жалем подивився на Ларису. Йому стало шкода її.
– Вибачте, мій чоловік просто перенервував… Він втомився на роботі, давно не був у відпустці. Це моя вина, я все переплутала, треба було заздалегідь шукати місця, – тихо сказала вона.
– Пані, у нас є вільне місце в бізнес-класі. Ви не проти пересісти? – тихо відповів бортпровідник, ігноруючи Єгора.
– Для мене?!
– Так… Нехай ваш чоловік почне відпочивати. І від вас зокрема, – підморгнув чоловік.
– Звичайно, не проти, – швидко кивнула Лариса і пройшла за провідником.
– А я? – взвизгнув Єгор. – Ми ж разом!
– Вибачте, місце тільки одне, – чергово посміхнулася бортпровідниця. – Але я можу запропонувати вам третій ряд біля матусі з немовлям. Або ми можемо зняти вас із рейсу, якщо ви зовсім не хочете летіти з нашою авіакомпанією.
– Ні вже! Я краще тут буду! – Єгор був ображений до глибини душі.
Весь політ він збирав у собі невдоволення, поки Лариса насолоджувалася зручними кріслами і смачною їжею.
Щойно літак торкнувся землі, Єгор побіг до дружини і висловив їй усе, що думав. Але Лариса його не слухала. Вона одягла навушники.
У готелі почався новий виток претензій:
– Це що за номер?! Вид із балкона – на смітник! І кондиціонер шумить!
– Ну, іди сам розбирайся, – втомлено сказала Лариса. – Я бронювала найкраще з того, що було. У нас ранній заїзд. Номерів немає, повна бронь.
– Я піду! Зараз усе влаштую! – крикнув Єгор, зі злістю дивлячись на дружину. – Якщо ти нічого не можеш зробити сама!
Через тридцять хвилин у номер подзвонили.
– Шановна, там ваш чоловік кидається на нашого охоронця. Ми змушені викликати поліцію, – сказав адміністратор.
– Не треба, будь ласка! Я зараз прийду! – Лариса дуже злякалася. Її чоловіка мало не вигнали з готелю. Ларисі довелося йти вибачатися перед адміністратором, ввічливо пояснюючи, що чоловік – втомлена людина, щойно з літака, де його переліт відбувся в жахливих умовах.
– Ну гаразд, для вас у нас є кращий номер, – м’яко сказав адміністратор, пошкодувавши Ларису і прийнявши від неї як вибачення шоколад. – Тільки без криків, добре?
– Бачиш? Я ж казав, – гордо заявив Єгор, уже в ліфті. – Я вмію добиватися свого!
Лариса тільки похитала головою.
Сніданок вони пропустили, а ось на вечерю чекали дуже активно.
– Я б слона з’їв! Ну хто робить вечерю о 8?!
– Одягайся, Єгоре. Досить бубоніти, – сказала Лариса.
– І що мені вдягнути?
– Сорочку, штани.
– Я щось не зрозумів?! Ти все-таки не взяла мені жодної сорочки нормальної?! Це що?
– Сорочка з рукавом.
– Вона робоча! Я в ній в офіс ходжу! Ларисо! Ну чому ти все робиш не так?! На зло?!
– Так, на зло, Єгоре. Я на зло стояла з праскою три години, щоб відпрасувати тобі речі. – Лариса фиркнула. Цю сорочку Єгор сам попросив відпрасувати, а тепер, мабуть, забув.
– Добре. Якщо ти робиш на зло, то і я так буду робити.
На вечерю Єгор вийшов у сланцях і майці.
– Ти куди зібрався?! – підняла брову Лариса.
– Ось так і піду! Якщо ти не спромоглася покласти мені нормальну сорочку!
Біля входу в ресторан його розвернули:
– Вибачте, у нас дрес-код. У такому вигляді не можна.
– У мене тут дружина! Ларисо! Ларисо! Скажи їм! Скажи! Ми оплатили вечерю, нехай мене годують!
Лариса відвернулася:
– Вибачте, я вас не знаю.
– Що?
– Не знаю, хто ви, – повторила вона, проходячи в ресторан під руку з адміністратором, як із джентльменом. Адміністратор уже знав Ларису. Знав і Єгора…
– Шановна, вашому чоловікові потрібен гарний відпочинок.
– Схоже на те. Причому від мене. – Сумно усміхнулася вона.
Єгору довелося йти в номер і переодягатися. Утім, вечеря йому, звісно ж, не сподобалася. А хто винен у цьому? Ла-ри-са.
Далі – гірше. Претензії сипалися як із рогу достатку.
– Ти на фото погано встала, псуєш селфі!
– Ти замовила рибу, а я хотів м’ясо! Треба було подумати!
– Ти не подивилася на мене, коли я жарт розказав офіціантові, всі сміялися, а ти – ні!
І нарешті:
– Мені взагалі все це набридло. Ти мені набридла. Я хотів їхати один. У нас із тобою криза десяти років шлюбу! – заявив він, коли Лариса попросила його намазати спину кремом.
– Ти тільки зараз це зрозумів? – Лариса дивилася на нього, як на незнайому людину. – Я десять років тягну цей шлюб на собі, намагаюся, згладжую гострі кути, вибачаюся за тебе. А ти… Ти просто поводишся абсурдно. Зіпсувати відпустку – це талант.
Лариса підхопила капелюх і пішла до басейну. Подалі від чоловіка.
Наступного дня вона також лежала на шезлонгу біля басейну. Одна. Лежала, спостерігаючи, як сонце повільно опускається за горизонт. Діти плескалися в басейні, пахло кремом від засмаги і хлоркою.
За роки шлюбу дітей у них з Єгором не було. Але ж зараз хтось із цих шибеників міг би кликати Ларису мамою. Може, і не було б порожніх претензій через сорочку, через пересмажене м’ясо на вечері, тому що інфантильним бути при дитині дуже складно. Фокус уваги зміщується на важливіші речі. Із себе на іншу людину.
Після чергової сцени – цього разу через те, що вона не вгадала, скільки льоду він хотів у напої – Лариса просто встала і пішла. Без істерик, без крику. Просто пішла. І ось уже годину, як сиділа тут, на самоті, обдумуючи все.
Минуло десять років. Десять років шлюбу, в якому їй постійно доводилося підлаштовуватися. Єгор був не злим, ні. Але він був упертим, безглуздим, вимогливим і, головне, абсолютно переконаним у своїй правоті. Завжди. І навіть якщо був неправий, то – “ти сама мене до цього довела”.
Вона згадала, як на третій рік шлюбу він, забувши про річницю, звинуватив її, що вона навмисно не нагадала, щоб потім влаштувати скандал.
– Ти спеціально мовчала, так? Хотіла викрити мене в неуважності? – говорив він тоді, розмахуючи руками. – Яка нормальна людина взагалі пам’ятає ці дати?
А потім – як вона плакала у ванній, тримаючи в руці приготований подарунок, який так і залишився не врученим.
І ось тепер… десять років потому. Вони начебто подорослішали обидва, але залишилися все ті ж докори. Ті самі звинувачення.
“Ти все робиш не так”.
А може, все-таки не вона, а він? Може, причина в ньому?
Спочатку вона гнала цю думку геть. Але зараз, лежачи на сонці, з апельсиновим соком у руці, вона дозволила собі чесно відповісти.
Так. Він. Він робить не так. Він не робить зовсім. Не любить, не піклується, не дякує.
Він навіть не помічає, як вона старається. Як мирить його з батьками після чергової дурної сварки, як стає на його захист, коли цілий світ проти. Як робить вигляд, що не чує його колючих зауважень при друзях. Як захищає його перед своїм батьком, який ще на весіллі сказав: “Не впевнений, що він тобі підійде”.
Вона згадала, як мріяла, що одного разу вони поїдуть у відпустку, і все буде по-іншому. Що коли-небудь він скаже: “Дякую, кохана, що ти поруч. Що береш частину моїх обов’язків бути чоловіком на себе, на свої тендітні жіночі плечі. Без тебе б я не впорався”. Але ні.
Замість цього він звинувачує її в невдалому фото. У сорочці. У виборі коктейлю. У недостатньо спекотній або холодній погоді.
Лариса дістала з сумочки телефон і набрала повідомлення батькові: “Я вирішила. Я йду. Ти мав рацію, він недостатньо гарний для мене. Наш шлюб – це не шлюб. Це вічний іспит, який я складаю для нього – і завжди невдало”.
– Ти де?! – почула вона голос Єгора.
Він стояв біля басейну, роздратований, із перекошеним від образи обличчям.
– Знову ти пішла, залишила мене! Я думав, ми на відпочинку разом!
– Ми на відпочинку, але не разом. Ми вже давно не разом, Єгоре.
Він не зрозумів.
– Ти що, психанула? Знову ображаєшся через дурниці? Що я сказав не так цього разу?
– Усе, Єгоре, – Лариса встала, спокійно, зібрано. – Ти не сказав нічого нового. Просто я втомилася бути твоєю мішенню. Я десять років жила в страху зробити щось не так. Втомилася підбирати слова, вгадувати бажання, терпіти твої витівки. Боятися, що знову не вгадаю твій настрій.
– Ну звісно. Знову я винен. Ти – свята.
– Не свята. Просто доросла жінка. Яка розуміє, що заслуговує на краще.
– Ти мене кидаєш, так?
– Я звільняю і себе, і тебе. Ти ж теж зі мною мучишся, правда?
Він опустив голову. Немов уперше в житті зрозумів, що його слова когось поранили.
– Але ж ми разом стільки років…
– Саме так. Стільки років. А що ми з них побудували?
– Ну… ми ж сім’я…
– Єгоре, це не сім’я, коли один любить, а другий губить. І я втомилася прикидатися, що це нормально.
Того самого дня Лариса змінила квиток. Перенесла рейс. Полетіла на день раніше. Одна. Сонце яскраво висвітлювало крило лайнера, пухнасті хмари м’якою ватою стелилися навколо, а всередині вперше за довгий час було відчуття польоту – легкості, свободи і, можливо, нового початку.Спеціально для сайту Stories
