Я завжди мріяла жити в селі. Звичайно, не в зовсім глухому і занедбаному, а в нормальному селищі.
До сорока років мені, все ж, вдалося вмовити чоловіка на переїзд. Дочка вже вийшла заміж і жила окремо, мама моя з нами їхати не погодилася, залишилася в своїй міській квартирі, звикла, каже, до цивілізації.
А ми з Андрієм, моїм коханим чоловіком, продали нашу двокімнатну квартиру і купили будинок в селищі на березі річки.
За роботу ми не переживали, я лікар-кардіолог, а чоловік працює через інтернет, йому все одно, де за комп’ютером сидіти. Будинок був чудовий, місця красиві, а ми щасливі!
Влаштувавшись на новому місці, ми вирішили познайомитися з сусідами. З одного боку жила привітна старенька, надто привітна. Вона так солодко посміхалася, вітаючись з нами, що було навіть неприємно.
— Світланко, ти ж тільки до Федора не ходи, злий він чоловік, ох, нехороший! — це вона про сусіда з іншого боку нашого будинку говорила, дядька Федора.
Ми його ще тільки один раз бачили, правда, якийсь нетовариський дідусь. Але я все ж хотіла познайомитися з ним ближче, адже нам тепер жити по сусідству.
Тому я прихопила чай у дуже гарній залізній баночці, чоловіка в спортивному костюмі, і ми обережно зайшли в сусідський двір. Собаки у дядька Федора не було, це я вже знала, тож ми спокійно пройшли до вхідних дверей і постукали.
Сусід відкрив двері дуже швидко, я навіть здивувалася його рухливості, але, придивившись, побачила, що він не такий вже й старий, просто борода додавала йому віку.
— Заходьте, — просто сказав він і побіг у будинок.
Ми, з відкритими для «Вітаємо» ротами, спочатку завмерли, а потім рушили слідом за ним, по ходу розглядаючи його житло. А воно вражало! Тут було дуже затишно і чисто, кімнати світлі, підлога застелена акуратними килимками, а пахло свіжим малиновим варенням. Це через нього і втік від нас сусід. Коли ми пройшли за ним у простору кухню, побачили, як він помішував кипляче варення на плиті.
— Мало не втекло! Воно таке! Спритне! — посміхався дядько Федір. — Мене Федір Іванович звуть, але можна і дядько Федір, а ви наші новосели, правда?
Ми дружно кивнули головами, забувши представитися, бо він виявився зовсім іншим, наш сусід, не таким, як ми його собі уявляли. Очі розумні, молоді, голос добрий, привітний.
-А нам сказали, що Ви злий, — нерозумно сказала я, і Андрій тут же штовхнув мене ліктем у бік.
— А, Марківна, мабуть? — анітрохи не образився сусід, — для неї всі злі, хто пліток не розносить. Не звертайте уваги. Давайте краще чай пити зі свіжим варенням, я бачу, ви і чайок принесли, будемо пробувати.
Дядько Федір накрив у кімнаті красивою скатертиною стіл, я допомогла йому налити чай і ми, нарешті, познайомилися.
Розмова зав’язалася легка і цікава, ми випили вже по дві чашки чаю, коли я побачила на стіні незвичайну чорно-білу фотографію. Дуже красива, але занадто худорлява жінка приблизно мого віку стояла поруч із сидячою біля її ніг лайкою і обидві вони дуже уважно, і якось сумно, дивилися в камеру.
– Це Ваша дружина?- запитала я.
Дядько Федір відразу засумував:
— Так, це моя Василина. А поруч наша Дана, не просто собака, а член нашої родини, колись ми втрьох були дуже щасливі…
Сусід помовчав, подивився на нас і продовжив.
-Ми з Василиною познайомилися в технікумі, вчилися на ветеринарів. Я її побачив вперше у дворі гуртожитку, вона тримала в руках горобця зі зламаним крилом і плакала.
Я їй тоді сказав, що якщо вона буде над кожним хворим звіром сльози лити, то лікаря з неї не вийде, сліз не вистачить.
Взяв у неї горобця і замотав йому крильце, ми потім йому разом мошок півдня ловили. Одужав же! І полетів. А Василина моя так зі мною і залишилася. Під моїм крильцем. Я дуже її любив, боявся втратити і нікуди від себе не відпускав. Багато років.
Лише одного разу вона пішла сама… Вона виросла на іншому березі, взимку, якщо лід був хороший, можна було швидко пішки дістатися до її селища, не роблячи великого гаку до мосту. У мене якось сильно заболіла спина, чистив сніг, розпарився, кожух скинув, ну і прихопило.
А у матері Василини засіб дуже сильний був, ось вона і побігла в своє селище через річку. Не хотів я відпускати, душа боліла, але багато хто вже ходив, лід міцний в той рік стояв, я і відпустив, тільки разом з Данкою, нашою молодою лайкою.
Її Василина з хворого цуценяти виходила, вилікувала. Віддана і дуже розумна була собака, в біді не кине. Не кинула…
Василина моя на зворотному шляху послизнулася, та впала, ногу підвернувши. Так ногу пошкодила, що йти не могла і нікого поруч не виявилося. Данка її скільки могла тягнула, потім зрозуміли вони, що так не дійдуть і відправила Василина собаку за допомогою.
Прибігла Дана, в двері заскреблася, гавкає, кличе мене. Злякався я, хоч і боліла спина, але побіг за нею, Василину виручати.
Знайшов я її замерзлу і плачучу від болю. Добралися ми додому вже ввечері, ногу у дружини вилікували, але видно сильно застудилася вона там, на річці, стала танути на очах, слабшати, тоді і цю фотографію зробили, незадовго до…
Дядько Федір замовк, зітхнув і продовжив:
— Дана дуже старалася мене підтримати, хоч і сама дуже сумувала за Василиною. Ми з нею часто сиділи вдвох перед цією самою фотографією, вона клала мені голову на коліна і зітхала. Прямо, як людина.
Майже двадцять років прожили ми з нею вдвох. Дітей нам з Василиною Бог не дав, а вдруге я вже не одружився, спочатку не міг змиритися з тим, що її більше немає, потім не зустрів гідну жінку.
А п’ять років тому мені стало зле, я викликав «Швидку», а у нас відключили електрику, «Швидка» приїхала, а будинок знайти не можуть, ми з Даною почули шум машини, і вона почала рватися на вулицю.
Я до дверей ледве дійшов, її випустив і свідомість втратив. Потім мені розповіли, що вона до машини добігла, почала гавкати, кликати їх за собою, вони і знайшли мій будинок.
Мене відвезли до лікарні, а Дана, мабуть, сильно перенервувала і того ж дня пішла в інший світ, сердечко вже було слабке. Тож коли я повернувся з лікарні, знайшов лише її мог.лку, сусіди поховали її, вони теж її любили.
Ми довго мовчали, дядько Федір дивився крізь сльози на стару фотографію, а Андрій запитав:
— Може, Вам взяти цуценя? Все не буде так самотньо.
— Я хотів, — сумно відповів сусід, — але так і не наважився.
Ми пішли, запросивши дядька Федора заходити до нас без будь-якого приводу в будь-який час, нам дуже сподобався цей «злий» дядько.
А ще ми вирішили подарувати йому цуценя. Я поїхала у справах до міста, заразом знайшла за оголошенням породисту маленьку гарненьку лайку і привезла її додому.
Зі мною приїхала моя мама, їй дуже хотілося подивитися, як ми влаштувалися. Ось ми всі разом і понесли це диво дядькові Федору.
Коли він побачив цуценя, спочатку не повірив, що це йому, потім обережно взяв його на руки і сховав обличчя в м’якій шерстці.
Напевно, щоб моя мама не бачила його сліз. Він її соромився.
Потім почалися дивні речі: дядько Федір збрив бороду, а моя мама зізналася, що не проти пожити в сільській місцевості і по півдня пропадала у сусіда, мовляв, треба допомогти самотній людині. Щось нам підказувало, що самотнім він буде вже недовго, як і моя мама.
Але ми цьому були тільки раді!
