Вхідні двері скрипнули, кіт підняв велику голову, але з місця не підвівся – він уже старий, щоб бігти назустріч своєму господареві, давно не кошеня.
Володя сьогодні зранку вбрався в нову білу сорочку, мама йому навіть краватку пов’язала і проводжала поглядом з вікна. Зовсім великим став її син – голос огрубілий, вуса пробиваються на верхній губі, погляд серйозний…
– Семен! Семен! – голос Володі радісний, сам до нього біжить як кошеня. – Дивись Семен – це атестат про середню освіту! Мій атестат! Все! Школа залишилася в минулому, тепер – життя!
«Нумо, – Семен підвівся. – Дай понюхаю твій атестат. І правда – пахне солідно, державним документом, приблизно, як твій паспорт. Ну, що ж, вітаю!» – Кіт поглянув на господаря і схвально замурчав, примруживши обидва ока.
– Семен, я тепер дорослий, уявляєш? Тепер я сам можу будувати свою долю. Тепер від мене залежить – ким я буду в цьому житті!
«Неважливо, ким ти будеш, Володю, важливо, яким ти будеш. А ти будеш хорошою людиною, доброю, чуйною. Адже я з тобою майже з першого дня твого життя, і я знаю тебе навіть краще, ніж ти сам».
Володя, нарешті, заспокоївся, присів поруч з котом і почав гладити його по густій шерстці:
— Семен, справедливо, тобі теж треба видати атестат. Школу ми з тобою разом закінчили. У всякому разі, домашні завдання я робив з тобою. А перше вересня в першому класі — пам’ятаєш? Я не хотів іти без тебе до школи, довелося мамі взяти тебе з собою!
«Пам’ятаю, Володю. Ти був ще маленький, всього боявся. Стояв у натовпі першокласників і косився в мій бік. А я сидів у господині на руках і був першою зіркою! Всі дивилися на мене і посміхалися, навіть знімали на камеру».
— А як я не хотів робити уроки? Хлопці кликали на вулицю, а мене мама змусила писати твір! Я тоді ручку закотив під ліжко і сказав їй, що мені писати нічим. Пам’ятаєш, що ти тоді зробив?
«Пам’ятаю, Володю, як забути? Я заліз під ліжко і викотив звідти їх аж три! Ще одну залишив, про всяк випадок. Не вийшло у тебе відкрутитися…»
— Я не ображаюся, Семен, тепер вже знаю, що в першу чергу треба зробити необхідне, а вже потім — те, що тобі хочеться. Дивись, що я ще приніс: — Володя дістав з поліетиленового пакета фотографію. — Дивись, тут весь наш клас, а це — я.
«Так, Володю, рідкісна фотографія, де ти — без мене. Зазвичай нас фотографували вдвох, з дитинства»
— До речі, Семен, звідки ти взявся? Мама розповідала, що одного разу вона гуляла зі мною в колясці по двору. А коли повернулася додому, то побачила, що я сплю з кошеням в обіймах. Вона навіть не помітила, як ти до мене забрався. І з тих пір ти від мене не відходив. І гралися вдвох, і спали разом.
«Звідки? Я сам би хотів це знати. Просто хтось дуже мудрий вирішив, що ми з тобою повинні бути разом і все влаштував. Ось, наприклад, як твоя мама і дядько Слава – він залишився один, а твоя мама з тобою.
Потім вони – зустрілися і зрозуміли, що повинні бути разом! Це не просто так сталося, хтось дуже мудрий зрозумів, що вони потрібні один одному і допоміг їм.
Таких як дядько Слава більше немає, а головне — твоя мама поруч з ним знову почала посміхатися, навіть помолодшала!»
— Так, Семен, дядько Слава справжня людина! Хотів би я бути як він. Ось тільки мені самому незручно, що називаю його — дядько Слава, адже він для мене більше, ніж батько!
Ось тепер, коли я став дорослим, може називати його якось по-чоловічому? Батя, наприклад?
«Що ж, Батя — непогано звучить. І по-чоловічому, і з повагою. Я думаю, дядько Слава буде радий почути це від тебе».
— І ще — ми з ним нікому не говорили, але тобі я розповім. Я хочу влаштуватися на завод, де він працює. Теж хочу стати фрезерувальником. Я вже бачив, як працюють фрезерувальники, це так класно!
З простої металевої заготовки виходить найскладніша деталь! І все – міліметр в міліметр, навіть точніше! Майже всі мої однокласники зібралися вступати до університетів на юристів або економістів, а ми з Петром вирішили – на завод! Правда, він хоче бути токарем. Як ти думаєш, ми правильно вирішили?
«Я тобі вже казав, Володю, не важливо, ким ти будеш… А Петрик – хороший хлопець, правильний, справжній друг!».
— Через рік мене призвуть до армії. Це для чоловіка – необхідно! Дядько Слава теж так каже. Правда, він ще каже, що життя для чоловіка починається після служби. Може бути і так, але мені здається, що життя починається сьогодні!
«Ех, Володю… Це для тебе життя тільки починається, а якщо правий дядько Слава, то ще й не почалося, а для мене…»
— Семен, я хочу, щоб ти жив довго-довго. Щоб ти няньчився з моїми дітьми. Адже у мене будуть діти? Ось було б чудово, якби ти завжди був поруч з ними, як зі мною.
«Діти? Діти у тебе обов’язково будуть! Я навіть знаю, хто буде їх мамою, ти ще й сам про це не здогадуєшся. І ще – я буду намагатися, Володю. Я дуже хочу побачити твоїх дітей і розповісти їм казки, які колись розповідав тобі.
Адже від казок, розказаних у дитинстві, залежить – якою виросте людина. Якщо казки добрі, то і людина виросте доброю. А наймудріші і найдобріші казки знаємо тільки ми – коти».
— Як так виходить, Семен — я говорю, ти — мовчиш. Але я знаю, що ти мене розумієш і розумію, що ти мені відповідаєш! З самого дитинства розумію!
«Інакше й бути не може, Володю. Ми з тобою давно налаштовані на одну хвилю, як дві радіостанції. Навіть якщо ти мені нічого не скажеш – я все одно тебе почую. Я відчую твою радість і твій біль, навіть якщо ти будеш за сотні кілометрів».
— Вже скоро приїдуть мама і… Батя! Ми зберемося і вранці на всі вихідні поїдемо на дачу. Ти хочеш на дачу, Семен? Будемо святкувати закінчення школи, відпочивати…
«Не завадило б. — Семен вигнув спинку і спробував кігті на гостроту. — Давно я мишей не ганяв…»
…Вночі Семен дивився на Володю і посміхався:
— «Зовсім дорослий став, а ноги вічно стирчать з-під ковдри. В армію мені з тобою йти, щоб ноги тобі ночами вкривати?
А твоїх дітей буду обов’язково няньчити! Може, це буду не я, тобто – не зовсім я.
Але ти мене впізнаєш, ти відчуєш, що це твій улюблений Семен. Я знайду спосіб дати тобі про це знати, адже ми з тобою на одній хвилі».
Спеціально для сайту Stories
