Телефон розбудив Василину о п’ятій ранку. Дзвонили з невідомого номера.
— Так, — сухо промовила Василина.
— Василино? — почула вона гучний і радісний жіночий голос. — Це ти?
— Я, — байдуже відповіла Василина.
— А це я, — радісно повідомила жінка. — Ти мене впізнала?
— Впізнала, — з ввічливості, щоб не образити, відповіла Василина, хоча не мала уявлення, хто їй дзвонив.
— А я була впевнена, що ти мене відразу впізнаєш, — радісно продовжувала жінка. — Як добре, що я тебе застала. Ти зараз можеш розмовляти?
— Можу.
— Чудово. Ми з чоловіком і дітьми вже на вокзалі. Годину тому зійшли з поїзда. Мене добре чути?
— Добре.
— У тебе голос якийсь тихий. А у тебе точно все гаразд?
— У мене все чудово.
— Дуже за тебе рада. Ми спочатку хотіли зупинитися в готелі. Думали, що в цьому місті у нас нікого з родичів немає. А потім згадали, що у нас же тут є ти. Розумієш?
— Розумію.
— Як добре, що ми про тебе згадали. Ти навіть не уявляєш, як ми зраділи. Особливо діти.
— Уявляю.
— А чоловік одразу й сказав: «Дзвони Василині. Вона не підведе».
— Правильно сказав. Не підведу.
— Значить, ти пустиш нас до себе погостювати? Я правильно зрозуміла?
— Правильно. Пущу.
— Ми ненадовго, — радісно продовжувала жінка. — Всього на пару тижнів. Місто подивитися і назад. Додому. Тому що і справ вдома не злічити, та й, як то кажуть, в гостях добре, а вдома краще. Згодна?
— Згодна.
— Ми так і думали. Особливо чоловік. Він так відразу і сказав, що не може такого бути, щоб Василина не прийняла нас до себе. Адже ми ж родичі. Нехай далекі, нехай бачилися востаннє років десять тому, але родичі ж. Правильно?
— Так.
— А ти зараз одна живеш?
— Одна.
— У трикімнатній?
— Так.
— То, значить, ми зараз їдемо до тебе?
— Приїжджайте.
— За годину ми будемо у тебе. А ти все там же живеш?
— Там же.
— Тоді чекай. Ми скоро під’їдемо.
— Чекаю, — відповіла Василина.
Василина вимкнула телефон, поклала його на тумбочку, повернулася на інший бік, вкрилася ковдрою з головою і заснула, особливо навіть не турбуючись про те, що так і не зрозуміла, з ким вона щойно розмовляла по телефону.
А через годину у двері подзвонили.
Василина подивилася на годинник, закрила очі і повернулася на інший бік. Почали дзвонити на телефон. Василина спала.
Через деякий час у двері почали стукати ногами. Василина — нуль емоцій. Нарешті знову задзвонив телефон.
— Так, — не відкриваючи очей, промовила Василина.
— Василино? — радісно кричала та сама жінка.
— Так.
— А це ми. Ми приїхали. Дзвонимо, дзвонимо, а ти двері не відчиняєш.
— Дзвоните?
— Так.
— А чому я не чую?
— Не знаю.
— А подзвоніть ще, — попросила Василина.
У квартирі пролунав дзвінок у двері.
— Дзвонимо, — сказала жінка.
— Ні, — сказала Василина, — не чую. А постукайте тепер.
Пролунав стукіт у двері.
— Стукаємо, — сказала жінка.
— Ні, — відповіла Василина, — не чую.
— Здається, до мене дійшло, — сказала жінка.
— Що? — запитала Василина.
— А ти зараз де?
— Як де? У себе.
— Де у себе?
— У Харкові, — відповіла Василина перше, що спало на думку. — Де ж іще мені бути?
— Як у Харкові? А чому не в Києві?
— А я дев’ять років тому переїхала. Одразу, як розлучилася.
— Навіщо?
— Навіщо розлучилася?
— Переїхала навіщо?
— А набридло жити в Києві, ось і переїхала. Занадто багато неприємних спогадів.
— А в Харкові хіба краще?
— Звичайно. Ще й як краще.
— А що там краще?
— Та все краще. За що не візьмися. І ніяких неприємних спогадів. Та що я кажу. Приїжджайте, самі побачите. Вас скільки зараз?
— Так четверо нас. Ми з чоловіком і двоє дітей. Старший Павло і молодший Андрійко. Андрій цього року хоче в університет втретє вступати.
— Ось всі вчотирьох і приїжджайте. У нас тут теж чудові університети є.
— Коли приїжджати?
— Та хоч зараз.
— Зараз не вийде. У Києві справ багато. Андрій хоче вчитися тільки в Києві. А ми на роботу приїхали сюди влаштовуватися. Розраховували рік у тебе пожити. А воно ось як вийшло.
— Значить, сьогодні не приїдете?
— Ні.
— Шкода. Я вже налаштувалася.
— А як нам шкода. Ти не уявляєш.
— Уявляю.
— Ні. Не уявляєш. Я як подумаю, що нам тепер доведеться самим все, так мені просто жити не хочеться.
Василина вирішила, що треба закінчувати розмову.
— Ну, добре, — сказала вона, — якщо зараз не можете, то приїжджайте, коли зможете. Я Вам завжди рада. А Ви, коли в Києві влаштуєтеся, відразу повідомте мені свою адресу.
Я до вас в гості приїду. Теж на пару тижнів. А там подивимося. У мене ж тепер у Києві нікого, крім вас, і немає. Домовилися? Надішлете адресу?
Але відповіді Василина не почула, бо зв’язок різко перервався.
Спеціально для сайту Stories
