– Ну що, друзі, давайте піднімемо келихи! – Наталя, одягнена в елегантну бордову сукню, глянула на гостей з посмішкою. Ялинка за її спиною переливалася вогниками, відбиваючи золоті кулі в келихах ігристого.
– За здоров’я і щастя наших родин!
– Давайте я скажу, – раптом перебив Сергій, її чоловік. Він піднявся з крісла, тримаючи в руці келих, і обвів поглядом гостей.
– За зміни. З Нового року я починаю нове життя. Наталю, ми розлучаємося.
Келихи завмерли в руках, немов їх тримали мармурові статуї. Телевізор, що галасливо працював, несподівано здавався надто гучним. Хтось кашлянув, хтось зробив вигляд, що раптом згадав про телефон. Діти за дверима продовжували грати, не підозрюючи, що світ дорослих похитнувся.
Наталя, не відразу усвідомивши почуте, завмерла. Її рука з келихом трохи здригнулася, але вона швидко опанувала себе. Вона повільно опустила келих на стіл і глянула на чоловіка.
– Ти це серйозно? Зараз, перед друзями, перед дитиною?
– А що, по-твоєму, я мав мовчати далі? – із роздратуванням парирував Сергій, сідаючи назад на стілець. – Втомився від цієї вистави. У нас усе давно пішло під укіс, Наталю. Навіщо тягнути?
– Вистава, кажеш? – Наталя сперлася руками об край столу, нахиляючись до нього. – Може, проблема не у виставі, а в твоєму вмінні грати? Ти завжди був гарний у втечі від проблем, а не в їх вирішенні.
Сергій звузив очі. Він знав, куди вона хилить, і постарався залишитися незворушним.
– Це не так. Просто я більше не почуваюся щасливим. Ти змінилася. Ти вже не та, в яку я закохався.
– Я змінилася? – Наталя саркастично усміхнулася, іронія в її голосі змусила гостей ще сильніше втиснутися в спинки стільців.
– А ти? Ти той самий ідеальний романтик, який обіцяв мені небо в діамантах? Може, я просто втомилася бути зручною жінкою для тебе, Сергію?
Сергій не витримав і підняв голос.
– О, не треба, будь ласка, робити з себе жертву! Ти ж сама розумієш, що цей шлюб – помилка.
– Помилкою було терпіти твоє хамство всі ці роки, – холодно відрізала Наталя. Вона різко встала з-за столу, не дивлячись на гостей.
– Вибачте, друзі. Здається, вечір офіційно закінчено.
Вона вийшла з кімнати, залишивши Сергія під ошелешеними поглядами гостей. За дверима спальні, що зачинилися, Наталя осіла на ліжко, втупившись у стелю. З передпокою долинав незграбний шепіт і тихий дзвін тарілок. Але вона більше не чула, що відбувається у вітальні. Її думки були занадто гучними.
Наталя лежала на ліжку, втупившись у стелю. У вухах усе ще дзвеніли слова Сергія: “Ти вже не та, в яку я закохався”. Її губи скривилися в гіркій усмішці. “А хто тоді? Повсякденна домробітниця? Чи офіціантка для подачі його вечерь під фільми?”
З вітальні долинали голоси. Хтось неголосно шепотів, хтось почав збиратися додому. Але Наталя знала, що цієї ночі навряд чи засне.
Вона встала, пройшлася кімнатою, намагаючись угамувати нервове тремтіння. На тумбочці біля ліжка лежала їхня весільна фотографія. Вона взяла рамку, глянула на свої сяючі очі, повний надій погляд Сергія.
– Наївна дурочка, – шепнула вона собі. – Вірила, що все буде, як у казці.
Сергій тоді був зовсім іншим. Високий, з трохи лукавою посмішкою, з ідеєю поїхати у весільну подорож в Трускавець взимку. Вона пам’ятала, як вони на морозі пили гарячий чай із термоса, як він вічно шукав пригоди, навіть там, де їх бути не могло.
– Наталко, а якщо ополонку? Га? Давай пірнемо! Я перший, ти слідом! – згадувала вона його голос, ще чула його сміх. Тоді вона сміялася теж. Вони були молоді, щасливі.
Але все змінилося. Усе стало “як у всіх”. Робота, іпотека, безсонні ночі з малюком. Вона закривала очі на його затримки на роботі.
“Для сім’ї старається”, – вмовляла себе. На його холодні відповіді: “Ти чого така? Я втомився, дай пожерти спокійно”.
Вона намагалася оживити їхні стосунки. Пробувала все: купувала нові сукні, розучувала рецепти його улюблених страв, навіть намагалася жартувати, як він любив, але Сергій тільки хмурився:
– Знову гроші витратила? Чого ти мені тут ресторан влаштувала? Звичайної їжі немає?
– Та ти спробуй, це твої улюблені… – вона тоді розгублено посміхнулася.
– Втомився я від усіх цих вишукувань. Супу дай звичайного.
І з кожним роком він ставав дедалі холоднішим. Наталя продовжувала переконувати себе, що це тимчасово. Але тимчасове затягнулося.
Він ішов на роботу, затримувався, а потім і зовсім став говорити двозначними фразами.
– Справи до ночі. Усе розумію, але інакше ніяк.
Але за тиждень до Нового року вона випадково побачила його телефон, залишений на кухонному столі. Екран спалахнув від нового повідомлення. Ім’я відправника їй ні про що не говорило, але текст закарбувався в її свідомості:
“Коханий, ти говорив, що все розповіси їй до Нового року. Я більше так не можу”.
Тієї ночі Наталя не спала. Вона не закотила сцену, не влаштувала розбірок. Вона просто зрозуміла, що щось давно зламалося. І цієї тріщини не залатати ні сукнями, ні тостами, ні вечерями.
Вона повернулася на ліжко, знову подивилася на фотографію. Наївна молода дівчина з блискучими очима більше не була їй знайома. Вона обережно поставила рамку назад.
– Усе, досить, – тихо, але твердо сказала вона самій собі. – Досить тягнути. Досить бути “зручною”.
Слова Сергія більше не ранили її. Вони просто підтвердили те, що вона давно знала. Але тепер уже не він, а вона вирішила, як усе буде далі.
Сергій прокинувся на дивані від яскравого світла, яке пробивалося крізь щілини жалюзі. Вітальня нагадувала поле битви: на підлозі валялися фантики від цукерок, перекинутий келих із залишками ігристого, мандарини, що розсипалися. Голова гуділа, ніби вчора він не говорив про розлучення, а брав участь у марафоні.
На кухні почувся шум води і дзвін тарілок. Сергій, ліниво потягнувшись, піднявся і попрямував туди. За столом сидів їхній син, Сашко, захоплено жуючи бутерброд.
Наталя стояла біля раковини, мовчки миючи посуд.
– Доброго ранку, – обережно почав Сергій, сідаючи за стіл. Він намагався говорити м’якше, ніж зазвичай. – Як настрій?
Наталя не обернулася. Тільки плечима смикнула, немов муха сіла.
– Сашко, іди в кімнату, – спокійно сказала вона, витираючи руки. – Мені з татом поговорити треба.
Хлопчик кинув погляд на батьків, але сперечатися не став. Схопився і зник за дверима.
Сергій насупився.
– Ти чого це, Наталко? Давай нормально поговоримо.
Вона повернулася до нього, склавши руки на грудях. Її спокій був лякаючим. Ні крику, ні сліз – тільки холодна впевненість.
– Ти мав рацію, – почала Наталя. – Давай розлучатися. Ти так хотів змін? Чудово. Я більше не буду триматися за те, що тримає тільки мене.
Сергій здригнувся, намагаючись приховати розгубленість. Він очікував усього – істерик, скандалу, сліз – але не цього.
– Ну, Наталю, давай без драм. Адже ми дорослі люди, навіщо так різко?
– Різко? – Наталя усміхнулася, сідаючи навпроти нього. – Ти вчора заявив, що наш шлюб помилка. Друзі в курсі, син у курсі. Куди вже різкіше.
Сергій посмикав на стільці.
– Та я, може, погарячкував. Новий рік, емоції… Ти ж розумієш.
– Ні, не розумію. Але зате багато чого для себе вирішила. – Вона подалася вперед.
– Ми розлучаємося. Квартира залишається мені. Формально вона і так належить моїм батькам. Забирай машину, свої речі і їдь хоч до своєї… як її там? Свєточки, Валечки? Чи в тебе вже нова?
Її слова вдарили сильніше, ніж він очікував. Сергій відкрив рота, але промовчав. Вона все знала. Або здогадувалася. Але щось у її голосі зупиняло будь-які виправдання.
– Наталко, ну не кип’ятись. У нас же дитина. Ти це для Сашка робиш?
Вона відкинулася на спинку стільця, втомлено зітхнувши.
– Сергію, ти це Сашку поясни. Тільки чесно. Чому мама більше не потрібна татові. Чому він вирішив, що “почати нове життя” простіше, ніж налагодити старе. Я за себе не переживаю. Я впораюся.
Він замовк, нервово смикаючи край скатертини. Йому раптом стало моторошно незатишно. Ніби контроль над ситуацією остаточно пішов.
Наталя встала, висунула шухляду столу і дістала папку.
– Тут документи. На квартиру, машину. Я все продумала. Нічого понад те, що тобі належить, я не прошу. А ще на днях підпишеш заяву про розлучення. Підпишеш, і почнемо все оформляти.
– Ти це серйозно? Прям ось так, одразу? – голос Сергія злегка здригнувся.
– А ти, Сергію, думав, я буду благати тебе залишитися? Або ридатиму ночами? У тебе була можливість зберегти сім’ю. Ти її викинув. Усе. У мене більше немає часу грати в твої “погарячкував”.
Вона залишила папку на столі й вийшла з кухні, не обертаючись.
Сергій залишився сидіти в тиші, розгублено дивлячись на документи. Уперше за багато років він відчув, що Наталя була сильнішою, ніж він думав. Її голос, жести, навіть погляд – усе говорило про те, що вона більше не повернеться до колишнього життя.
