– Сиди! Нас немає вдома! – спокійно сказав Петро.
– Так, дзвонять же! – Валя завмерла, підвівшись з дивана.
– Нехай, – відповів Петро.
– А якщо це хтось важливий? – запитала Валя. – Або у справі?
– Субота, дванадцята, – сказав Петро. – Ти нікого не кликала, я нікого не чекаю! Висновок?
– Я тільки в вічко подивлюся! – прошепотіла Валя.
– Сідай! – у голосі була сталь. – Нас немає вдома! Хто б там не був, нехай топає назад!
– А ти що, знаєш, хто там? – запитала Валя.
– Припускаю, тому і кажу, щоб ти сіла і перед вікнами не миготіла!
– Так, якщо це те, що я думаю, вони так просто не підуть! – сказала Валя і знизала плечима.
– Це залежить від того, скільки ми не будемо відкривати їм двері, – спокійно відповів Петро. – Рано чи пізно вони підуть.
У будь-якому випадку, ночувати в під’їзді вони не стануть. А нам з тобою нікуди не треба. Так що, сядь, візьми навушники, телефон і дивись фільм.
– Петре, мені мама дзвонить, – сказала Валя, показуючи екран телефону.
– Значить, за дверима стоїть твоя тітка з її безглуздим синочком, – зробив висновок Петро.
– Звідки ти знаєш? – здивувалася Валя.
– Якби там стояв мій кузен, – а Петро вимовив звук «е» в слові кузен м’яко, тому вийшло ще й огидно, – то дзвонила б моя мама!
– А інших варіантів ти не розглядаєш? – запитала Валя.
– Якщо це сусіди, то у мене з ними бажання спілкуватися немає. Якщо це наші друзі, то подзвонивши у двері пару раз, вони б уже пішли.
А швидше за все, як люди пристойні, подзвонили б заздалегідь і запитали, чи можемо ми їх прийняти! А не дзвонити у двері півгодини! А ось так нахабно і безсовісно мучити наш дзвінок можуть тільки наші набридливі родичі!
-Петре, це моя тітка, – страждально вимовила Валя. – Мама повідомлення надіслала.
Питає, де нас чорти носять. Тітка Наталя у нас зупиниться на пару днів, у неї справи в місті!
– Напиши їй, що в місті повно готелів, – Петро посміхнувся.
– Петре! – докірливо вимовила Валя. – Я не можу такого написати!
– Знаю, – Петро замислився. – Напиши, що нас немає вдома, що ми живемо в готелі, тому що в квартирі труїли тарганів!
– Точно! – Валя написала повідомлення і відправила.
– Петре, вона каже, щоб ми для тітки зняли два номери: для неї і Кості, – здивовано сказала Валя.
– Напиши, що грошей немає. А ще напиши, що ми орендували два ліжка в хостелі, і з нами в кімнаті п’ятнадцять будівельників, – Петро посміхнувся своїй винахідливості.
– Мама питає, коли ми повернемося, – Валя подивилася на чоловіка.
– Напиши, через тиждень, – відмахнувся Петро.
Дзвонити в двері перестали. Подружжя з полегшенням зітхнуло.
– Петре, мама написала, що тітка приїде через тиждень, – пригніченим голосом сказала Валя.
– А нас знову не буде вдома, – сказав Петро.
– Петре, ти ж розумієш, що це не вирішення проблеми? Ми ж не можемо вічно від них тікати?
А якщо в будень приїдуть? А якщо після роботи під дверима підкараулять? Що моя тітка, що твій двоюрідний брат, вони і на таке здатні!
– Ну, так, – засумував Петро. – І потягнув нас чорт купити трикімнатку?
-Петре, ми ж для нашої майбутньої великої родини брали, – сказала Валя.
– Дитину треба народжувати! – серйозно сказав Петро. – А краще, відразу двох!
– А я що, проти? – обурено сказала Валя. – Сам знаєш, що обстежитися треба! Не виходить!
– Нервування прибрати, і все буде, – серйозно сказав Петро. – Нам же нерви мотають поперемінно, то твої, то мої!
Вигнати б їх усіх туди, звідки вони лізуть! А то через них нічого і не виходить!
Валя не сперечалася. Валя знала, що Петро правий.
***
Вони, коли збиралися одружитися, пройшли дороге обстеження на сумісність і генетичні захворювання. А там і фертильність була перевірена.
І тоді все було прекрасно і чудово. Тільки відразу після весілля питання дітей довелося відкласти, щоб на квартиру заробити.
На спадщину розраховувати було марно. А до весілля і Петро, і Валя жили з мамами в однокімнатних квартирах. Розраховувати можна було тільки на себе.
П’ять років наполегливої праці і жорсткої економії дали можливість купити велику квартиру.
Фонд вторинний, будинок не новий, в ремонт вклалися, меблі практично з нуля. Але скільки було щастя!
Не встигли відсвяткувати новосілля, як на порозі з’явилася тітка Валі, та ще й з сином.
А щоб молоді господарі не обурилися, тітку супроводжувала теща.
– Ну, вас тут не обмежуватимуть, місця вистачає! Не те, що ми з Валею мучилися в одній кімнаті!
– Зручно, – схвалила тітка Наталя. – Якраз мені кімнату і Костю окремо покладемо!
– У нас в залі не сплять, – сказав Петро. – Це кімната для відпочинку!
– А я тут працювати і не збираюся! – розсміялася тітка Наталя. – Валя, ти чоловікові поясни, що мені з сином незручно буде, він хропе!
І взагалі, гості в будинку, а ви ще стіл не накрили!
– Ну, ми вас не чекали, – збентежилася Валя.
– І холодильник порожній, – підтримав дружину Петро.
– Так вже й бути, – тітка Наталя проявила прихильність. – Петре, біжи в магазин, а Валька – бігом на кухню!
– Ну, чого завмерли? – гримнула теща. – Так ви гостей приймаєте!
– А ви не ох… – вигукнув Петро, але Валя витягла його в іншу кімнату.
А коли Петро зміг відірвати руку дружини від рота, запитав:
– Валя, тут ніхто нічого не переплутав? Я їх зараз викину звідси до твоєї матері! Тобто, разом з твоєю матір’ю!
Раз в гості приїхали, так поводьтеся, як гості! А це що? – обурювався Петро.
– Петре, ну, жінка вона проста! З села! Ну, у них так прийнято!
– Я сільських знаю, а хамство ніде не прийнято! А це саме воно!
– Коханий, давай не будемо сваритися з мамою і тіткою! – просила Валя. – Вони ж потім мені всі нерви вимотають!
А ти взагалі їм ворогом станеш! Тобі це потрібно?
– Мені все одно, ким я для них стану! Якщо до мене так ставляться, то мені не складно буде їх взагалі не помічати! І не бачити ніколи! Нехай хоч пропадуть, не заплачу!
– Петре, любий! Ну, мене пожалій! Якщо ми зараз тітку Наталю виженемо, мама мене прокляне! А у мене ж нікого, крім неї, немає!
І ось цей аргумент подіяв. Петро стиснув зуби і пішов до магазину.
Тітка Наталя гостювала замість трьох днів, як збиралася, два тижні. А Петро підсів на валеріану вже до вечора другого дня.
Від’їзд тітки Наталі та її сина молоде подружжя святкувало радісно, широко і з віником та шваброю. Три дні відмивали квартиру.
А потім сталася та сама ситуація, але з іншого боку.
– Брате, я до тебе ненадовго, – Дмитро обійняв брата до хрускоту кісток. – Справи вирішити треба, а потім ми назад!
– А ти один справи вирішити не можеш? – запитав Петро.
– Ти чого? У мене ж сім’я! Як я їх одних в селищі залишу, а сам в місто? Думай головою! – розсміявся Дмитро. – А якщо я пригоди знайду? А дружина мене контролюватиме!
– Тому ти й дітей притягнув? – запитав Петро.
– А з ким я їх залишу? – Дмитро плеснув брата по спині. – Їм-то розважатися можна! Давай, як у юності, розтрусимо це містечко!
– Дмитре! – верескляво крикнула Света. – Я тебе зараз так розтрушу, потім трясти буде нічого!
За півтори години після приїзду брата Петра з сім’єю, Валя звалилася з головним болем.
Діти носилися по квартирі, не перестаючи кричати. Света вміла тільки верещати, інакше вона розмовляти не вміла.
А Діма все рвався кудись, щоб запалити ніч, від чого Света верещала ще більше.
– Петре, ти ж начебто єдиний син у мами, – втискаючись в подушку, прошепотіла Валя.
– Це двоюрідний по материнській лінії, – пробурмотів Петро. – Я його кузеном називаю.
– Мені байдуже, як ти його називаєш, можна його якось попросити звідси?
– Знаєш, я б із задоволенням, – вимовив Петро, поклавши руку на серце, – але тут така ж ситуація, як з твоєю тіткою.
Мати мені потім мізки чайною ложкою вибере і з’їсти змусить!
Не встигали вони відійти від одного візиту, як на порозі з’являлися нові гості. Тітка Наталя з сином постійно обзаводилися справами в місті.
Кузен Дмитро з родиною періодично наїжджали, щоб свої справи «порішати». Так і мами не забували про дітей. Теща виймала мозок зятю, свекруха – невістці.
А постійна нервування підривала душевне і психологічне здоров’я молодої сім’ї.
Звичайно, ні про яких дітей на такій каруселі нескінченних гостей і мови бути не могло. Мало того, що здоров’я залишало бажати кращого, так і банально – як?
– Давай квартиру поміняємо? – запропонувала Валя.
– На м’які кімнати? – посміхнувшись, запитав Петро. – Нам їх і так скоро нададуть!
– Ні, – ледь посміхнулася Валя. – Давай нашу квартиру поміняємо на таку ж! Є ж люди, які хочуть жити в іншому районі! Ось ми переїдемо, а потім нікому не скажемо куди!
– Таке ж відстрочення, – хмикнув Петро. – І мій кузен, і твоя тітка дістануть нових мешканців, що ті зізнаються, де була їхня квартира. Нас знайдуть! А потім просто розіпнуть за такі фокуси!
– А може нам вистачить часу, щоб зачати? – з надією запитала Валя.
– Нам треба не тільки зачати, але і народити! Це буде хоч якась підстава, – похитав головою Петро. – Вагіт ність їх твоя не зупинить!
– Хоч з квартири з’їжджай, – сумно промовила Валя. – Давай до друзів попросимося? Хоч сховаємося!
– Це ти Валеру з Катею маєш на увазі? – запитав Петро.
– Ага, – кивнула Валя. – У них і кімната є!
– Там Тера живе, – посміхнувся Петро. – Забула?
– Я краще з вівчаркою житиму, ніж з нашими родичами! – Валя безсило опустила голову.
– Стій! – крикнув Петро і схопив телефон. – Валерка, позич собаку!
– О! Друже! Я твій вічний боржник! Ми з Катькою хочемо на курорт, а дівчинку залишити ні з ким! Вона чужих не любить, а вас знає і поважає! – кричав Валера в трубку. – Корм привезу! Підстилку, іграшки, миски! Я ще заплачу!
– Привозь! – радісно сказав Петро.
Повернувся до дружини, сяючи, як ранкове сонечко:
– Дзвони мамі, нехай тітка завтра заїде! А я братові подзвоню, щоб на тижні приїжджав!
– Ти впевнений? – запитала Валя.
– Ми раді їх прийняти! – душевно сказав Петро. – Хто ж їм винен, що їм наш вихованець не сподобається?
Кузену Дмитру та його родині вистачило одного «гав», щоб віддати перевагу комфортабельному готелю.
– Замкніть цю тварину десь! – провищала тітка, ховаючись за вузьку спину власного синочка.
– Тітко Наталю, ви жартуєте? – посміхнувся Петро. – Сорок п’ять кілограмів чистих м’язів! Це ж не болонка, а німецька вівчарка! Вона будь-які двері винесе!
– А чого вона на мене скалиться? – голос у тітки Наталі затремтів.
– Не любить сторонніх, – знизала плечима Валя.
– Позбавтеся від неї! Я не можу жити в одній квартирі з цією твариною!
– Як це, позбавтеся? – обурився Петро. – Ця мила собачка – наш вихованець! У нас же дітей немає, а любити когось треба! А ми її дуже любимо!
– І нізащо не кинемо! – додала Валя.
А потім дзвонили обидві мами і питали, чому відмовили в гостинності рідним людям.
– Їх ніхто не проганяв, – відповідали і одній, і другій, – вони самі чомусь не захотіли залишитися! Нехай приїжджають! Ми будемо раді!
– А собака?
– Мамо, але ми ж нікому не відмовляємо!
Але і мами щось в гості рватися перестали.
Через місяць Тера поїхала назад до своїх господарів, але була готова повернутися за першим покликом.
Не знадобилося. Валя чекала двійню.
Спеціально для сайту Stories
