Світлана засмучено крутила в руках черговий тест. Знову одна смужка. Пора б уже звикнути, та не виходить. Щоразу іскра надії теплиться в серці.
Чоловікові Михайлу вже й не каже нічого. А він і не питає. Десять років… Причому без причини. Обоє здорові. Так буває. Хто ж це не знає, як вона, акушер-гінеколог.
Скільки щасливих жінок приходили після багатьох років невдалих спроб. Напевно, і їй має пощастити. Робити ЕКЗ не хочеться. Хоча роки минають, і шансів мати дитину природним шляхом все менше і менше…
Чому так? Хтось без кінця бігає на переривання, а хтось роками чекає на дитину…
З Михайлом жили добре, розмірено, житлом забезпечені, кредитів немає, зарплати вистачало. Чоловік працював будівельником, говорив, що це його покликання. Світлана теж любила свою роботу. Жити б, та радіти, але дуже вже хотілося дитинки для повного щастя.
Того дня Світлана була на роботі, коли зателефонувала колега з іншої лікарні. З Анною вони вчилися разом в університеті і підтримували зв’язок.
— Світланко, привіт! Як справи? Можеш говорити?
— Привіт, Анно. Так, можу. У нас все добре, а ти як? Діти?
— У нас теж все нормально. Слухай… Не моя справа, звичайно, але не можу мовчати. Не знаю, як це все розуміти. Коротше… Бачила сьогодні твого Михайла у нас. Він був не один. З жінкою. Вона була на прийомі у гінеколога, він у коридорі чекав.
Після того як вони пішли, я зайшла в кабінет і ненароком запитала про цю жінку. Термін шістнадцять тижнів, стоїть на обліку. Проблеми зі здоров’ям у неї, нирки хворі. Ось такі справи…
Світлана розгубилася.
— Дякую, Анно. Не розумію, хто це… Може, з роботи… Ще раз дякую. Бувай…
Світлана щиро дивувалася, чому Михайло прийшов з жінкою при надії. Ну не може бути, щоб вони були разом. Ну як так?! Напевно, цьому є якесь пояснення… Михайло обов’язково розповість, адже у них немає секретів.
На душі була тяжкість і передчуття чогось не доброго…
Увечері Михайло поводився як завжди.
— Що нового, Михайле? Як на роботі справи?
— Та все, як завжди, об’єкт новий, ось готуємо до здачі. Трохи не встигаємо, але це нічого. Мені доведеться і у вихідні працювати тепер…
Не розповів… Значить, є що приховувати. Світлана пішла в спальню після вечері і лягла на ліжко, зарившись носом у подушку.
Сльози накрили її.
Її Михайло, коханий чоловік, так вчинив… Що ж робити? Прямо в лоб питати — значить підставити Анну і її колегу. Негарно. Треба самій з’ясувати інформацію.
— Світлано, не спиш? — чоловік зайшов у спальню.
— Ні. Голова болить щось…
— У мене до тебе розмова. Непроста. Давно треба було все розповісти.
Ну ось і все… Зараз сам розповість. І все життя під укіс…
— Не можу більше тебе обманювати. У мене є жінка. Познайомилися на роботі. І вона чекає на дитину від мене…
Ніби каменем кинув у неї своїм зізнанням… Як же боляче від цього удару…
— Ти ж знаєш, як я мрію про дитину. Я не зможу її залишити. І тебе шкода. Ти не винна ні в чому. Я негідник, розумію, але ти повинна знати правду. Нам треба розійтися… Так буде чесно і справедливо. Можливо, ти ще будеш щаслива з іншим…
— Михайле… Ну як ти міг?! Ти ж знаєш, як я мрію про дитину, для мене це трагедія, а ти на стороні завів. Підло… Підло все це… Мені так боляче і прикро…
Світлана розридалася.
— Пробач мене. Але я не можу більше жити з тобою, знаючи, що у мене буде дитина. Я повинен бути з нею…
Я нічого не візьму. Все тобі залишиться. Тільки свої речі заберу…
Поки Світлана надривно плакала, Михайло збирав свої речі, виймаючи сорочки, штани з шаф.
— Ключі на столі, і грошей трохи… Вибач і прощавай. На розлучення я подам сам…
Ось і все. Пішов. Ось як буває в житті. Ще вранці вона була заміжня, щаслива жінка, впевнена в їхньому шлюбі. Як у страшному сні все сталося. Як вона скаже батькам про це. У мами серце хворе, хвилюватися буде. Та й батьки Михайла будуть у шоці.
Хоча… У них же народиться онук або онука. Може, і підтримають сина. Їй тепер доведеться жити з цим болем від зради коханої людини. Адже вона завжди кохала його, з першої їхньої зустрічі. А він її. Ніщо не віщувало біди.
Вранці, не виспавшись, з опухлими від сліз очима пішла на роботу. Нікому немає діла до її драми. Пацієнти чекають…
Розвели їх швидко. Світлана більше не бачила чоловіка. На душі все так само була порожнеча і образа. Батьки переживали, звичайно, але вона їх заспокоювала, говорила, що не судилося, значить…
А на душі шкребли кішки… Минуло кілька місяців. Світлана прийшла до тями, повністю занурившись у роботу. Часто брала нічні зміни, адже вдома так тужно одній.
Якось вночі пролунав дзвінок. Михайло.
— Алло, Свєта, вибач, що розбудив. Я не розумію, що відбувається… Марині різко стало зле, відвезли до вашої лікарні. Ти можеш дізнатися, що з нею? Лікарі кажуть, почалося якесь ускладнення, серйозне, загроза для життя дитини і Марини…
— Михайле, я зараз все дізнаюся, заспокойся.
Світлана зателефонувала до лікарні.
— Світлано Юріївно, на жаль, Марини Гуглі більше немає, а дитину вдалося врятувати. Дівчинка, три кілограми. З нею все добре.
Господи… Як вона скаже це йому…
— Алло, Свєта, ну що сказали?
— Михайле… Тримайся. Марини більше немає. А з дочкою все гаразд.
Вона почула, як Михайло заплакав.
— Ну як же так, га? Невже нічого не можна було зробити?
— Лікарі зробили все, що могли, повір. Це ускладнення, на жаль, має сумні наслідки, і лікарі часто бувають безсилі…
— Дякую, Свєта… Як тепер жити…
Пролунали гудки. Світлана не знала Марину, жодного разу навіть не бачила. Весь цей час вона тихо ненавиділа її. Але тепер ненавидіти нікого.
Михайло… Шкода його, і дівчинку, яка залишилася без матері… Як він впорається з цим? Як один буде виховувати дочку?
Майже всю ніч Світлана не могла заснути. Думала про мінливості долі…Вранці першим ділом вирушила до пологового будинку. Там був переполох…
Світлана зайшла до дитячої палати. Попросила медсестру показати дівчинку. Та підвела її до кювезу. Маленька, туго замотана. Спить. Світлана взяла її на руки. Дівчинка почала кректати, відкрила оченята.
Світлані здалося, що вона схожа на Михайла. Припухлі щічки, чорні вії і брови. До чого ж мила…
Минув тиждень. Дівчинку виписали, забирав її Михайло зі своїми батьками. Світлані розповіли колеги. Їй і хотілося зателефонувати, дізнатися, як він, і водночас не хотілося. Ну що вона скаже? Це не її справа, як він там буде жити тепер…
Михайло зателефонував сам.
— Світлано, вибач за турботу. У мене голова йде обертом. Похорон, тепер з донькою ось вожуся… Кричить і кричить, я вже не знаю, що робити. Мамі моїй весь час погано, тиск, не хочу її напружувати. Суміш може змінити? Не розумію, чого їй треба…
— Михайле, педіатра слухай, я ж досвіду не маю з дітьми, сам знаєш… В інтернеті почитай. Слухай, а у Марини батьки є?
— Мати давно пішла засвіти, а батько блукає десь. Вона була зовсім сама. Так чекала донечку, Катюшку…
Світлана почула, як Михайло плакав.
— Нічого, Михайле, впораєшся…
Хто б міг подумати, що опиняться в такій ситуації. Свєта одна, Михайло один тепер, з маленькою донькою, загублений… Які ж викрутаси іноді підносить доля…
Через місяць Світлана випадково зустріла колишню свекруху з коляскою.
— Добрий день, Ніно Михайлівно. Як ви?
— Привіт, Свєта. Та ось як, бачиш? З онукою гуляю. Михайло прикладаєтьсч до чарки, не витримує всього цього…
Дівчинку шкода. Я часто хворію, з мене помічниця слабка, а Михайлу працювати треба, декретну відпустку не захотів брати, адже йому це належить за законом. А ти як поживаєш, заміж не вийшла?
— Ні, не вийшла. Працюю посилено…
— Шкода, що так все вийшло. Ти завжди подобалася нам з батьком. Але що вже тепер говорити…
І жінка покотила далі коляску. Світлані було щиро шкода її, стільки переживань за долю сина, а тепер і онуки.
Якось увечері Світлана була вдома, готувала вечерю. Зателефонував Михайло.
— Свєта, виручи, будь ласка, якщо ти не зайнята зараз. Маму забрали до лікарні, підозра на інсульт. Мені потрібно поїхати туди, а Катя весь час кричить, і нікому її залишити. Зовсім. Можеш посидіти з нею годинку? Будь ласка, дуже прошу…
Світлана погодилася. Вона вже не ображалася на нього. Хотілося щиро допомогти.
Михайло привіз дочку, пакет з пляшкою, сумішшю і кілька дитячих речей.
— Ось тут все, що потрібно. Сподіваюся, швидко впораюся. Дякую тобі! Як я без мами буду тепер, уявити не можу…
Світлана поклала дівчинку на диван. Та з цікавістю дивилася на неї розумними карими очима. Ну копія Михайла… У них могла б бути така дівчинка…
— Ну що дивишся? Я тітка Свєта. Тато скоро приїде. Кричати не будеш? Адже я не знаю, що з тобою робити…
Раптом дівчинка посміхнулася беззубим ротом. Розуміє, ніби, що їй кажуть…
А потім Світлана годувала її з пляшечки, міняла підгузок, носила на руках, співала колискову. Михайла не було близько трьох годин.
— Вибач, заради Бога, що так довго… Не кричала? Все нормально?
— Все чудово. Ми знайшли спільну мову. Катерина така розумниця, слухала тітку Свєту…
Коли Михайло взяв на руки дівчинку, вона так розридалася.
— Ну ось, знову… Чого вона кричить, не розумію…
Після того як вони пішли, Світлана місця собі знайти не могла. Щось у душі перевернулося, після того, як погралася з дівчинкою.
Материнський інстинкт немов прокинувся. Їй хотілося знову бачити її, тримати на руках, заколисувати… Яке ж це приємне відчуття. А коли Катя посміхається, ніби єлей розтікається по серцю.
Невитрачена материнська любов, не інакше. Та ще й до дитини колишнього чоловіка. Але це було саме так.
Світлана почала сама пропонувати допомогу, коли була не зайнята. Михайло взяв відпустку за свій рахунок, його мама йшла на поправку.
Кілька разів Світлана і Михайло гуляли разом з коляскою. Світлані було все важче розлучатися з дівчинкою, дуже вже прив’язалася до неї.
— Михайле, послухай. А що якщо ви з Катериною переїдете до мене? Дитині потрібна мати. І я постараюся нею стати. Якщо ти захочеш. Раз своїх дітей Бог не дав нам, будемо виховувати Катю разом… Не можу я вже без неї…
Михайло з подивом подивився на колишню дружину.
— Світлано… Ти… Навіть не знаю, як сказати… Ти дійсно цього хочеш?
— Ну звичайно. Я просто так нічого не кажу.
— Я був би щасливий. І не тільки тому, що мені важко одному. Просто ти дійсно людина широкої душі і прекрасна жінка… Після того, як я вчинив, пропонуєш таке…
— Дитина ні в чому не винна. А тебе я давно вже пробачила…
Минуло сімнадцять років.
Михайло зі Світланою сиділи в залі на випускному у дочки. Катерина виступала на сцені зі своїми однокласниками. Довга блакитна сукня по фігурі, локони, непомітний макіяж. Батьки милувалися донькою.
— Мамо, тату, ви у мене найкращі, люблю вас до Місяця і назад! — підбігла дочка після виступу і чмокнула їх у щоку. — Я побіжу, дівчата чекають!
Михайло взяв за руку Світлану і сильно стиснув від емоцій.
— Свєта… Дякую тобі за все… Дивись, яку ми доньку виростили…
— Найкращу, Михайле…
Доля іноді підносить сюрпризи, де їх не чекаєш… У Світлани та Михайла вийшло знову створити сім’ю завдяки маленькій дівчинці. Кожен отримав свій шматочок щастя…
Спеціально для сайту Stories