— Михайле, синку, я тут подумала… Я хочу приїхати до вас у гості! Адже я ще жодного разу не бачила онука. А у мене відпустка, гроші на квитки є, от і приїду до вас. І з Мар’яною ближче познайомлюся, а то один раз бачила її.
— Мамо, не варто приїжджати. Гроші витрачати. Я, може, сам якось приїду до тебе. Правда, ні до чого це, дорога довга, в поїзді трястися навіщо?
— Ну як навіщо, синку? Побачити вас хочу. Сумую. Продиктуй адресу. І не переживай, я добре дорогу переношу.
Михайло неохоче продиктував адресу.
— Може, не варто, мамо? Ну, серйозно…
— Синку, я приїду. Маю право, зрештою. Ти мій єдиний син. І онука помацати хочу. Я тебе пізно народила, несподівано,казали ге зможу мати дітей . А тут раз, і про тебе дізналася. Диво, не інакше.
Шкода, що батька ти не знав, покинув нас, коли ти маленький був. Але це нічого. Виростила, он важливою людиною став тепер, аж у самому Києві живеш…
— Мені батько Мар’яни допоміг, я ж казав. Він великий начальник тут.
— Хороша він людина, мабуть. Я рада за тебе, синку…
Ніна зібрала сумку. Нічна сорочка, одяг, баночку малинового варення, часнику домашнього свіжого взяла. Онукові купила іграшку — пластикову вантажівку, Михайло любив грати в таку в дитинстві.
Невістці тільки немає подарунка. Вона виросла в багатій родині, що їй подаруєш…
Ніна дуже любила сина і пишалася ним. Всю душу вклала. Працювала, не покладаючи рук, щоб у Михайла все було. Після школи поїхав до Києва, вступив на бюджет.
Почав зустрічатися з Мар’яною і незабаром сказав, що вони одружуються. І навіть приїхав з нею до матері. Тільки зупинилися в готелі, в місті, а до Ніни в селище приїхали на таксі, на пару годин.
Мар’яна виявилася високою, красивою, з довгим густим волоссям, тонкою талією. Дуже доглянута. І одягнена з голочки. Михайло сильно змінився, розмовляє по-іншому навіть.
Ніна бачила, що він трохи соромиться матері, її натруджених рук, сивого волосся, скромного одягу. Мар’яна поводилася холодно і гордовито. А Ніна і не ображалася. Ну що робити, якщо вона проста жінка, не їхнього рівня…
І будиночок у неї невеликий, але чистий і доглянутий двір, меблі хоч і старі, але добротні. По-простому все.
Михайло дзвонив по телефону раз на тиждень. Від нього дізналася, що весілля не буде, просто розпишуться і все. Навіть трохи засмутилася, так хотілося побувати на весіллі єдиного сина. Вона приготувала подарунок, п’ятдесят тисяч. Назбирала. Брала підробіток, готова була в дві зміни працювати.
Потім у них народився синок. Симоном назвали. До чого дивне ім’я. Ніна відразу прозвала його Семен, так зрозуміліше. Михайло злився, виправляв її. Ну і нехай.
І ось скоро вона побачить онука. Михайло надсилав фотографії по інтернету, Ніна навчилася користуватися старим комп’ютером Михайла. Семен був копією Михайла, такі ж очі, вуха. Гарний.
Ніна попередила сина, що завтра виїжджає, щоб не було сюрпризу. Їй здалося, що Михайло не дуже-то й радий був. Але хіба може бути таке, щоб не радіти рідній матері?
У поїзді Ніна показувала сусідам по купе фото сина і онука, які вона роздрукувала, радіючи швидкій зустрічі.
Михайло зустріти не зміг, сказав, що має важливу нараду, порадив взяти таксі. Ніна і взяла. Тільки не думала вона, що це так дорого.
Вдома була Мар’яна з дитиною. Вона сухо привіталася зі свекрухою, запитала, як доїхала.
— Дякую, Маріє, добре доїхала, тільки таксі дуже дороге задоволення… Ну дай мені Семена на руки… Онучку, я твоя бабуся, йди до мене.
— Ніна Михайлівна! У мене велике прохання — не називати мене Марією, а Симона Семеном! Це зовсім різні імена, невже не зрозуміло?!
— Мені так зрозуміліше просто. Але, добре, постараюся…
Симон не йшов до Ніни, боявся. Прилип до ноги матері.
— Він не хоче до вас, це й зрозуміло, вперше бачить. Дивіться, у нас свої правила. Вранці прохання не шуміти і не будити, ми спимо з сином до дев’ятої години. Михайло сам встає, снідає і їде на роботу.
Їжу я не готую, все замовляємо, привозять готове на весь день. Я не терплю запах їжі на кухні, і готувати не люблю. Прибирання я теж сама не роблю. Викликаю клінінг.
Ось ваша кімната, речі в шафу розвісити можете. А де ваша валіза? Тільки з сумкою приїхали?
— Ой, та багато мені треба, чи що… До речі, я привезла смачне варення, домашній часник, з городу. Вітаміни.
— Ми не їмо солодке. Тож можете забрати додому. Часник я взагалі не переношу. Але, дякую, звичайно.
— А ось ще машинка Семену… Ой, Симону!
Ніна простягнула онукові машинку, той радісно простягнув руки.
— Ну куди ви даєте, її ж треба добре помити. Невідомо, хто її чіпав у магазині… Я звикла все обробляти.
Мар’яна схопила іграшку і пішла у ванну. Симон залишився з бабусею. Ніна взяла його на руки і почала цілувати в пухкі щічки. Той посміхався.
— Ніна Михайлівна! Ви навіщо це робите? Мікробів тільки не вистачало йому! Адже у вас можуть бути приховані інфекції, небезпечні для дитини! І взагалі, цілувати його тільки ми з Михайлом можемо, вибачте. Це негігієнічно для дитини.
Ніна розгубилася.
— Та якось завжди цілували раніше і дітей, і онуків… Ну, добре, не можна, так не можна… На руках хоч потримала.
— Ви голодні? У мене є відварна броколі і тушкований топінамбур. Симона я годую дитячим харчуванням з баночок.
— Та мені бутерброда б вистачило. Не хочу я цю броколі, бур’ян якийсь…
— Зате дуже корисно. Хліба у нас немає, хлібці ось є з висівками, і трохи сиру…
Ніна перекусила хлібцями. Ось це вони живуть тут… Дивно все так.
Увечері прийшов Михайло. Ніна кинулася до нього з обіймами, але він стримано обійняв її і почав розповідати, як пройшов день, де він був, з ким зустрічався. Ніні стало прикро. Ось так зустрів, син… Жодної уваги.
Наступного дня Ніна за звичкою прокинулася рано, о шостій годині. Довелося лежати до восьмої. Потім не витримала, пішла тихенько в туалет, потім на кухню, випити кави. Але не знайшла її. Заварила якийсь чай. Намагалася робити все тихо, не шуміти, закрила двері на кухню.
Але тут увірвалася Мар’яна.
— Ну я ж просила! Ми ще цілу годину спати могли, а ви нас розбудили. Дякую, що тут скажеш…
— Та я ніби тихо… Вибач, Маріє… Ой, Мар’яночко… Я і так довго не вставала…
— Ну у нас тут свої правила, і ви повинні їх дотримуватися, раз вже приїхали…
Ніна в засмучених почуттях вирішила піти на вулицю, прогулятися. Вона побоювалася сувору невістку. Вичитує її як школярку. Зазвичай навпаки, свекруха всім незадоволена, а тут невістка…
Ніна гуляла майже до вечора. Сходила в парк. Зайшла в кафе і з великим апетитом з’їла борщ і запечене м’ясо. Дорого, звичайно, але що робити. Їсти — то хочеться…
Прийшовши в квартиру, трохи погралася з онуком. У нього було багато гарних іграшок, роботів, кубиків. Він із задоволенням грав з бабусею. Мар’яна дивилася в телефоні якийсь навчальний урок з жіночої енергетики і просила не шуміти, грати тихо.
Пролунав дзвінок у двері. Мар’яна пішла відкривати. У кімнату зайшов чоловік, за п’ятдесят, солідний, з животом і невеликою лисиною.
— Добрий день, я Андрій Єгорович, тато Мар’яни. Діти не казали, що ви приїдете. Як доїхали?
— Добрий день. Я Ніна Михайлівна, можна просто Ніна. Ми ж свати. Доїхала добре, дякую.
— До речі, дивіться, який я портрет привіз! З весільної фотографії намалювали! Краса ж?
Він заніс величезний портрет. Михайло і Мар’яна у весільних вбраннях.
— Як цікаво… Весілля не було, а фотографії є, — дивувалася Ніна.
— Як же не було, шановна Ніно? Дуже навіть розкішне весілля було, на двісті осіб! Шкода, що ви тоді захворіли і не змогли приїхати. Михайло сказав, що була термінова операція…
Ніна розгубилася. Виходить, син збрехав, щоб вона не приїжджала…
— Так… Так і було… Я просто фото ще не бачила…
Незручно вийшло… Не хотіла сина брехуном виставляти. Хоча вчинок дуже образливий і некрасивий… Рідну матір не запросив…
Сват виявився приємною людиною, з почуттям гумору. Він ввічливо спілкувався з Ніною, ніяк не зачіпав її почуттів. Адже вона проста жінка, а він великий начальник, заможний.
Коли Михайло прийшов з роботи, Ніна нічого йому не сказала про весілля. Не хотіла заводити розмову при його дружині. Ні до чого це.
Наступного дня Ніна вийшла на кухню рівно о дев’ятій годині. Нікого не було. Вона вирішила зварити борщ, знайшовши в холодильнику свіжу капусту, моркву, картоплю. У морозилці лежав невеликий шматочок м’яса. Син поїсть хоч нормальної їжі, та й Ніна теж. А може і невістка захоче спробувати…
Коли Мар’яна зайшла на кухню, борщ був уже готовий.
— Фу, чим це тут смердить? Ви що, готували?!
— Я борщ зварила. Овочі знайшла в холодильнику. Трохи похазяйнувала, вибач…
— Ми не їмо борщі! І взагалі, я ж казала, що не готую вдома! Тепер цей сморід півдня вивітрювати треба… Можете вилити його сміливо! Ніхто навіть не торкнеться! Ми ж не в селі…
Ніна засмутилася. Намагалася, готувала. І сама не їсть, і чоловікові з сином не дає. Годує їх незрозуміло чим…
Поки Мар’яна була у ванній, Ніна вирішила дати спробувати онукові малинового варення, яке вона привезла. Запропонувала трохи, тому сподобалося, дала ще ложечку. І чаєм запиває. Задоволений…
— Ніно Михайлівно! Що це таке? Симону не можна варення, ви з глузду з’їхали? Там же цукор!
— І що? Все життя діти їли варення, і нічого, живі здорові! Ти занадто суворо поводишся, то не можна, то не їмо. Адже тут ніякої хімії, все натуральне!
— Ви мене ще й вчити будете?! Я взагалі-то закінчила курс з нутриціології і знаю, що корисно, а що ні! А ви в своєму селі їсте там все підряд, як… Гаразд. Промовчу. Будь ласка, не давайте Симону нічого без мене. Це наказ!
Ох, нічого собі, невістка вже накази роздає… Ось це потрапила під роздачу… Ніна почала боятися невістку. Чистий командир. І син під її дудку танцює. Це й зрозуміло. Любить же, напевно. Та й почуття обов’язку перед її батьком…
Мар’яна вийшла з кімнати, і Ніна почула, як та розмовляє по телефону з Михайлом про неї.
— Михайле, це неймовірно! Твоя мама зварила борщ… Уявляєш, борщ! Мене мало не знудило! А ще вона нагодувала сина варенням! Кошмар! Вона лізе туди, куди її не просять. Попроси її поїхати. Таким колгоспницям у нас не місце! Одна шкода від неї, справді!
Ніна не чула, що відповідав син. Вона пішла в кімнату і швидко зібрала сумку. На столик вона поклала конверт з грошима, весільний подарунок. Потім передумала і забрала. Не заслужили.
Вона вийшла з квартири, не попрощавшись. Їй не було про що говорити з невісткою. Та й з сином теж. Він став зовсім чужим. Соромиться матері. Ну, що ж, вона більше не буде лізти до них, нехай живуть спокійно.
Доїхала на таксі до вокзалу. На щастя, були квитки. Всю дорогу вона їхала мовчки. Було прикро, що так все вийшло.
Але життя триває. І якщо синові подобається така поведінка дружини, то це його вибір. А їй немає місця в їхньому правильному житті. Доведеться змиритися. Таке життя…
Спеціально для сайту Stories
