Вранці, годині об одинадцятій, у двері постукали. На порозі стара бабуся – моя сусідка. У тарілці гіркою пиріжки. Запитує: «Не гидуєш»? Пиріжки виявилися з ліверною ковбаскою. Буквально за руку втягую бабусю до себе.
Пропоную разом чай пити. Розумію, що вона не просто так прийшла. Заварюю міцний. Пиріжки здаються незвичними. Напевно, востаннє їв такі в далекій юності. Пиріжки з лівером! Забуте відчуття.
Бабуся згадала, як вона в дитинстві розбила глиняний глечик із молоком, втекла в город і сховалась, а мама покарала нестрого, шльопнула. Ми сидимо, їмо пиріжки і сміємось. Здавалося б, чому сміємось? Чому весело?
Тому що сидимо разом, що нам добре та затишно. На столі ліверні пиріжки – від душі. І міцний чай теж від душі, бо у нас дуже душевно. Ось тому сміємося над глиняним глечиком.
Бабуся пішла, а я відчув незвичайне тепло в душі. Прямо в космос би полетів: стільки енергії, стільки тепла! Подзвонив старому приятелю. Мати живе в іншій області. Їй уже 98 років. Моїй мамі скоро 93, а його – 98.
Друг каже, що мама у нього – міцна, і в неї пам’ять чудова, і що вона все вдома робить, а потім йому стало так сумно. Він мало не заплакав, бо свою маму більше року не бачив. Йому минулої осені операцію зробили.
Він довго відновлювався. Хотів таки з’їздити, але почалася пандемія, а по телевізору моторошні речі розповідали, от і побоявся стареньку на небезпеку наражати.
Розповідає, називає себе «боягузом», називає себе черствим і жорстоким. Мало не плаче. А я розповідаю йому про свою маму. Як вона сьогодні ходила до магазину та купила молоко.
Вона ще хотіла купити сметану, але побачила, що її давно зробили. Строки виходять, тому й не купила. І ще йому говорю, що наші мами – чудові. І ще кажу, що тужити не треба. Мама все розуміє.
Думаєш, що вони не розуміють? Вони все чудово розуміють. Відчуваю, що його голос потеплішав, а до кінця розмови навіть став веселим. Життєрадісним – так би я сказав.
Ми побажали один одному всього хорошого і я пішов мити посуд. Раптом дзвінок. Друг дзвонить, з яким ми щойно говорили. Він розповів, що нещодавно дуже зі своїм сином посварився. У дим – посварився.
Причому син був винний. Ось вони й посварилися. Не розмовляли два дні. І ось після нашої телефонної розмови він вирішив зателефонувати до сина першим. Потрібно ж мир налагоджувати! Погано один на одного дутися.
Тільки подумав, як син зателефонував і сказав так: «Тату, пробач мені, будь ласка. Я не правий. І дуже переживаю». І мій друг сказав, що навіть заплакав від розчулення. І спитав мене, чи не став він сентиментальним?
Чи не від старості це? Я відповів, що це не сентиментальність, а любов. Він же любить свого сина, а син любить свого батька. Як же інакше? Інакше ніяк не можна. Ви б знали, як душа після цього раділа.
Зрозумійте, що це не сентиментальність. Це щось інше. Насправді прийшла старенька бабуся і принесла пиріжки з лівером. Від душі. Вона тепло посміхалася і простягала мені тарілку з рум’яними пиріжками.
І подарувала мені тепло. Ми пили чай, а тепло – посилювалося. Мені робилося краще та краще. Подзвонив своєму другові і передав йому частину тепла бабусі. Йому добре стало і тривога з душі зникла, а голос став веселим.
Він вирішив зателефонувати синові, бо в нього на душі тепло, а син зателефонував сам. Ось так! Бабуся тепло принесла, і ми його один одному по ланцюжку передали!
